— Чого тобі тут треба? — зозла крикнув, виходячи, коваль. Впізнавши ковалів голос, Чуб трохи поступився назад. "Ей, ні, це не моя хата, — бубонів він сам до себе. — До моєї хати не забреде коваль. Знов же таки, як добре придивитися, то й не ковалева. Чия б же то була хата? От тобі й на! Не розшолопав. Та це ж Левченка кривого, що недавно жінку молоду взяв. То ж тільки в нього хата схожа на мою. Не дурно мені ще й зразу трохи дивно здалося, що так скоро прийшов додому. Коли ж Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю, звідкіля ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! Та він учащає до його молодиці. Ось воно що! Гаразд… тепер я все чисто знаю".
— Хто ти такий і чого товчешся під дверима? — крикнув коваль ще сердитіше, підійшовши ближче.
"Ей ні, краще не признаватися, хто я такий, — подумав Чуб. — Ще наб'є, чого доброго, клятий виродок!"
Та й відповів, змінивши голос:
— Це я, чоловіче добрий, прийшов вам на втіху поколядувати трохи попід вікнами.
— Забирайся к бісу зі своїми колядками! — люто крикнув Вакула. — Чого ж ти там стоїш? Чуєш, зараз же мені забирайся геть!
Чуб і сам уже мав цю розумну гадку, але й образливо йому стало слухати ковалевого наказу. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його сказати щось наперекір.
— Що це ти справді розкричався? — мовив він тим самим голосом. — А я хочу колядувати та й годі!
— Еге! То словами тебе не вгамуєш… — І по цій мові Чуба боляче вперіщено по плечах.
— То ти, як бачу, заводишся й битись! — промовив він, трохи відступаючи назад.
— Геть звідси! Геть! — гукав коваль, даючи Чубові другого стусана.
— Та що ж це ти? — сказав Чуб голосом, що виказував і біль, і злість, і непевність. — Ти, бачу, не на жарти б'єшся, ще й таки боляче б'єшся!
— Ану, геть! — гукнув коваль і грюкнув дверима.
— Чи ти ба, який хоробрий! — казав Чуб, зоставшися на вулиці самотою. — Ану тільки підійди! Ач, який знайшовся! Ото велика цяця! Думаєш, я на тебе управи не знайду? Ба, ні, голубчику, я піду, піду й до комисара. Я тобі таки добре взнаки дамся! Не подивлюсь я на тебе, що ти коваль та й маляр іще. А які ж там, одначе, спина та плечі? Запевне, синці є. Мабуть, добре таки набив превражий син. Шкода, що холодно та й кожуха скидати не хочеться. Стривай же, бісів ковалю, чорти б тебе лупили, ще й твою кузню, ти в мене ще попотанцюєш! Ну, клятий же шибеник! Але от що: його тепер нема вдома. Солоха, мабуть, сама сидить. Гм… воно звідси й недалечке… Хіба й справді піти? Час тепер якраз такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє, можна буде… Ну й бив же, клятий коваль!
Тут Чуб, почухавши собі спину, рушив у другий бік. Розкоші, що він сподівався, простуючи до Солохи, применшили біль, і навіть мороз, що гуляв улицями так, аж чути було його тріск крізь висвисти завірюхи, здавався нестак дошкульний. Часами на його обличчі, де бороду та вуса метелиця намилила снігом, од усякого цирюльника вправніше, що ото, мов кат, хапає свою жертву за носа, проступала півсолодка міна. Одначе, коли б сніг не манячив з усіх боків перед очима, довго можна було б іще бачити, як Чуб ставав, чухмарив спину, промовляв: "Ну, та й набив же клятий коваль!" — і знову рушав далі.
Саме тоді, як верткий, із хвостом та з цапиною борідкою, дженджик літав то з комина, то в комин, ладівниця з украденим місяцем, що була в нього при боці на черезплічнику, якось ненароком зачепилась у печі та й розкрилася, і місяць, ухопившися нагоди, випурхнув із Солошиного комина та плавко здійнявся на небо. Зробилося ясно. Завірюхи наче й не було. Сніг замерехтів, мов широке сріблясте поле, і засіявся весь кришталевими зорями. Мороз пересівся. Парубочі й дівочі гурти повиходили з мішками. Залунали пісні, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.
