Микола Гоголь - Ніч проти Різдва (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_nich_proty_rizdva.docx)Mykola_gogol_nich_proty_rizdva.docx97 Кб1327
Скачать этот файл (Mykola_gogol_nich_proty_rizdva.fb2)Mykola_gogol_nich_proty_rizdva.fb2150 Кб904
Тут гикавка, що не давала голові пресвітлої години увесь час, поки сидів він у мішку, до того розходилася, що він почав гикати та кашляти на всю пельку.

— Ой, та тут хтось сидить! — закричали всі й з переляку кинулися прожогом у двері.

— Що за нечиста мати! Куди це вас несе, як очманілих? — запитав, увіходячи в двері, Чуб.

— Ой, тату! — промовила Оксана. — Хтось сидить у мішку!

— У мішку? Де ви його видерли, цього мішка?

— Коваль покинув його насеред дороги, — відповіли гуртом.

"Ну, чи не казав же я", — подумав собі Чуб.

— Чого ж ви полякалися? Подивимось: ну ж бо, чоловіче, просимо не прогніватися, що не взиваємо на ймення, вилазь-но з мішка! Голова виліз.

— Ой! — скрикнули дівчата.

— То й голова заліз туди само, — мовив сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови аж до п'ят. — Он воно як... Е!.. — більше він нічого не міг сказати.

Голові й самому було дуже ніяково, і він не знав, бідолаха, як йому бути.

— А надворі, мабуть, таки холодненько! — сказав він, до Чуба звертаючись.

— Морозець є, — одказав Чуб. — А дозволь спитати, чим то ти мастиш свої чоботи, чи смальцем, чи, може, дьогтем?

Зовсім не те він мав на думці сказати, він хотів поспитати: "Як це ти, голово, та заліз у цей мішок?" — але не розумів, як вимовилося щось зовсім інше.

— Дьогтем краще! — сказав голова. — Ну, бувай здоров, Чубе! І, насунувши на голову капелюху, вийшов з хати.

— Ну й навіщо це я запитав, з дурного розуму, чим він мастить чоботи? — промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. — Ну й Солоха! Такого чоловіка, та щоб запакувати у мішок!.. Бач, яка чортового сина баба! А я, дурило... Та де ж той проклятий мішок?

— Я його закинула в куток, нічого більше там уже немає, — відповіла Оксана.

— Знаю я добре ці штуки, — нічого немає. Подайте-но його сюди: там ще один сидить! Струсніть-но ним гарненько... Що, нема?.. Ото проклятуща баба! А поглянути тільки на неї: свята та божа, наче й скоромного ніколи в рот не брала!

Та покиньмо Чуба, хай собі виказує на дозвіллі свою досаду, а вернімось до коваля, бо вже чи не дев'ята година надворі.

 

Спершу моторошно здалося Вакулі, особливо як знявся він од землі на таку височінь, що нічого вже не міг побачити внизу, та пролетів, як тая муха, попід самим місяцем так, що коли б не нахилявся трохи, то зачепив би його шапкою. Незабаром, одначе, він підбадьорився, ба почав навіть підіймати чорта на глузи. Страх йому було смішно, як чорт чхав та кашляв, коли він скидав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне підіймав він руку почухати голову, а чорт мчав іще швидше, думаючи, що хочуть його перехрестити. Світло та ясно було вгорі. Повітря, легким сріблястим туманом пойняте, було прозоре. Все було видко; і навіть можна було примітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися до гурту, гралися в піжмурки, як клубочився хмарою осторонь від них цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши вершника-коваля; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, тільки-но їздила, куди треба, відьма... Багато ще всякої погані зустрічали вони. Все те, коваля побачивши, на хвилину зупинялося подивитись на нього, а опісля знову шугало далі і робило своє. Коваль летів та й летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огнях. (Тоді якраз там була чогось ілюмінація.) Чорт, перелетівши через шлаґбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому румаку серед вулиці.

