— Він спав з розуму! — говорили парубки.
— Пропаща душа! — побожно прожебоніла бабуся, що якраз на те нагодилась. — Піду-но я та розкажу, як коваль повісився!
Вакула тим часом, пробігши кілька вулиць, став одвести дух.
"Куди це я справді біжу? — подумав він. — Буцімто все вже пропало! Спробую ще такого способу: зайду до запорожця Череватого Пацюка. Він, кажуть, накладає з усіма чортами і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково прийдеться пропадати".
На цім слові чорт, що довго лежав, ані ворухнувшися, аж підскочив у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішка рукою, а мішок через те й заворушився, ударив по ньому дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, попростував до Череватого Пацюка.
Череватий Пацюк цей таки був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, літ із десять, а може й п'ятнадцять, проживав він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав до вечора, їв за шістьох косарів та випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улізти: Пацюк-бо, хоча й на зріст невеликий, завширшки був-таки як добра діжка. Ходив до того в таких просторих шароварах, що як би широко не ступив він, ніг зовсім не було знати, і здавалося, чи не винницький казан суне вулицею. Мабуть, саме через це прозвали його Череватим. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всяке вже знало, що він характерник. Часом у когось щось боліло, зараз кликав Пацюка; а Пацюк тільки-но пошепче слів кілька, і хворобу наче рукою хто здійме. Було, зголоднілий шляхтич удавиться кісткою з риби, то Пацюк умів так до діла вдарити кулаком у спину, що кістка трапляла куди їй слід, не зробивши ніякої шкоди шляхетському горлу. Останніми часами рідко коли можна було його побачити де-небудь. Причиною цього, може, були лінощі, а ще й те, може, що пролазити в двері щорік ставало йому тяжче. Тоді миряни, як кому чого треба було, самі вже мусили приходити до нього.
Не без страху коваль відчинив двері і побачив Пацюка, що по-турецькому сидів на долівці перед невеликою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска, як зумисне, стояла врівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи од часу до часу губами галушки.
"Ні, цей, — подумав собі Вакула, — ще ледачіший од Чуба. Той хоч їсть ложкою, а цей не хоче й рукою ворухнути".
Пацюк, певне, щиро напосівся на галушки, бо, бачилося, зовсім і не помітив, що прийшов коваль, — а той, ледве поріг переступивши, низенько йому вклонився.
— Я до твоєї ласки прийшов, Пацюче! — сказав Вакула, кланяючися знову.
Тлустий Пацюк підвів голову та й знову заходився коло галушок.
— Кажуть люди, що ти, не прогнівайся на цьому слові… — сказав коваль, набираючись одваги, — я завів про це мову не на те, щоб тебе скривдити чим-небудь, — кажуть, буцімто ти доводишся трохи свояком чортові.
Промовивши теє, Вакула злякався, що повів свою річ навпростець та не підправив, як слід, гострих слів, і, потерпаючи, що Пацюк, схопивши діжечку разом із мискою, шпурне йому просто в голову, відсахнувся трохи і затуливсь рукавом, щоб, бува, гаряча юшка з галушок та не забризкала йому обличчя.
Але Пацюк глипнув і знову заходився сьорбати галушки.
Осмілілий коваль одважився повести мову далі.
— Прийшов я до тебе, Пацюче, дай тобі Боже всього, добра всякого досхочу, хліба в припорції! (Коваль іноді вмів таки вплести модне слівце; наламався в цьому, бувши ще в Полтаві, як розмальовував сотникові дерев'яного паркана). Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а мушу просити ласки у самого чорта. То як же, Пацюче? — мовив коваль, бачивши, що той ні пари з уст. — Що маю робити?
— Коли треба чорта, то й іди собі к чорту! — відказав Пацюк, навіть не зводячи на нього очей та наминаючи далі свої галушки.
— Саме ж того я й прийшов до тебе, — сказав коваль, кланяючися. — Бо опріч тебе, певне, ніхто на всім світі не знає до нього дороги. Пацюк ні слова, доїдає собі галушки та й годі.
