— А що це у вас, велеліпная Солохо? — І, сказавши це, одскочив трохи назад.
— Як то що? Рука, Йосипе Никихворовичу! — відповіла Солоха.
— Гм! Рука! Хе-хе-хе! — радий з такого свого почину, сердечно промовив дяк і пройшовся по кімнаті.
— А це що у вас, дражайшая Солохо? — запитав він із таким самим виглядом, підскочивши до неї знову і торкнувши за шию та відскакуючи так само назад.
— Буцімто не бачите, Йосипе Никихворовичу! — відповіла Солоха. — Шия, а на шиї намисто.
— Гм! На шиї намисто! Хе-хе-хе! — і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.
— А це що у вас, незрівнянная Солохо?.. — Не знати, до чого б тепер торкнувся дяк своїми довжелезними пальцями, та раптом застукотіло в двері й зачувся козака Чуба голос.
— Ой, Боже мій, чужосторонняя людина! — скрикнув переляканий дяк. — Що ж тепер буде, як застукають особу мого сану?.. Донесеться до отця Кіндрата…
Та дяк опасувався чогось іншого: він боявся більше того, щоб не дізналася часом його жіночка, що й так уже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси мізерненьку кісочку.
— Бога ради, Солохо, моя добродійко, — мовив він, тремтячи всім тілом. — Добрість ваша, іже сказано в писанії Луки, глава тринад… трин… Стукають, далебі стукають! Ой, сховайте ж мене де-небудь!
Солоха висипала вугілля в бодню з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні так, що поверх нього можна б насипати іще якого півмішка вугілля.
— Добривечір, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, мене й не сподівалася, га? А правда ж, не сподівалася? Може, я перебив… — провадив Чуб, удавши на лиці жартівливу та значущу міну, яка наперед давала знати, що лемехувата голова його моцувалася й наставлялася на якусь ущіпливу та премудру штуку. — Може, ви тут і розважалися з ним!.. А може, ти й кого сховала вже, га? — І, радіючи вельми з такого свого дотепу, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один лише здобувся на ласку в Солохи. — Ну, Солохо, дай-но там чарчину. Я думаю, горлянку чисто заморозило цим клятим холодом. І послав же Бог таку ніч проти Різдва! Як закуріло, чуєш, Солохо, як закуріло… От задубли руки: не розстібну кожуха! Як закуріла метелиця…
— Відчини! — закричало знадвору, грюкаючи в двері.
— Хтось либонь стукає? — сказав Чуб, урвавши мову.
— Відчини! — закричало ще дужче.
— Це коваль! — мовив, хапаючись за капелюху. Чуб. — Слухай, Солохо! Де знаєш, ховай мене; я нізащо в світі не хочу навернутися на очі тому виродкові триклятому, бодай йому, чортовому синові, повискакували під очима синці, як копиці!
Солоха, і собі злякавшись, заметушилася по хаті, мов очамріла, і, стративши голову, показала Чубові лізти в той самий лантух, де вже сидів дяк. Бідолашний дячина не посмів ані кашлянути, ані закректати з болю, коли тяжкий дядько витеребився йому трохи не на голову та розіклав свої намерзлі на снігу чоботи по обидва боки його скронь.
Коваль увійшов, ні слова не кажучи, шапки не здіймаючи, і майже повалився на лаву. Знати було, що він у дуже поганому гуморі.
Тоді саме, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже аж ніяк не можна було заховати в лантух, та й лантуха такого не знайшов би. Він був за самого голову товстіший, а довший ще од Чубового кума. Тож Солоха запровадила його на город, щоб вислухати од нього все, що він мав їй сказати.
Коваль водив очима по кутах своєї хати, прислухаючись часом до колядок, що широко линули по всьому селу, аж потім подивився на мішки.
— Навіщо тут лежать оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через оті дурні любощі я зовсім з глузду зсунувся. Взавтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Однесу їх до кузні!
Коваль нагнувся до величезних лантухів, позав'язував їх дужче і наставився завдати собі на плечі. Але, бачилось, він Бог знає де витав думками, бо інакше почув би, як засичав Чуб, коли волосся йому зашморгнула зав'язка, а дебелий голова мало не вголос почав був гикати.