Місяць аж горить! Важко й розказати, як любо вештатися такої ночі між дівчатами, поміж співочою та сміхотливою юрбою, чи поміж парубками, охочими на всякі жарти та витівки, які тільки може навіяти ця весела ніч. У добрім кожусі тепло, лиця аж пашать на морозі, а на пустощі сам дідько підбиває.
Дівочі гурти з мішками вдерлися до Чубової хати, обступили Оксану. Галас, регіт, балаканина приголомшили коваля. Всі наввипередки хапалися оповісти красуні якусь новину, викладали з мішків та хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, що вже чимало наколядували. Оксана, здавалося, була аж надто щаслива та радісна, щебетала то з тією, то з тією і реготалась не вгаваючи.
Із якоюсь досадою та заздрістю дивився коваль на ті веселощі й цього разу кляв колядки, хоча й сам кохався в них без міри.
— Еге, Одарко! — мовила весела красуня, обернувшись до якоїсь із дівчат. — У тебе нові черевики? Ой, які ж гарні! Ще й із золотом! Добре тобі, Одарко, у тебе є кому все купляти, а от мені ніхто не добуде таких ловких черевичків.
— Не тужи, люба моя Оксано! — похопився коваль. — Я тобі добуду такі черевички, що мало яка й панночка носить.
— Ти? — сказала, скоро та згорда глянувши на нього, Оксана. — Цікава б я знати, де ти допнеш такі черевички, щоб наділа я на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.
— Бач, яких забажалося! — закричали, сміючись, дівчата.
— А так, — провадила красуня згорда. — Будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула та принесе ті самі черевички, що цариця носить, то от вам слово, що вийду зараз за нього заміж.
Дівчата забрали з собою примхливу красуню.
— Смійся, смійся! —промовляв коваль, виходячи слідом за ними. — Я й сам сміюся з себе! Думаю, та ніяк не збагну, де це дівся розум мій? Вона мене не любить — що ж, Бог із нею! Буцімто на всьому світі тільки й є, що Оксана. Хвалити Господа, дівок багато гарних і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде хазяйки доброї. Їй тільки шори та вбори на думці. Ні, годі, час покинути ці дурощі.
Але саме тоді, як коваль старавсь набратися зваги, якась нечиста сила появляла перед ним веселий Оксанин образ, що насмішкувато проказував:
— Добудь, ковалю, царицині черевички, вийду за тебе заміж!
Все в ньому каламутилося, і він тільки й гадки мав, що про Оксану. Гурти колядників — парубоцтво окремо, дівоцтво окремо — поспішали з одного кутка на другий. Але коваль ішов світа не бачучи, байдужий до тих веселощів, що колись більше за всіх у них кохався.
Чорт тим часом не в жарт розманіжився у Солохи: цілував їй руки з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав та об'явив навпростець, що коли вона не погодиться задовільнити його жаги та не вшанує як слід, то він ладен на все: утопиться, а душу запроторить простісінько до пекла. Солоха була нестак і твердого серця, до того ж чорт, як здорові знаєте, грав із нею в одну дудку. Вона таки любила, нівроку, щоб за нею упадали, і рідко коли бувала без товариства; цей же вечір, одначе, збиралася перебути самотою, бо всіх значних людей у селі закликано було на кутю до дяка. Але все обернулося по-іншому: чортяка тільки-но напосівся, свого добиваючись, як зненацька зачувся голос дебелого голови. Солоха побігла відчиняти, а спритний чорт забрався у мішок, що лежав долі.
Голова, обтрусивши сніг зі своєї капелюхи та перехиливши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася завірюха, а побачив світло в її хаті та й завітав до неї, вечір з нею перебути.
Не встиг голова договорити, як у двері загрюкало знов і почувся дяків голос.
— Сховай мене де-небудь, — прошепотів голова. — Мені неохота тепер із дяком зустрічатися.
Солоха думала довго, куди б його заховати такого дебелого гостя, аж таки вибрала найбільшого мішка з вугіллям. Вугілля висипала в бодню, і дебелий голова забрався з вусами, з головою та з капелюхою в мішок.
Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і оповістив, що в нього не було нікого і що він сердечно радий нагоді побавитися трохи в неї. Навіть метелиця його не злякала. Тоді приступив до неї, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довжелезними пальцями до її заголеної, повненької руки і промовив, виявляючи на виду й лукавство, і самовдоволеність.