— Кабан! Чуєш, цілий кабан! — штовхнув ткач кума. — А все ти наробив!
— Та так уже й буде… — знизав плечима кум.
— Як то так? Чого ж ми поставали, відберімо мішка! Ну, починай!
— Відійди геть! Оступись, кажу. Це наш кабан! — закричав, підступаючи, ткач.
— Забирайся геть, бісова бабо, це не твоє добро! — сказав і собі, наближаючись, кум.
Жінка взялася знову до коцюби, але Чуб саме тут виліз із мішка та й став серед сіней, потягаючись, як чоловік, що тільки-но прочумався після доброго сну.
Кумова жінка зойкнула, ударившись об поли руками, і всі мимохіть пороззявляли роти.
— Що ж вона, гергепа, каже: кабан! Це не кабан! — сказав кум, витріщивши очі.
— Бач, якого чоловіка в мішок кинуло! — промовив ткач, задкуючи з переляку. — Кажи що хочеш, хоч лусни, але тут не обійшлося без нечистої сили. Адже ж він не пролізе у віконце!
— Це ж кум! — вигукнув, придивишся, кум.
— А ти гадав хто? — сказав Чуб, усміхаючись. — Що, добрячу штуку утнув я над вами? А ви ж, мабуть, хотіли мене з'їсти замість свині? Зачекайте ж, я вас утішу: в мішку є ще дещо, — коли не кабан, то, напевне, поросятко чи яка інша худібка. Піді мною безперестанку щось вовтузилося.
Ткач із кумом кинулися до мішка, господиня вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася б знову, коли б дяк, побачивши, що йому нікуди дітися, не висотався з мішка.
Кумова жінка, остовпівши, випустила з руки ногу, за яку взялася була волочити дяка з мішка.
— Ось і другий ще! — закричав зляканий ткач. — Чорт зна що настало на світі… аж голова паморочиться… Не ковбаси й не паляниці, а людей беруть та й кидають у мішки!
— Це дяк! — мовив більше за всіх здивований Чуб. — От тобі й на! Оце то Солоха! Посадовити в мішок… То ж бо я бачу, у неї в хаті повно мішків… Тепер я знаю все: у неї в кожному мішку сиділо по двоє чоловіка. А я ж думав, що вона тільки мені одному… От тобі й Солоха!
Дівчата трохи здивувалися, не знайшовши одного мішка.
— Нічого робити, буде з нас і цього, — щебетала Оксана. Усі гуртом узялися до мішка й поклали його на сани. Голова надумався мовчати, так собі міркуючи: коли він закричить, щоб його випущено та розв'язано мішка, — дурні дівчата порозбігаються, здумають, що в мішку диявол сидить, і він зостанеться на вулиці, може, й до завтрього.
Дівчата тим часом, одностайно взявшись за руки, помчали, як вихор, із санками по рипучому снігу. Не одна й не дві з них, пустуючи, сідали на ґринджолята; інші, знову, вилазили аж на самого голову. Голова поклав усе перетерпіти. Нарешті приїхали, відчинили навстіжень сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішка.
— Побачимо, що то лежить тут! — закричали всі й кинулися розв'язувати мішка.
Тут гикавка, що не давала голові пресвітлої години увесь час, поки сидів він у мішку, до того розходилася, що він почав гикати та кашляти на всю пельку.
— Ой, та тут хтось сидить! — закричали всі й з переляку кинулися прожогом у двері.
— Що за нечиста мати! Куди це вас несе, як очманілих? — запитав, увіходячи в двері, Чуб.
— Ой, тату! — промовила Оксана. — Хтось сидить у мішку!
— У мішку? Де ви його видерли, цього мішка?
— Коваль покинув його насеред дороги, — відповіли гуртом.
"Ну, чи не казав же я", — подумав собі Чуб.
— Чого ж ви полякалися? Подивимось: ну ж бо, чоловіче, просимо не прогніватися, що не взиваємо на ймення, вилазь-но з мішка! Голова виліз.
— Ой! — скрикнули дівчата.