Боже ти мій! Стукіт, грюкіт, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; кінська тупотня, торохтіння коліс відкликалися громом та йшли луною з усіх чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймались із-під землі щоступінь; мости дрижали; карети літали; фурмани, фореси кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; перехожі тулились та товпилися попід будинками, каганцями винизаними, і величезні тіні їхні манячили по стінах, сягаючи головами до коминів та дахів.

Зчудований, оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки уп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів у критих сукном кожухах він побачив таку силу, що не знав, перед котрим шапку скидати. "Боже ти мій, Боже, скільки тут того панства! — подумав коваль. — Я так собі гадаю, що кожен, хто тільки-но пройде вулицею в кожусі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що проїжджаються в таких прегарних бричках із віконцями, ті як не городничі, то вже певно комисари, а може, й іще більше". Мізкування йому перебив чорт, запитавши:

— Просто їхати до цариці, чи як?

"Ні, боязко, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; добре б таки з ними порадиться".

— Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців! Чорт миттю схуд і став такий маленький, що без жодного клопоту вліз йому до кишені. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, ступив, сам не тямлячи як, на сходи, відчинив двері та аж поточився трохи назад від блиску, побачивши пишно прибрану кімнату; та підбадьорився трохи, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; сиділи вони на шовкових канапах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, званий звичайно корінцями.

— Здоровенькі були, панове! Боже вам поможи! Ось аж де побачилися! — сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись.

— Що там за чоловік? — запитався той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів трохи далі.

— Хіба не впізнали? — сказав коваль. — Це ж я, Вакула, коваль! Як проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, пошли вам, Боже, здоров'ячка та многії літа, два дні без чогось. Я ще й нову шину натяг тоді на переднє колесо у вашій халабуді.

— А! — промовив той самий запорожець. — Це той коваль, що малює так лепсько. Доброго здоров'я, земляче, чого тебе Бог приніс?

— Та так собі, захотілося подивитись; кажуть...

— Що ж, земляче, — запитав запорожець, пишаючись і бажаючи показати, що трапить і по-московському. — Што, балшой город?

Коваль і собі не хотів осоромитись та виказати себе новаком, до того ж, як ми вже мали нагоду бачити, і сам він знався на письменній мові.

— Губернія знатная, — відповів він байдужим голосом. — Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Многії доми посписувані буквами з сухозлітки до чрезвичайності. Нічого казати, розчудесна припорція!

Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього гадку дуже прихильну.

— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер ми їдемо зараз до цариці.

— До цариці? А чи не ласка ваша, панове, взяти й мене з собою?

— Тебе? — промовив запорожець так, як говорить доглядач до чотирилітнього свойого вихованця, що проситься посадовити його на справжню, на велику коняку. — Що ж ти там робитимеш? Ні, не можна. — На цій мові лице йому споважніло. — Ми, голубе, будемо з царицею раду радити про своє.

— Та візьміть, будь ласка! — напосідав коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені.

Не встиг він цього сказати, а вже другий запорожець промовив:

— А й справді, візьмім таки його, братця!

— А що ж, як узяти, то й узяти! — мовили інші.

— Надівай же одежу таку, як і ми.

Коваль заходився одягатись у зелений жупан, коли враз відчинилися двері, увійшов чоловік із позументами і сказав, що пора їхати.

Чудно знову видалося ковалеві, як помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, як по обидва боки втікали повз його чотириповерхові будинки, а бруківка сама, здавалося, з громом котилася під ноги коням.

"Боже ж ти мій, якого світла! — думав собі коваль. — У нас і вдень не буває так ясно".

Карета стала перед палатами. Запорожці позлазили, увійшли в розкішні сіни і стали підійматися сліпучо освітленими сходами.

— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе. — Шкода й ногами топтати. А які ж то оздоби! А ще кажуть: брешуть казки! Еге, чи й не брешуть, до біса! Боже ти мій милий, що за поруччя, а яка робота! Та тут заліза самого карбованців таки на п'ятдесят вийшло!

