О с и п. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають… І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.
Х л е с т а к о в (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд’єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху…
О с и п. Я, пане, пошлю його челядником тутешнім, а сам краще буду вкладатись, щоб не марнувати часу.
Х л е с т а к о в (пише). Гаразд, принеси тільки свічку.
О с и п (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний34. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.
Х л е с т а к о в (пише далі). Цікаво знати: де він тепер живе — на Поштамтській, чи Гороховій? Він бо теж любить часто переїжджати з квартири й не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає і надписує).
О с и п приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати.
Х л е с т а к о в (дає Осипові листа). На, віднеси.
Г о л о с и к у п ц і в. Допустіть, батечку. Ви не можете не допустити: ми з ділом прийшли.
Г о л о с Д е р ж и м о р д и. Геть, геть! Не приймає, спить. (Гомін збільшується).
Х л е с т а к о в. Що там таке, Осипе? Подивись, що за гомін.
О с и п (дивлячись у вікно). Купці якісь хочуть увійти, та не пускає квартальний. Махають паперами: певно, вас хочуть бачити.
Х л е с т а к о в (підходячи до вікна). А чого вам, любі мої?
Г о л о с и к у п ц і в. До твоєї милості вдаємося. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Х л е с т а к о в. Впустіть їх, впустіть! хай ідуть. Осипе, скажи їм хай ідуть. (Осип виходить).
Х л е с т а к о в (бере з вікна просьби, розгортає одну з них і читає): «його високоблагородному світлості панові фінансову від купця Абдуліна…» Чорт знає, що: і чину такого нема!
Ява Х
Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.
Х л е с т а к о в. А чого вам, любі мої?
К у п ц і. Чолом б’ємо вашій милості.
Х л е с т а к о в. А чого вам треба?
К у п ц і. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.
Х л е с т а к о в. Від кого?
О д и н з к у п ц і в. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що списати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: «Ах. ти, татарин!» Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці — ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало — їй-богу! Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: «Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене». Ну, і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’ятдесят.
Х л е с т а к о в. Невже? Ах, який же він шахрай!
К у п ц і. Їй-богу, такого ніхто не пам’ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього нанесеш, нічого не потребує, ні, йому ще давай: каже, і на Онуфрія його іменини. Що робити? і на Онуфрія несеш.
Х л е с т а к о в. Та це просто розбійник!
К у п ц і. Їй-богу! А спробуй перечити, наведе до тебе в дім цілий поліс на постій. А коли що, велить замкнути двері. «Я тобі», каже, «не буду», каже, «завдавати тілесної кари, або на тортури брати — це», каже, «заборонено законом, а ось ти в мене, любий мій, з’їж оселедця!»
Х л е с т а к о в. Ах, який шахрай! Та за це, просто, на Сибір.
К у п ц і. Та вже куди милость твоя не запроторить його — все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кланяємось тобі цукорцем та кошичком вина.
Х л е с т а к о в. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів. От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста,— ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.
К у п ц і. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! вже краще п’ятсот візьми, поможи тільки.
Х л е с т а к о в. Будь ласка: у позику — я ні слова, я візьму.
К у п ц і (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.
Х л е с т а к о в. Ну, і підносик можна.
К у п ц і (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.
X л е с т а к о в. О, ні, я хабарів ніяких…
О с и п. Ваше високоблагородіє! чому ви не берете? Візьміть! у дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе, все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку,— і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’язати можна.
К у п ц і. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.
Х л е с т а к о в. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять. Чути голос жінки: «Ні, ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся вже занадто!»)
Х л е с т а к о в. Хто там? (Підходить до вікна). А чого тобі, матінко?
Г о л о с и д в о х ж і н о к. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, пане, вислухати!
Х л е с т а к о в (у вікно). Пропустіть її.
Ява XI
Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.
С л ю с а р ш а (кланяючись до ніг). Милості прошу…
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Милості прошу…
Х л е с т а к о в. Та що ви за жінки?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Унтер-офіцерська жона Іванова.
С л ю с а р ш а. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій…
Х л е с т а к о в. Зажди, говори перше одна. Чого тобі треба?
С л ю с а р ш а. Милості прошу, на городничого чолом б’ю! Пошли йому боже всякого лиха! Щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ні в чому ніякого прибутку не було!
Х л е с т а к о в. А що?
С л ю с а р ш а. Та чоловікові ото моєму наказав зголити чуба в солдати, і черга б то на нас не припадала, шахрай такий! та й за законом не можна: він жонатий.
Х л е с т а к о в. Як же він міг це зробити?
С л ю с а р ш а. Зробив, шахрай, зробив — побий його бог і на тому, і на цьому світі! Щоб йому, коли й тітка є, то й тітці усяка капость, і батько, якщо живий у нього, то щоб і він, поганець, задубів або заглитнувся навіки, шахрай такий! Слід було взяти кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки багатий подарунок дали, то він і присікався до сина купчихи Пантелеєвої, а Пантелеєва теж підіслала до жінки полотна три штуки, то він до мене. «Нащо», каже, «тобі чоловік? він уже тобі не годиться». Та я ото знаю — годиться чи не годиться; це моє діло, шахраю отакий! «Він», каже, «злодій; хоч він тепер і не крав, та однаково», каже, «він украде, його й без того на той рік візьмуть у некрути». Та мені ото як без чоловіка, шахраю отакий! Я слаба людина, падлюко ти така! Щоб усій рідні твоїй не довелося бачити світу божого! А коли є теща, то щоб і тещі…
Х л е с т а к о в. Добре, добре. Ну, а ти? (Випроваджує стару).
С л ю с а р ш а (виходячи). Не забудь, батьку наш! будь милостивий.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. На городничого, батечку, прийшла…
Х л е с т а к о в. Ну, та що, чого? говори в коротких словах.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Відшмагав, батеньку.
Х л е с т а к о в. Як?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Через помилку, батьку мій! Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопили мене, та так відрапортували: два дні сидіти не могла.
Х л е с т а к о в. То що ж тепер робити?