— То й голова заліз туди само, — мовив сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови аж до п'ят. — Он воно як… Е!.. — більше він нічого не міг сказати.
Голові й самому було дуже ніяково, і він не знав, бідолаха, як йому бути.
— А надворі, мабуть, таки холодненько! — сказав він, до Чуба звертаючись.
— Морозець є, — одказав Чуб. — А дозволь спитати, чим то ти мастиш свої чоботи, чи смальцем, чи, може, дьогтем?
Зовсім не те він мав на думці сказати, він хотів поспитати: "Як це ти, голово, та заліз у цей мішок?" — але не розумів, як вимовилося щось зовсім інше.
— Дьогтем краще! — сказав голова. — Ну, бувай здоров, Чубе! І, насунувши на голову капелюху, вийшов з хати.
— Ну й навіщо це я запитав, з дурного розуму, чим він мастить чоботи? — промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. — Ну й Солоха! Такого чоловіка, та щоб запакувати у мішок!.. Бач, яка чортового сина баба! А я, дурило… Та де ж той проклятий мішок?
— Я його закинула в куток, нічого більше там уже немає, — відповіла Оксана.
— Знаю я добре ці штуки, — нічого немає. Подайте-но його сюди: там ще один сидить! Струсніть-но ним гарненько… Що, нема?.. Ото проклятуща баба! А поглянути тільки на неї: свята та божа, наче й скоромного ніколи в рот не брала!
Та покиньмо Чуба, хай собі виказує на дозвіллі свою досаду, а вернімось до коваля, бо вже чи не дев'ята година надворі.
Спершу моторошно здалося Вакулі, особливо як знявся він од землі на таку височінь, що нічого вже не міг побачити внизу, та пролетів, як тая муха, попід самим місяцем так, що коли б не нахилявся трохи, то зачепив би його шапкою. Незабаром, одначе, він підбадьорився, ба почав навіть підіймати чорта на глузи. Страх йому було смішно, як чорт чхав та кашляв, коли він скидав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне підіймав він руку почухати голову, а чорт мчав іще швидше, думаючи, що хочуть його перехрестити. Світло та ясно було вгорі. Повітря, легким сріблястим туманом пойняте, було прозоре. Все було видко; і навіть можна було примітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися до гурту, гралися в піжмурки, як клубочився хмарою осторонь від них цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши вершника-коваля; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, тільки-но їздила, куди треба, відьма… Багато ще всякої погані зустрічали вони. Все те, коваля побачивши, на хвилину зупинялося подивитись на нього, а опісля знову шугало далі і робило своє. Коваль летів та й летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огнях. (Тоді якраз там була чогось ілюмінація.) Чорт, перелетівши через шлаґбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому румаку серед вулиці.
Боже ти мій! Стукіт, грюкіт, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; кінська тупотня, торохтіння коліс відкликалися громом та йшли луною з усіх чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймались із-під землі щоступінь; мости дрижали; карети літали; фурмани, фореси кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; перехожі тулились та товпилися попід будинками, каганцями винизаними, і величезні тіні їхні манячили по стінах, сягаючи головами до коминів та дахів.
Зчудований, оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки уп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів у критих сукном кожухах він побачив таку силу, що не знав, перед котрим шапку скидати. "Боже ти мій, Боже, скільки тут того панства! — подумав коваль. — Я так собі гадаю, що кожен, хто тільки-но пройде вулицею в кожусі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що проїжджаються в таких прегарних бричках із віконцями, ті як не городничі, то вже певно комисари, а може, й іще більше". Мізкування йому перебив чорт, запитавши:
— Просто їхати до цариці, чи як?
"Ні, боязко, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; добре б таки з ними порадиться".
— Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців! Чорт миттю схуд і став такий маленький, що без жодного клопоту вліз йому до кишені. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, ступив, сам не тямлячи як, на сходи, відчинив двері та аж поточився трохи назад від блиску, побачивши пишно прибрану кімнату; та підбадьорився трохи, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; сиділи вони на шовкових канапах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, званий звичайно корінцями.