Піднявшися вже на сходи, запорожці пройшли першу світлицю. Несміло йшов за ними коваль, щохвилі боячись послизнутися на паркеті. Пройшли три світлиці, а коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підступив до картини, що висіла на стіні. Була то Пречиста Діва з дитятком на руках.

"Що за картина! Що за красне малювання! — метикував він. — Так тобі аж горить! Як жива! А дитя святеє! І рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке! А фарби! Боже мій, Боже, які фарби! Тут вохри, запевне, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і грає! Лепська робота! Ґрунт, запевне, наводили блейвасом. Та проте, хоч і яке предивне тут малювання, але з цієї мідяної дужки, — провадив він далі, відходячи від дверей та обмацуючи замка, — ще більше годиться дивуватись. Та як же ж то і вироблена чисто! Я так собі думаю, все це німецькі ковалі за великі гроші робили...

Може б, довго ще міркував отак коваль, коли б лакей із брузументами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не одбивався від гурту.

Запорожці пройшли ще дві світлиці та й зупинилися. Тут звелено їм дожидати. У покої юрмилося скілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці уклонилися на всі боки та й поставали собі купкою.

За яку хвилину ввійшов у супроводі цілого почту грубенький чоловік величної постави у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкудовчене, одне око трохи криве, на обличчі вимальовувалась якась пихата величність, а в усіх його рухах знати було звичку наказувати. Всі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих своїх мундирах, заметушились та з низенькими поклонами, здавалося, так і ловили кожне його слово чи навіть щонайменший рух, щоб тієї ж миті полетіти виконувати його. Але гетьманові мов би й байдуже було до того, він ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.

Усі запорожці в ноги вклонилися йому.

— Чи всі ви тут? — запитав він прокволом, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючися знову.

— Не забудете казати так, як я вас навчав?

— Ні, батьку, не забудемо.

— Це цар? — запитав коваль у одного з запорожців.

— Який там тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той. Із другої кімнати почулися голоси, і коваль не знав, де свої очі подіти, коли увійшло безліч паній у саєтових, з довгими хвостами вбраннях та придворців у золотом гаптованих каптанах та з позаплітаними кісками. Він тільки бачив великий блиск та й годі. Запорожці раптом попадали на землю і, як один, закричали:

— Змилуйся, мамо, змилуйся!

Коваль, не побачивши нічого, простягся й собі з великою щирістю на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Декотрі придворні заметушились і взялися штовхати запорожців.

— Не встанемо, мамо, не встанемо, помремо, а не повстаємо! — загаласували запорожці.

Потьомкін аж кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і пошепки наказав щось одному з-між запорожців. Запорожці повставали.

Тоді одважився й коваль підвести голову і побачив перед собою невелику на зріст жінку, сказати б навіть товсту, напудровану, з блакитними очима та з тією величною посмішкою, що все так уміла впокоряти й могла належати самій лише порфіроносній жінці.

— Найясніший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — сказала блакитноока пані, цікаво розглядаючи запорожців. — Чи добре вас тут контентують? — провадила вона далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий, хоч баранині тутешній куди там до нашої запорозької, чом би якось і не животіти?..

Потьомкін насупився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх навчав.

Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив із гурту:

— Змилуйся, мамо! Чим тебе твій вірний народ прогнівив? Чи ми тягли руку за невірною татарвою; чи укладали які угоди з турчином, а чи, може, зрадили тебе або хоч подумали зрадити? За що ж неласка така? Спершу чули ми, що велиш єси скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас повертати на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим же завинило Військо Запорозьке? Тим хіба, що перепровадило твоє військо через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати німців?

Потьомкін мовчав та недбало чистив маленькою щіточкою свої діяманти, що ними були винизані його руки.

— Чого ж ви хочете? — уважливо запитала Катерина. Запорожці скинули один на одного значущим поглядом.

"Тепер час! Цариця запитує, чого хочете!" — сказав сам собі коваль та й гримнув як стій на землю.

