Х р и с т і а н І в а н о в и ч подає звук, почасти схожий на букву І і трохи на Е.
Г о р о д н и ч и й. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? тільки, знаєте, в такому місці непристойно… Я й перше хотів вам це сказати, та все якось забував.
А м о с Ф е д о р о в и ч. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете,— приходьте обідати.
Г о р о д н и ч и й. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш… він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу,— це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.
Х р и с т і а н І в а н о в и ч подає той самий звук.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.
Г о р о д н и ч и й. Та я так тільки сказав вам. Щождо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим богом заведено, і вольтер’янці3 даремно проти цього говорять.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться. Я кажу всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Хортенятами. Це зовсім інша річ.
Г о р о д н и ч и й. Ну, хортенятами, або чим іншим — однаково хабарі.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, наприклад, коли в кого-небудь шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль…
Г о р о д н и ч и й. Ну, а що з того, що ви берете хабарі хортенятами? Зате ви в бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я, принаймні, у вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви якщо почнете говорити про створення світу, просто волосся на голові здіймається.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Та ж бо сам собою дійшов, власним розумом.
Г о р о д н и ч и й. Ну, в іншому разі багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. А втім, я так тільки згадав про повітовий суд; а по правді сказати, навряд чи хто загляне коли-небудь туди; це вже таке завидне місце, сам бог ним опікується. А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звичайно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але коять дуже химерні вчинки, натурально, нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не зробити гримасу, ось отак (робить гримасу), і потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Звісно, якщо він школяреві скривить таку пику, то воно ще нічого: може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви подумайте самі, якщо він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже погано: пан ревізор чи інший хто може взяти це проти себе. З цього, чорт знає, що може вийти.
Л у к а Л у к и ч. Що ж мені, справді, з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив. Ось іще цими днями, коли зайшов був у клас наш предводитель, він склеїв таку пику, якої я ніколи ще й не бачив. Він ото її скривив від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумні мислі прищеплюються юнацтву.
Г о р о д н и ч и й. Те саме я повинен вам сказати і про вчителя історичної науки. Він учена голова — це видно, і знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про асіріян та вавілонян — ще нічого, а як добрався до Олександра Македонського4, то я не можу вам сказати, що з ним зробилось. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри, і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Олександр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? від цього збиток казні.
Л у к а Л у к и ч. Егеж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував… Каже: «Як хочете, для науки я життя не пожалію».
Г о р о д н и ч и й. Отож, такий уже нез’ясненний закон долі: розумна людина — або п’яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.
Л у к а Л у к и ч. Не доведи боже служити по вченій галузі! Всього боїшся: всякий втручається, всякому хочеться показати, що він теж розумна людина.
Г о р о д н и ч и й. Це б ще нічого,— інкогніто прокляте! Враз загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто», скаже, «тут суддя?» — «Ляпкін-Тяпкін».— «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна. А хто попечитель богоугодних закладів?» — «Земляника».— «А дайте-но сюди Землянику!» Ось що погано.
Ява II
Ті самі й поштмейстер.
П о ш т м е й с т е р. Скажіть, панове, що, який чиновник їде?
Г о р о д н и ч и й. А ви хіба не чули?
П о ш т м е й с т е р. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки що був у мене в поштовій конторі.
Г о р о д н и ч и й. Ну, що? як ви думаєте про це?
П о ш т м е й с т е р. А що думаю? — війна з турками буде.
А м о с Ф е д о р о в и ч. В одне слово! я сам те думав.
Г о р о д н и ч и й. Егеж, обидва пальцем у небо попали.
П о ш т м е й с т е р. Далебі, війна з турками. Це все француз паскудить.
Г о р о д н и ч и й. Яка там війна з турками! Просто нам погано буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.
П о ш т м е й с т е р. А коли так, то не буде війни з турками.
Г о р о д н и ч и й. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?
П о ш т м е й с т е р. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?
Г о р о д н и ч и й. Та що я? Страху ніби й нема, а так… трошки… Купецтво та громадянство мене бентежить. Кажуть, що в мене їм не з медом; а я, от їй-богу, якщо і взяв з кого, то, вірте, без ніякої ненависті. Я навіть думаю (бере його під руку і обводить набік), я навіть думаю, чи не було на мене якого-небудь доносу. Навіщо ж справді-таки до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, всякого листа, що прибуває до вас у поштову контору, вхідного й вихідного, знаєте, отак трошки розпечатати й прочитати: чи немає в ньому якого-небудь донесення або, просто, писанини. Якщо нема, то можна знов запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.
П о ш т м е й с т е р. Знаю, знаю… Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб через осторогу, а більше з цікавості: страх люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання. Іншого листа з насолодою прочитаєш — так описуються всякі пасажі5… а повчальність яка… краще, ніж у «Московских ведомостях»6.
Г о р о д н и ч и й. Ну, що ж, скажіть, нічого не вичитували про якого-небудь чиновника з Петербурга?
П о ш т м е й с т е р. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських і саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів: є прекрасні місця. Ось недавно: один поручик пише до приятеля, і описав бал у найграйливішому… дуже, дуже гарно: «Життя моє, любий друже, тече», каже, «в емпіреях7: панночок багато, музика грає, штандарт8 скаче»… З великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?
Г о р о д н и ч и й. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: якщо випадком трапиться скарга або донесення, то, без усяких міркувань, затримуйте.
П о ш т м е й с т е р. З великою охотою.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Глядіть, дістанеться вам коли-небудь за це.
П о ш т м е й с т е р. Ой, батечку!