— А що я маю робити?
— І треба ж було, — провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуса, — якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини перехилити, устромити свого носа!.. Далебі, наче на сміх… Зумисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно: ніч гарна навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч в око стрель! Щоб йому всі зуби поламалися у сухий гречаник.
Чуб довго ще буркотав та лаявся, а тим часом роздумував, що б його почати. Йому он як хотілось розбалакатися про всячину в дяка, де, напевне, сиділи вже й голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив щодва тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися зо сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це, щоправда, було дуже принадне; але нічна темрява привертала його до тих лінощів, у яких так щиро кохаються всі козаки. Як би то було гарно тепер лежати, підібгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та крізь п'янку дрімоту слухати колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами! Він би, напевне, зважився на теє, коли б був сам, але тепер удвох не так нудно і страшно йти серед темної ночі, та й не хотілося таки виказати себе перед кумом ледарем чи боягузом. Налаявшись, звернувся він знову до нього.
— Так таки й нема, куме, місяця?
— Нема.
— Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки! У тебе, куме, добряча табака! Де береш?
— Та де вона в біса добряча! — відповів кум, зачиняючи березову табакерку, цяцьковану візерунками. — Стара курка й та не чхне!
— Пам'ятаю, — провадив Чуб своєї, — мені покійний шинкар Зозуля привіз був якось нюхачки з Ніжина. Що то була за табака! Славна була табака! Ну, як же, куме, що будемо робити? Надворі ж бо темнота.
— Про мене, лишаймося хіба вдома, — мовив кум, беручись за закрутку в дверях.
Якби кум був не сказав цього, то Чуб, мабуть, зважився б зостатись, але тепер його ніби щось під'юджувало йти наперекір.
— Таки ні, куме, ходім! Так не годиться, треба йти!
Сказавши це, він уже й розгнівався на себе, нащо сказав. Йому було дуже неохота плентатись такої ночі; та його потішало те, що він сам умисне цього захотів і вчинив не так, як йому раджено.
Кум, не подавши ані знаку досади, як людина, що їй байдужісінько, чи то вдома сидіти, а чи з дому податися, оглянувся кругом, почухав пужалном плечі, і двоє кумів помандрували далі.
Тепер погляньмо, що робить, сама зоставшися, дочка-красуня. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світі, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї мовилося, і вередлива була, як кожна красуня. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомусь капоті чи що, то порозганяла б усіх своїх прислужниць. Парубки впадали за нею табунами, але, стративши терпець, кидали помалу й лицялися до інших, не таких примхливих. Тільки один коваль був завзятущий та не кидав своїх зальотів, хоч і з ним поводились анітрохи не краще, як з іншими.
Як батько вийшов з хати, Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олив'яній оправі дзеркальцем і не могла намилуватися з себе.
— І чого це надумано славити про мене, буцімто я гарна? — казала вона ніби знехотя, аби тільки хоч про що-небудь побазікати з собою. — Брешуть люди, я й зовсім негарна!
Але майнуло в дзеркалі свіже, жваве, дитинно-юне личко з блискучими чорними очима та невимовне звабливою усмішкою, що вогнем пекла душу, — і виступила навіч уся тих слів несправедливість.
— Хіба, може, й справді чорні брови та очі мої, — провадила красуня, не випускаючи дзеркальця, — такі гарні, що вже інших і на світі немає? Та й яка краса у цьому кирпатенькому носі, і в щоках, і в губах? Буцімто гарні мої чорні коси? Ой! Інший злякався б їх увечері: вони мов довгі гадюки, переплелись та обвилися круг голови. Я бачу тепер, що й зовсім не гарна! — І, помалу відхиляючи від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, таки вродлива! Ой, яка вродлива! Диво дивне! Яку ж радість дала б я тому, чия буду жінка! Як же милуватиметься мною мій чоловік! Він і пам'ять стратить! На смерть зацілує.
— От так дівчина, — прошепотів, увійшовши тихо, коваль, — і чваниться вона не так, щоб дуже. Може, з годину яку стоїть, видивляючися в дзеркалі, надивитися не може, ще й вихваляє себе вголос!
— Таке-то, парубки! Чи я ж вам до пари? Погляньте-но на мене, — провадила гарненька кокетка, — як я павою виступаю; сорочка в мене червоним шовком вишита. А стрічки на голові! Вам і довіку не бачити пишнішого брузументу. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий хлопець у світі.
І, усміхнувшись, обернулася вона та й побачила коваля…
Скрикнула й суворо стала перед ним.
Коваль і руки опустив.
Тяжко сказати, що було на чарівному, смаглявому дівочому личку. І суворість була, і крізь суворість проглядало якесь глузування з запамороченого коваля; і ледве помітно зрожевіло личко з досади; і все це так переплелося й таке було невимовне гарне, що обцілував би її мільйон разів, — от усе, що тоді можна було найліпшого вчинити.
— Ти чого прийшов сюди! — так почала Оксана. — Може, хочеться, щоб випровадила за поріг лопатою? Ви всі майстри до нас підсипатися. Миттю пронюхаєте, як батьків удома нема. Е! Знаю я вас! Що, скриня моя готова?
— Буде готова, моє серденько, таки по святах буде готова. Аби ти знала, скільки навовтузився я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ж і ніяка попівна не матиме такої скрині. Залізом окував таким, що не клав і сотникові на тарадайку, як ходив на роботу до Полтави. А розмалюю! Всю околицю біленькими своїми ніжками сходи, не знайдеш такої! По всьому полі покладу квіти червоні й сині. Як жар, горітиме. Не гнівайся ж на мене! Дозволь хоч поговорити та хоч глянути на тебе!
— Хто ж боронить — говори й дивись!
А сама сіла на лаву і знову заглянула в дзеркало та взялася чепурити свої коси. Глянула на шию, на нову сорочку, шовком шиту, і ледве примітне милування собою самою проглянуло на устах, на свіжих лицях і в очах посвітилося.
— Дозволь же й мені коло тебе сісти! — мовив коваль.
— Сідай, — відповіла Оксана, а на устах та в радісних очах бриніло ще те саме чуття.
— Ясочко моя, зоре моя, Оксано, дозволь же поцілувати тебе, — сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе, сподіваючись поцілунка, та Оксана відхилила свої щоки, що вже от-от не торкав він губами, і відіпхнула його.
— Ще чого тобі захотілося? Йому як мед, то й ложкою! Геть від мене, в тебе руки шорсткіші од заліза. Та й сам ти димом пропахся. Мабуть, геть чисто вимастив мене сажею.
На цім слові піднесла дзеркало та й стала знову перед ним чепуритися.
"Не любить вона мене, — думав собі, голову звісивши, коваль. — Їй усе забавки; а я стою перед нею, мов дурень той, і очей не можу одвести. І все так-о стояв би перед нею, і повік не зводив би з неї очей! Пишна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона любує тільки сама з себе, мучить мене, безталанного, а я за журбою й світа не бачу; а я її так люблю, як ніхто на світі не любив і не любитиме ніколи".
— Чи це правда, що мати твоя відьмує? — промовила Оксана й засміялася, і коваль почув, як у ньому все засміялося всередині. Від того сміху тьохнуло серце й тихо заграли жили, а разом і сердито йому стало на душі, що несила його обцілувати це милим сміхом осяяне личко.
— Що мені мати? Ти в мене і мати, й батько, і все, що тільки є у світі найдорожчого. Коли б мене прикликав цар та й сказав: "Вакуло, ковалю, проси всього, що є найкращого у мене в царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і куватимеш ти срібними молотами". "Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні кузні золотої, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!"