— Ваша царська величносте, не звеліть іскарати, а звеліть помилувати! З чого, — хай ваша царська милість не загнівається на мої слова, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець ні в якому на світі царстві не зуміє так пошити. Боже ти наш єдиний, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевички!

Цариця засміялася. Все панство зареготалося й собі. Потьомкін і хмурнів, і усміхався разом. Запорожці почали підштовхувати коваля, думаючи, чи не з'їхав він часом з глузду.

— Устань! — мовила ласкаво цариця. — Коли вже так тобі заманулось мати такі черевички, то це легко зробити. Принесіть йому зараз же черевички найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, — провадила далі цариця, звертаючи погляд на повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, з якого було видно, що він не належить до придворців, — річ, гідна дотепного пера вашого!

— Ви, ваша імператорська величносте, надто ласкаві до мене. Тут треба, принаймні, Лафонтена, — відповів, уклонившися, чоловік із перламутровими ґудзиками.

— Щиро скажу вам: я й досі милуюся та не намилуюся вашим "Бригадиром".*

Ви напрочуд гарно читаєте! Одначе, — казала далі цариця, звертаючися знову до запорожців, — я чула, що у вас на Січі ніколи не женяться.

— Як же, мамо! Та ж чоловікові, сама здорова знаєш, без жінки не прожити, — одказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що той запорожець, так добре знавши письменну мову, балакає з царицею, як навмисне, зовсім таки простацькою, мужичою, як то кажуть, мовою. "Ну, й хитрі ж люди! — подумав він собі.— Мабуть, не дурно він це робить".

— Не ченці ми, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скороминки. І в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть із ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; і такі, що мають жінок в Україні; і, знову ж, такі, що й у Туреччині жінок мають.

Саме тут принесено ковалеві черевички.

— Боже ж ти мій, Боже, що за оздоба! — скрикнув він радісно, ухопивши черевички. — Ваша царська величносте! Що ж, коли на ногах такі от черевички, та либонь ходите ви в них, ваше благородіє, і на лід ковзатися, то вже які ж то самі ніжки мають бути? Я так собі думаю, що вже не інакше, як із чистого цукру.

Цариця, що й справді мала на диво стрункі та прегарні ніжки, мимохіть усміхнулася, чуючи такий комплімент від простодушного коваля, — був із нього, одягненого по-запорозькому, справжній красень, хоч і мав він надто смагляве лице.

Зрадівши, що так приязно з ним розмовляють, коваль наважився вже був розпитати гарненько у цариці про все: чи правда, що царі їдять тільки мед та сало, та багато дечого іншого, — але почувши, що запорожці штовхають його попід боки, поклав краще мовчати; і коли цариця, звернувшись до дідів, заходилася розпитувати, як то там у них живуть на Січі, які там звичаї, — він відійшов назад, нагнувся до кишені і стиха промовив:

— Винось мене звідси хутчій!

Та й опинився раптом за шлаґбаумом.

 

— Утопився! Їй-богу, втопився! От щоб я з цього місця не зійшла, коли не втопився! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи між диканськими молодицями посеред вулиці.

— Що ж, хіба я вам брехуха яка? Хіба я в кого корову вкрала? Чи кому, може, наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, з синім носом, розмахуючи руками. — Та щоб мені по вік судний води не захотілося пити, коли стара Переперчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!

— Коваль повісився? От тобі й на! — сказав голова, виходячи од Чуба; він спинився й протисся ближче до гурту, де йшла ця розмова.

— Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п'янюго! — огризнулася ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб вішатися! Він утопився, утопився в ополонці! Це я так само добре знаю, як те, що ти була допіру в шинкарки.

— Соромітнице! Бач, вона чим дорікає? — одсварювалася баба з синім носом. — Мовчала б уже краще, така непотріб! Хіба, думаєш, я не знаю, що до тебе дяк щовечора ходить?

Ткачиха спалахнула.

— Що дяк? До кого дяк? Що ти там брешеш?

— Дяк? — заспівала, пробиваючись до них, дячиха у заячому кожушку, синьою китайкою критому. — Я вам покажу дяка! Котра це каже: дяк?