— Невже ж я не виб'ю з голови собі тієї негідниці Оксани? — провадив далі коваль. — Не хочу й гадки про неї мати; а думки все снуються, та, як на злість, усе про неї та й про неї. І як це воно так робиться, що думка проти волі лізе тобі в голову? Що за нечиста сила, мішки ніби чогось поважчали! Сюди, мабуть, накладено ще чогось, окрім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається тяжче. Колись, бувало, згинав у одній руці мідні п'ятаки та кінські підкови, а тепер мішків із вугіллям не підійму. Скоро вже й од вітру валитимусь. Та ні ж бо, — гукнув він, помовчавши й підбадьорившись, — що я за баба, справді! Ніхто не діжде сміятися з мене! Хоч би й десять таких мішків, усе підійму! — І швидко завдав собі на плечі мішки, що їх не донесли б і двоє дужих чоловіків. — Візьму й цього, — додав Вакула, підіймаючи й невеличкого, де, скоцюрбившись, лежав на самому дні чорт. — У цей, здається, я поскладав свій струмент. — Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню:
Мені з жінкою не возиться…
Голосніше та дужче розлягалися вулицями пісні, регіт, крики. Юрби метушливого народу побільшали ще від прийшлих із сусідніх сіл. Парубки жартували й казилися досхочу. Часом з-проміж колядок вибивалася якась весела пісня, що тут-таки на місці утнув котрийсь із молодиків. А то раптом хтось із юрби, замість колядки, пік щедрівку й на всі заставки горлав:
Щедрик, ведрик,
Дайте вареник!
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!
Сміхом частували штукаря. Маленька кватирочка відчинялася, і суха ручка бабусина (що сама з поважним батьком тільки й зоставалася вдома) висувалася з вікна з ковбаскою чи шматком пирога. Парубки та дівчата навперейми наставляли мішки й підхоплювали свою здобич.
В іншім місці парубки, з усіх боків позаходивши, обставали кругом дівчат; галас, гамір; той кидає грудкою снігу, той видирає мішка з усячиною. А там дівчата переймали парубка, підставляли йому ногу, і він сторч головою гепався додолу з мішком разом. Здавалося, геть усю ніч готові гуляти. А ніч, як на те, так розкішно мріла. Та ще ясніший здавався місяць від ясного снігу.
Коваль став із своїми мішками. Зачувся йому межи дівочого сміху в гурті тоненький сміх Оксани. Всі жили йому затріпотіли; скинувши мішки на землю, аж дяк, що на самому дні перебував, заохкав, забившися, а голова вже на вголос гикнув, він подався з малим мішком за плечима разом із гуртом парубків, що йшли услід за тією дівочою купкою, звідки зачувся йому голос Оксанин.
"Так, це вона! Як цариця, стоїть собі та очима чорними виблискує. Щось їй оповідає той парубок показний; утішне щось, знати, бо сміється. Та вона все сміється". Помалу, буцім не з своєї волі, сам не знаючи як, протовпився коваль у гурті та й став коло неї.
— Агов, Вакуло! І ти тут! Здоров! — промовила красуня з тією усмішкою, що мало не зводила з глузду Вакулу. — Ну, та й чи наколядував що? Е, який маленький мішок! А черевички, що цариця носить, добув? Добудь черевички, вийду за тебе! — І, зареготавшись, утікла з гуртом дівчат.
Як укопаний, стояв коваль на місці.
— Ні, не можу; не сила моя більше… — сказав він. — Але Боже ж ти мій, чому вона така з біса гарна? Її очі, її мова, все чисто, так от і пече, так і пече… Ні, несила вже перемогти себе! Час уже покласти край усьому; пропадай, душе, пропадем, піду втоплюся в ополонці, та й споминайте як звали!..
Зважливо рушив він з місця, догнав дівочий гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:
— Прощай, Оксано! Шукай собі парубка до вподоби, вари воду з кого хочеш; а мене не побачиш уже більше на цім світі.
Красуня, немов здивована, хотіла щось сказати, — але коваль махнув рукою та й утік.
— Куди, Вакуло? — кричали парубки навздогінці ковалеві.
— Прощавайте, браття! — відгукнувся коваль. — Побачимось на тому світі, як Бог допоможе; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте та не згадуйте лихом. Перекажіть там отцеві Кіндратові, щоб одслужив панахиду за мою грішну душу. Свічок перед іконами чудотворця та Матері Божої, каюсь, не обмалював через суєту мирську. Все добро, що найдеться в моїй скрині, на церкву Божу. Прощайте! Цеє мовивши, коваль припустився бігти знову з мішком за плечима.