— Стривай-но, голубчику! — крикнув коваль. — А ось це як тобі сподобається? — Кажучи теє, він поклав хреста, і чорт зробився тихий та лагідний, як ягнятко. — Стривай-но, — додав, стягаючи його за хвоста на землю, — знатимеш тепер у мене, як під'юджувати на гріх добрих людей та чесних християн!
Коваль миттю скочив на його, як на коня, і підняв руку перехрестити.
— Змилуйся, Вакуло! — жалібно простогнав чорт. — Усе, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння; не клади на мене того страшного хреста!
— Ага, ось яким голосом заспівав, німота триклята! Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз же на собі! Чуєш? Та лети, як птаха!
— Куди саме? — промовив смутний чорт.
— У Петембург, просто до цариці!
І коваль отерп зі страху, бачучи, що підіймається над землею.
Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в серці їй щось казало, що вона дуже немилосердно обійшлася з ним.
"Що, коли він справді наважиться на яку страшну річ! Чом не так! Може, з горя покохає іншу і зі злости почне взивати її першою на все село красунею? Та ні, він мене любить. Я ж така гарна! Він мене ні за що в світі не проміняє; це він так собі сваволить, прикидається. Й годинки малої не мине, як прийде глянути на мене. Я й справді недобра. Треба буде, буцімто знехотя, датись йому поцілувати. Ото зрадіє!" — І пустотлива красуня знов укинулася в жарти зі своїми подругами.
— Стривайте, — сказала которась із них. — Он коваль забув мішки свої. Гляньте-но, що за страшенні мішки! Він не по-нашому наколядував. Певне, сюди по цілій чверті барана кидали, а що вже ковбас та хліба, то й не злічити. Ото розкіш! Цілісінькі свята можна об'їдатись.
— Це ковалеві мішки? — підхопила Оксана. — Тягнімо їх мерщій до мене в хату та подивимось гарненько, чого він сюди понакладав. Усі сміючись пристали на таку вигадку.
— Але ми їх не підіймемо! — закричали усі, силкуючися зворухнути лантухи.
— Стривайте-но, — озвалась Оксана. — Збігаймо хутенько по санки та одвеземо їх санками!
Та й подалися гуртом по сани.
Невольникам таки добре набридло сидіти в мішках, хоча дяк і розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б же ж ще не було народу, то, може б, він і домудрувався якось вилізти, але вилазити з мішка привселюдно та на сміх себе виставляти… от що його стримувало, і він поклав собі чекати, тільки злегка покректуючи під Чубовими неґречними чобітьми.
Чуб і сам он як хотів на волю, почуваючи, що під ним лежить щось таке, сидіти на чому страх як було негаразд. Але, зачувши доччин рішенець, він заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи собі, що до хати треба буде пройти щонайменше ступенів із сотню або ще й другу. А як вилізе, то треба буде причепуритися, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки то праці! Та й капелюха зосталася в Солохи. То вже нехай краще дівчата довезуть на санях.
Та сталося зовсім не те, чого Чуб сподівався. Як дівчата побігли по сани, тоді якраз виходив із шинку сухорлявий кум, засмучений і сердитий. Шинкарка аж ніяк не хотіла йому поборгувати; думав дочекатись, чи не прийде часом який побожний шляхтич та не почастує його, але всі шляхтичі, як зумисне, сиділи по хатах і, як чесні християни, їли кутю поміж своїх родин.
Роздумуючи про те, який то тепер став народ непутящий та яке луб'яне серце має жидівка, що торгує горілкою, кум набрів на мішки і ошелешено зупинився.
— Бач, які лантухи хтось покинув на дорозі! — сказав він, оглядаючись на всі боки. — Тут, мабуть, є й свинина. Та й поталанило ж комусь наколядувати стільки всякої всячини! Ото здоровецькі мішки! Понабивано їх, скажімо, все гречаниками та коржами, і то добре. А хоч би були тут самі паляниці, і то в смак: шинкарка за кожну паляницю дає восьмину горілки. Треба швидше забрати, щоб хто не побачив.
Кум завдав собі на плечі мішка з Чубом та з дяком, одначе почув, що був він надто тяжкий.