— Зроби ж ласку, чоловіче добрий, не відмовляй! — напосідав коваль. — Чи свинини, чи ковбас, муки гречаної, ну… полотна там, пшениці чи ще чого іншого, коли треба буде… як це звичайно поміж добрими людьми водиться… не пожалкую… Розкажи хоч, як, приміром сказати, натрапити до нього на дорогу?
— Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, — промовив байдуже Пацюк, і бровою не моргнувши.
Вакула витріщив на нього очі, буцім тому на лобі було написано, що ці слова означають. "Що це він торочить?" — допитувався коваль мовчки, а роззявлений рот був напоготові проковтнути, як галушку, перше-ліпше слово.
Та Пацюк мовчав.
Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжечки перед Пацюком не було, а замість них стояло на долівці дві дерев'яні миски. Одна була повна вареників, друга сметани. Думки та очі йому мимохіть обернулися до цієї страви. "Ану подивлюся, — сказав він сам до себе, — як Пацюк вареники їстиме. Нахилятись, щоб сьорбати, як галушки, йому певно не захочеться, та й не можна, бо треба ж вареника перше в сметану вмочити".
Не встиг він подумати це, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник виплюснувся з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив догори та якраз потрапив йому до рота. Пацюк з'їв, знову роззявив рота, і вареник тим самим ладом помандрував за першим. А його тільки й труду було, що жувать та ковтати.
"Бач, яка чудасія!" — подумав коваль, роззявляючи з того дива рота, і зараз же помітив, що вареник преться і йому в рот та вже навіть помастив губи в сметану. Відштовхнувши вареника та обтерши губи, коваль почав роздумувати про те, які то химерні речі бувають на світі та до яких тільки мудрацій доводить людину нечиста сила, і намислив собі, що тільки єдиний Пацюк і може стати йому до помочі. "Поклонюсь йому ще, хай розтлумачить, як слід… одначе, що це за чорт! Та ж сьогодні голодна кутя, а він наминає вареники, скоромні вареники. Який із мене справді дурень! Стою отут та гріха тільки набираюся! Назад!"
І побожний коваль прожогом кинувся з хати.
Але чорт, що сидів у мішку та заздалегідь тішився, не міг подарувати, щоб із рук йому вислизнула така добра здобич.
Скоро коваль скинув мішка, він вискочив із нього та й сів верхи йому на шию.
Мороз пішов поза шкурою ковалеві. Перелякавшися та зблідши, не тямив він, що й робити; уже хотів був перехреститись… Але чорт, схилившися своїм собачим писком йому на праве вухо, промовив:
— Це я — твій друг, усе зроблю для товариша та друга!.. Грошей дам, скільки схочеш, — писнув йому на ліве вухо, — Оксана буде сьогодні ж таки наша, — прошепотів він, нахиляючи свій писок знову над правим ухом.
Коваль стояв замислений.
— Згода, — мовив він нарешті. — За таку ціну твій буду. Чорт сплеснув у долоні й почав з тієї радості гасати на ковалевій шиї. "Аж допіру попався, ковалю! — думав собі він. — Тепер же я, голубчику, віддячу тобі за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на нас, чортів! Що тепер скажуть мої товариші, дізнавшися, що найбогобоязливіша на все село людина та в моїх руках?"
Тут чорт засміявся з радості, здумавши, як то дражнитиметься в пеклі з усього хвостатого кодла, як лютуватиме кривий чорт, буцімто найспритніший з-поміж них до вигадок.
— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, все не злазячи з шиї, наче боявся, щоб той часом не втік, — ти ж сам знаєш, що без контракту нічого не робиться.
— Гаразд! — відповів коваль. — У вас, чував я, розписуються кров'ю; стривай-но, ось я дістану цвяха в кишені!
Тут він заклав руку назад — та й хап чортяку за хвіст!
— Ото який жартун! — писнув, сміючись, чорт. — Ну, годі, буде вже пустувати!