— Здоровенькі були, панове! Боже вам поможи! Ось аж де побачилися! — сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись.
— Що там за чоловік? — запитався той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів трохи далі.
— Хіба не впізнали? — сказав коваль. — Це ж я, Вакула, коваль! Як проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, пошли вам, Боже, здоров'ячка та многії літа, два дні без чогось. Я ще й нову шину натяг тоді на переднє колесо у вашій халабуді.
— А! — промовив той самий запорожець. — Це той коваль, що малює так лепсько. Доброго здоров'я, земляче, чого тебе Бог приніс?
— Та так собі, захотілося подивитись; кажуть…
— Що ж, земляче, — запитав запорожець, пишаючись і бажаючи показати, що трапить і по-московському. — Што, балшой город?
Коваль і собі не хотів осоромитись та виказати себе новаком, до того ж, як ми вже мали нагоду бачити, і сам він знався на письменній мові.
— Губернія знатная, — відповів він байдужим голосом. — Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Многії доми посписувані буквами з сухозлітки до чрезвичайності. Нічого казати, розчудесна припорція!
Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього гадку дуже прихильну.
— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер ми їдемо зараз до цариці.
— До цариці? А чи не ласка ваша, панове, взяти й мене з собою?
— Тебе? — промовив запорожець так, як говорить доглядач до чотирилітнього свойого вихованця, що проситься посадовити його на справжню, на велику коняку. — Що ж ти там робитимеш? Ні, не можна. — На цій мові лице йому споважніло. — Ми, голубе, будемо з царицею раду радити про своє.
— Та візьміть, будь ласка! — напосідав коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені.
Не встиг він цього сказати, а вже другий запорожець промовив:
— А й справді, візьмім таки його, братця!
— А що ж, як узяти, то й узяти! — мовили інші.
— Надівай же одежу таку, як і ми.
Коваль заходився одягатись у зелений жупан, коли враз відчинилися двері, увійшов чоловік із позументами і сказав, що пора їхати.
Чудно знову видалося ковалеві, як помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, як по обидва боки втікали повз його чотириповерхові будинки, а бруківка сама, здавалося, з громом котилася під ноги коням.
"Боже ж ти мій, якого світла! — думав собі коваль. — У нас і вдень не буває так ясно".
Карета стала перед палатами. Запорожці позлазили, увійшли в розкішні сіни і стали підійматися сліпучо освітленими сходами.
— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе. — Шкода й ногами топтати. А які ж то оздоби! А ще кажуть: брешуть казки! Еге, чи й не брешуть, до біса! Боже ти мій милий, що за поруччя, а яка робота! Та тут заліза самого карбованців таки на п'ятдесят вийшло!
Піднявшися вже на сходи, запорожці пройшли першу світлицю. Несміло йшов за ними коваль, щохвилі боячись послизнутися на паркеті. Пройшли три світлиці, а коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підступив до картини, що висіла на стіні. Була то Пречиста Діва з дитятком на руках.
"Що за картина! Що за красне малювання! — метикував він. — Так тобі аж горить! Як жива! А дитя святеє! І рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке! А фарби! Боже мій, Боже, які фарби! Тут вохри, запевне, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і грає! Лепська робота! Ґрунт, запевне, наводили блейвасом. Та проте, хоч і яке предивне тут малювання, але з цієї мідяної дужки, — провадив він далі, відходячи від дверей та обмацуючи замка, — ще більше годиться дивуватись. Та як же ж то і вироблена чисто! Я так собі думаю, все це німецькі ковалі за великі гроші робили…
Може б, довго ще міркував отак коваль, коли б лакей із брузументами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не одбивався від гурту.
Запорожці пройшли ще дві світлиці та й зупинилися. Тут звелено їм дожидати. У покої юрмилося скілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці уклонилися на всі боки та й поставали собі купкою.
За яку хвилину ввійшов у супроводі цілого почту грубенький чоловік величної постави у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкудовчене, одне око трохи криве, на обличчі вимальовувалась якась пихата величність, а в усіх його рухах знати було звичку наказувати. Всі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих своїх мундирах, заметушились та з низенькими поклонами, здавалося, так і ловили кожне його слово чи навіть щонайменший рух, щоб тієї ж миті полетіти виконувати його. Але гетьманові мов би й байдуже було до того, він ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.
Усі запорожці в ноги вклонилися йому.
— Чи всі ви тут? — запитав він прокволом, вимовляючи слова трохи в ніс.
— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючися знову.
— Не забудете казати так, як я вас навчав?
— Ні, батьку, не забудемо.
— Це цар? — запитав коваль у одного з запорожців.
— Який там тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той. Із другої кімнати почулися голоси, і коваль не знав, де свої очі подіти, коли увійшло безліч паній у саєтових, з довгими хвостами вбраннях та придворців у золотом гаптованих каптанах та з позаплітаними кісками. Він тільки бачив великий блиск та й годі. Запорожці раптом попадали на землю і, як один, закричали:
— Змилуйся, мамо, змилуйся!
Коваль, не побачивши нічого, простягся й собі з великою щирістю на підлозі.
— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Декотрі придворні заметушились і взялися штовхати запорожців.
— Не встанемо, мамо, не встанемо, помремо, а не повстаємо! — загаласували запорожці.
Потьомкін аж кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і пошепки наказав щось одному з-між запорожців. Запорожці повставали.
Тоді одважився й коваль підвести голову і побачив перед собою невелику на зріст жінку, сказати б навіть товсту, напудровану, з блакитними очима та з тією величною посмішкою, що все так уміла впокоряти й могла належати самій лише порфіроносній жінці.
— Найясніший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — сказала блакитноока пані, цікаво розглядаючи запорожців. — Чи добре вас тут контентують? — провадила вона далі, підходячи ближче.
— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий, хоч баранині тутешній куди там до нашої запорозької, чом би якось і не животіти?..
Потьомкін насупився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх навчав.
Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив із гурту:
— Змилуйся, мамо! Чим тебе твій вірний народ прогнівив? Чи ми тягли руку за невірною татарвою; чи укладали які угоди з турчином, а чи, може, зрадили тебе або хоч подумали зрадити? За що ж неласка така? Спершу чули ми, що велиш єси скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас повертати на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим же завинило Військо Запорозьке? Тим хіба, що перепровадило твоє військо через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати німців?
Потьомкін мовчав та недбало чистив маленькою щіточкою свої діяманти, що ними були винизані його руки.
— Чого ж ви хочете? — уважливо запитала Катерина. Запорожці скинули один на одного значущим поглядом.
"Тепер час! Цариця запитує, чого хочете!" — сказав сам собі коваль та й гримнув як стій на землю.
— Ваша царська величносте, не звеліть іскарати, а звеліть помилувати! З чого, — хай ваша царська милість не загнівається на мої слова, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець ні в якому на світі царстві не зуміє так пошити. Боже ти наш єдиний, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевички!
Цариця засміялася. Все панство зареготалося й собі. Потьомкін і хмурнів, і усміхався разом. Запорожці почали підштовхувати коваля, думаючи, чи не з'їхав він часом з глузду.