— Е, ні, важко буде самому нести, — промовив він. — Та ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!
— Доброго здоров'я, — одказав, зупинившися, ткач.
— Куди йдеш?
— А так. Іду, куди ноги несуть.
— Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Колядував хтось, видко, та й покинув серед дороги. Добром поділимось по половині.
— Мішки, кажеш? А з чим же мішки, з книшами чи з паляницями?
— Та, думаю, тут усього доволі.
Виламавши похапцем із плота по кілку, вони поклали на них мішка та й понесли на плечах.
— Куди ж ми його понесемо? До шинку? — запитав ткач дорогою.
— Та й я б так думав, що до шинку; коли ж не повірить проклята шинкарка, подумає, чого доброго, що десь украли. До того ж я ось тільки з шинку. Однесімо його до мене в хату. Ніхто нам не стане на заваді: жінки немає вдома.
— Таки справді нема вдома? — запитав обережний ткач.
— Хвалити Господа, ми не зовсім ще з глузду зсунулись, — мовив кум. — Чорт би хіба поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами аж до білого дня.
— Хто там? — крикнула кумова жінка, зачувши в сінях гармидер, що наробили двоє приятелів із мішком, відчиняючи двері. Кум так і остовпів.
— От тобі й на! — мовив ткач, опускаючи руки. Кумова жінка була така цяця, яких чимало по білому світі. Як і чоловік її, вона майже ніколи не сиділа вдома, а трохи не цілісінькими днями вешталася по всяких кумасях та заможних бабках, підхвалювала та під'їдала з великим смаком і билася зі своїм чоловіком тільки зранку, бо тільки на ту пору й бачилася з ним часом. Їхня хата була удвоє старіша за волосного писаря штани, стріха подекуди світила дірами. З плота зосталися тільки рештки, бо ж усяке, як рушало з дому, ніколи не брало дрючка на собак, надіючись, що, йшовши побіля кумового городу, і висмиче собі якого схоче з його плота. В печі не топилося днів по три. Все, що нажебрає, було, мила дружина по добрих людях, ховала вона якомога далі од свого чоловіка і не раз самоправне відбирала у нього здобич, коли той не встигав пропити її в шинку. Кум, хоча й яку мав спокійну вдачу, не любив поступатися перед нею, а через те мало не завсігди виходив із дому з попідбиваними очима, а люба його жіночка, охкаючи, пленталась розказувати бабам, як то бешкетує її чоловік та як він її набив.
Тепер можна собі здумати, як спантеличила ткача з кумом така несподіванка.
Опустивши мішка, вони позаступали його собою та ще й прикрили полами; та було вже пізно: кумова жінка хоча й погано бачила старими очима, проте мішка спостерегла.
— Оце-то добре! — сказала вона з яструбиною радістю в погляді. — Це добре, що наколядували стільки! Так от добрі люди завжди роблять. Тільки ні, щось мені здається, що ви його десь підчепили. Покажіть, мені, зараз же, чуєте, покажіть зараз свого мішка!
— Дідько лисий тобі покаже, а не ми, — мовив, одваги набравшися, кум.
— Яке тобі діло? — додав ткач. — Ми наколядували, а не ти.
— Ні, ти мені покажеш таки, мерзенний п'янюго! — вереснула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя та добираючись до мішка.
Але ткач з кумом відважно оборонили мішка і присилували її оступитися назад. Не встигли вони опам'ятатися, а дружина вже вискочила в сіни з коцюбою в руках. Хвацько звезла коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині — і вже стояла коло мішка.
— Як же це ми допустили її? — сказав, отямившися, ткач.
— Еге, як ми допустили! А чом ти допустив? — відповів спокійно кум.
— У вас коцюба чи не залізна часом? — зауважив по недовгій мовчанці ткач, чухаючи спину. — Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу, дала півкопи, дак та нічого… не дошкуляє…
Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганця, розв'язала лантуха і заглянула в нього.
Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили були мішка, цього разу обмилилися.
— Е, та тут лежить цілий кабан! — скрикнула вона, плеснувши з радощів у долоні.