— Та ось до кого дяк учащає! — сказала баба з синім носом, показуючи на ткачиху.

— То це ти, суко, — закричала дячиха, до ткачихи підступаючи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та лихим зіллям напуваєш, щоб до тебе ходив?

— Відчепись од мене, сатано! — огризнулася, назад оступаючись, ткачиха.

— Ач, триклята відьма! Бодай же ти не діждала своїх діток бачити, ледащице паскудна! Тьху!.. — І дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі так само зробити, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який протисся був, щоб краще все почути, аж до самих супротивниць.

— Ох, ти ж баберо погана! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Усі з лайкою сипнули врозтіч. — Пхе, бридота! — приказував він, усе ще обтираючись. — То коваль, виходить, утопився. Боже ти мій! А що ж то за вдатний маляр із нього був, які гострі серпи, плуги умів виковувати, яка сила була! Еге, — провадив він далі, замислений. — Таких людей мало в нас на селі. То ж то я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що він, бідолаха, дуже вже смутний та невеселий. Оце тобі й коваль! Був, а тепер і нема. А я ще збирався підкувати свою рябу кобилу!.. — І, перейнятий такими побожними думками, голова поплентався тихо додому.

Оксана збентежилась, такі почувши вісті. Вона мало йняла віри Переперчишиним очам та бабським теревеням; знала, що богобоязливий коваль не зважиться занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов із наміром ніколи більше не вертатись у село? А навряд чи й деінде знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її, за усіх найдовше перетерплював її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, а з лівого на правий — і не могла заснути. То, розкидавшися з чарівними розкошами, які нічна пітьма ховала навіть од неї самої, вона мало не вголос лаяла себе. То, стишившись, наважувалася ні про що не думати — і все думала. І вся вогнем горіла; а на ранок закохалася в коваля аж по самі вуха.

Чуба Вакулина доля не втішила й не засмутила. Він думав уже про одне: ніяк не міг забути Солошиної зрадливості і навіть сонний не переставав лаяти та картати її.

Розвиднілось. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Підстаркуваті жінки, в білих намітках, у білих суконних свитках, побожно хрестилися, біля самого входу стоячи. Шляхтянки в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із понашиваними ззаду золотими вусами, стояли перед них. Дівчата, що на головах мали понамотувані цілі крамниці стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукатів, намагалися протовпитися щоближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли шляхтичі і звичайні собі селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями, щойно попідголювані, мало не всі в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди оком кинь, сяяло свято: голова облизувався, бачучи, як то він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Тільки Оксана стояла сама не своя. І молилася й не молилася. На серці в неї опливлося стільки всяких почувань, одно від одного болючіших, одно від одного сумніших, що обличчя її виявляло тільки великий неспокій; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли ніяк добрати розуму, від чого це їй сталось, і в голову собі не клали, що причина тому коваль. Однак не сама лише Оксана думала та передумувала про коваля. Всі громадяни постерегли, що свято наче й не свято. Все нібито чогось бракувало. А тут іще дяк, як на лихо, після подорожі в мішку охрип та насилу деренчав; щоправда, заїжджий півчий гарно таки тяг баса; а що ж то вийшло б, якби ще й коваль прилучився; він усе, бувало, скоро заведуть "Отче наш" або "Іже херувими", стане на криласі і виводить відтіль на той самий глас, що в Полтаві співають. До того ж тільки він був у церкві за титаря. Вже й заутреню одправили; по заутрені одійшла обідня... Де ж це й справді той коваль запроторився?

 

Ще дужче на останку ночі поспішався чорт із ковалем назад. І Вакула миттю опинився біля своєї хати. Саме тоді заспівав півень.

— Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що намірявся дременути. — Чекай-но, приятелю, це ще не все: я ж іще не подякував тобі.

На цьому слові він схопив хвойдину, вперіщив його три рази, і бідолашний чорт чкурнув навтьоки, як дядько, що його допіру одпарив засідатель. Отак замість обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог роду людського сам попав на слизьке.

Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та й проспав аж до обіда. Прокинувшись, він злякався: сонце підбилося вже височенько.

— Я ж проспав і заутреню, і обідню!

Тут побожний коваль удався в тугу, міркуючи собі, що це, певне, Бог навмисне, караючи його за грішну думку занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть у церкві побувати такого великого свята. Та заспокоївши себе тим, що на ту неділю висповідається у всьому перед попом та од сьогоднішнього таки дня стане бити по п'ятдесят поклонів цілісінький рік, заглянув він до хати; але там не було нікого. Солоха, як видно, ще не повернулася. Він обережно витяг із-за пазухи черевички і знову зачудувався, дорогу роботу розглядаючи та згадуючи дивні дива минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме убрання, що добув у запорожців, витяг із скрині нову шапку з решетилівських смушків із синім верхом, що не надівав ще й разу, одколи купив її, ще в Полтаві бувши; витяг також нового пишно-барвистого пояса; поскладав усе це разом з нагайкою в хустку та й попростував до Чуба.

Чуб витріщив очі, як увійшов до нього коваль, і не знав, на що дивуватись: чи на те, що коваль воскрес, чи на те, що коваль насмілився до нього прийти, чи на те, нарешті, що він вичепурився на такого дженджика й запорожця. Але ще більше він зчудувався, коли Вакула розв'язав хустку і поклав перед ним новісіньку шапку та пояса, такого гарного, що нікому в селі й не снився, а сам бухнув йому в ноги і промовив благальним голосом:

— Змилуйся, батьку, не гнівайсь! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа схоче, віддаюся тобі в руки; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки. Ти ж колись братався з покійним батьком моїм, хліба-солі разом заживали та могорич пили.

Чуб, таки непомалу вдоволений, хоч він того й не показував, дивився, як коваль, що нікому на селі не дозволяв собі в кашу наплювати, згинав у руці п'ятаки та підкови як гречані млинці, той самий коваль валявся у нього в ногах. Щоб ще більшої ваги собі надати, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.

— Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб подумав трохи, споглянув на шапку та пояса, — шапка була розкішна, пояс теж незгірший, — згадав зрадницю Солоху і зважливо сказав:

— Добре! Засилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, ступивши на поріг та побачивши коваля, і вп'яла в нього здивовані й радісні очі.

— Ось поглянь, які я тобі приніс черевички! — промовив Вакула. — Ті самі, що цариця носить.

— Ні, ні, не треба мені черевичків! — одказала вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей. — Я й без черевичків... — Далі вона не доказала й зашарілася.

Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі спустила. Ніколи ще не була вона така навдивовижу гарна.

Зачарований коваль тихенько поцілував її, обличчя їй ще дужче спалахнуло, і вона стала ще вродливіша.

 

Проїздив якось через Диканьку святої пам'яті архиєрей, похваляв місце, де стоїть село, та їдучи вулицею й став перед новою хатою.

— А чия це хата така розмальована? — запитав преосвященний у гарної молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.

— Ковалева, Вакулина! — відказала йому, кланяючись, Оксана, бо то ж таки вона й була.

— Прегарно! Лепська робота, — мовив преосвященний, розглядаючи двері та вікна.

А вікна всі були обведені червоною фарбою; скрізь же по дверях були козаки на конях із люльками в зубах.

Та ще дужче похвалив преосвященний Вакулу, як дізнався, що він додержав церковної покути та помалював без грошей всього лівого криласа зеленою фарбою з червоними квітками. Та це ще не все: на стіні збоку, як увійдеш у церкву, змалював Вакула чорта в пеклі, та такого ж тобі мерзенного, що всі плювали, повз нього проходячи; а молодиці, тілько-но розплачеться в котрої на руках дитина, зараз було підносили Її до картини та й казали: "Он бач, яка кака намальована!" — і дитятко, стримуючи слізки, скоса поглядало на картину й тулилося до материних грудей.

1832

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: