— Чи ти бач який! Тільки ж батько в мене сам не впустить рака з рота. Ось побачиш, коли твоєї матері не посватає, — мовила, хитро усміхнувшись, Оксана. — А дівчата чогось не йдуть усе… Що воно за знак? Давно б час колядувати. Мені вже нудно стає.
— Господь із ними, моя кралечко!
— Овва! З ними, певно, прийдуть і парубки. Ото заведеться гульня! А скільки-то вже сміховини всякої наплетуть, тільки здумати!
— То тобі весело з ними?
— Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! Стукнув хтось, чи не дівчата з парубками?
"Чого мені більше сподіватися? — сказав коваль сам до себе. — Глузує вона з мене. Я не кращий у неї за іржаву підкову. Та коли ж так, то не діжде інший насміятися з мене. Нехай-но тільки помічу добре, хто їй більше від мене до вподоби, то я одучу…"
Гуркіт у двері та голос: "Відчини", що лунко розлігся на морозі, урвали його думки.
— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни, намисливши нам'яти боки з тієї досади першому, хто б тільки нагодився під руку.
Мороз узявся дужче, і вгорі так стало холодно, що чорт стрибав з однієї ратички на другу та хухав у кулак, аби хоч як-небудь одігріти закоцюблі руки. Не штука, правда, і змерзнути тому, хто товкся день у день по пеклі, де, звісна річ, не такий холод, як у нас зимою, і де, наклавши ковпака та ставши проти огнища, немовби справжній кухмайстер, підпікав він грішників із такою втіхою, як ото господиня смажить об Різдві ковбасу.
Відьма й сама почула холод, дарма що тепло була вдягнена. А через те, піднявши руки вгору, одставила ногу та, прибравши такої постави, як людина, що мчить на ковзанах, жодним суглобом не зворухнувшись, спустилася повітрям, як крижаною горою, — і простісінько в комин.
Чорт тим самим ладом побрався слідом за нею. Але що ця тварюка прудкіша за всякого дженджика в панчохах, то й не диво, що він наїхав на шию своїй коханці при самім отворі димаря, та й опинилися обоє в просторій печі поміж горшками.
Мандрівниця відхилила потихеньку заслінку, щоб глянути, чи не наскликав часом син її Вакула гостей до хати, та, побачивши, що нікого не було, тільки мішки валялися серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилася, і хай би хто сказав, що вона тільки-но їздила на мітлі.
Ковалевій Вакуловій матері було не більше як літ сорок. Не те, щоб гарна, та й не погана була собою. А проте, як його й бути гарною, такі літа мавши. Вміла вона, одначе, так причаровувати до себе найстатечніших козаків (а їм, до слова казавши, не так і кортіло за красою), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никихворович (звичайно, як дячихи вдома не було), і козак Корній Чуб, і козак же Касян Свербигуз. І нема що казать, уміла таки з кожним обійтися. Жодному з них і на думку не спадало, що має під боком іншого. Чи йде богобоязливий дядько, чи шляхтич, як то себе козаки узивають, у кобеняк з відлогою убравшися, в неділю до церкви, або ж як бува негода — до шинку, як же тут його не завітати до Солохи на масні зі сметаною вареники та не побаляндрасити в теплій хаті з охочою до розмови та запопадливою господинею? Отож шляхтич зумисне загинав на те доброго гаку, перше ніж добувався до шинку, а казав — заскочив по дорозі. А піде, бува, Солоха у свято до церкви, в яскраву плахту з китайчатою запаскою вбравшися, а поверх ще й синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками надіне, та й стане тобі просто правого криласа, то дяк уже, далебі, закашляється і прищулить мимохіть очі у той бік. Голова візьме крутити вуса, закладе за вухо оселедця й до сусіда промовить:
— Ех, та й молодиця ж! Чорт, а не молодиця!
Солоха вклонялася кожному, і кожне думало, що то йому самому. Проте, хто охочий у чужі діла встрявати, одразу ж і постеріг би, що Солоха найпривітніша була до козака Чуба. Чуб був удівець, вісім скирт хліба завше стояли в нього коло хати. Дві пари добрих волів усе висовували голови з плетеного лісою хліва й ревли, забачивши на вулиці куму-корову чи дядька-бика буцматого. Цап бородатий дерся аж на стріху та деренчав звідти дерзким голосом, мов городничий, дражнячи на подвір'ї індиків, та обертався задом, побачивши своїх ворогів — хлопчаків, що збиткувалися з його бороди. По скринях у Чуба лежало багато полотна, жупанів та стародавніх кунтушів із золотими брузументами: небіжка дружина його була чепуруха. У городі, опріч маку, капусти, соняшників, засівалося щороку дві грядки тютюну. Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства, наперед міркуючи, який вона дасть йому лад, коли прибере до своїх рук, і ще більше припадала до старого Чуба. А щоб, бува, якимось-то чином її Вакула не підсипався до дочки його та не спромігся прибрати собі до рук усе чисто, а тоді вже й, певна річ, не підпустив би її ні до чого втручатися, вдалася вона до світового засобу всіх кумась, що під сорок мають, — себто якомога частіше сварити Чуба з ковалем. Отож, може, через ті всі хитрощі та мудрощі й вийшло, що старі баби, а надто як випивали десь на веселій забаві зайву чарку, почали де-не-де подейкувати, що Солоха нестеменне відьма; що Кізяколупенків парубок таки бачив у неї хвостика ззаду, от не більшого за звичайне веретено; що вона у позатой четвер чорною кішкою дорогу перебігла; та що до попаді якось прибігла свиня, закричала півнем, нап'яла на голову отця Кіндрата шапку та й побігла назад.
А до того ж, саме як баби про це розводилися, прийшов такий собі чередник Тиміш Коростявий. І він нагадався оповісти, як то літом, перед самою петрівкою, коли в хліву спати заліг, соломи під голови підмостивши, він вочевидячки бачив, що от відьма, сама простоволоса, в одній сорочці, та почала корови доїти, а він ані з місця — таке вона йому вчинила, та ще й губи ізмастила чимсь таким бридким, що він після того плював цілісінький день. Однак цьому всьому не дуже б то й віри йняти, бо один тільки сорочинський засідатель зможе побачити відьму. Того ж то всі значні козаки тільки рукою махали, таке зачувши. "Брешуть, сучі баби!" — казали вони на це.
З печі вилізши та обсмикавшися, Солоха, хазяйкою доброю бувши, давай прибирати та все на своє місце ставити; а мішка не чіпала: "Це Вакула приніс, нехай же сам і виносить!". А чорт тим часом, ще в комин залітавши та якось-то ненароком обернувшися, уздрів Чуба, з кумом попліч, вже від хати далеченько. Він миттю вилетів із печі, перебіг їм дорогу та й ну розкидати з усіх боків кучугури примерзлого снігу. Знялася метелиця. Забіліло над землею. Сніг крутився туди й сюди мереживом, наміряючись позаліплювати очі, рота й вуха перехожим. А чорт подався знову до комина, добре тямлячи, що Чуб із кумом повернеться назад, заскочить коваля та й, звісно, так уже його почастує, що той довгенько не подужає пензля в руки взяти та малювати дошкульні оті потвори.
Коли ж і справді: тільки-но закурилася метелиця, а вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже й розкаявся і, насуваючи відлогу дужче на голову, заходився частувати лайкою себе, чорта й кума. По правді сказати, він тільки вдавав лютого. Метелиця вельми його втішала. До дяка було ще у вісім разів далі, як вони пройшли. Подорожні повернули назад. Вітер віяв їм у потилицю, але крізь хуртовину де ж було щось побачити!
— Стривай-но, куме! Не туди ми йдемо, здається, — мовив Чуб, трохи одійшовши. — Я не бачу жодної хати. Оце-то метелиця! Зверни-но, куме, трохи он туди, чи не натрапиш, бува, на дорогу, а я тим часом тут пошукаю. Ну й понесла ж нечиста сила на таку хугу! Не забудь гукнути, як дорогу знайдеш. Ото яку купу снігу напустив сатана у вічі!
Дороги проте не було видно. Кум, набік одійшовши, плентався в халявистих чоботях туди й сюди, аж натрапив таки просто на шинок. Зрадівши вельми з такої знахідки, він забув про все на світі, обтрусився від снігу та й увійшов до сіней, а що кум зостався там десь на вулиці, йому й з голови випало.
Чубові тим часом іздалося, буцім він знайшов дорогу. Ставши, він узявся був кричати з усієї сили, але кум не надходив, і він поклав брести сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Величезні замети лежали круг неї й на покрівлі теж. Б'ючи одна об другу закоцюблими руками, він почав грюкати в двері та гукати по-хазяйському на дочку, щоб відчинила.