А н н а А н д р і ї в н а. Але дозвольте сказати: я так би мовити… я замужем.
Х л е с т а к о в. Цe нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: «Закони засуджують»37. Ми підемо в холодок струмків… Руки вашої, руки прошу.
Ява XIV
Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.
М а р і я А н т о н і в н а. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, чого ти? до чого? нащо? Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кішка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благовихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.
М а р і я А н т о н і в н а (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала…
А н н а А н д р і ї в н а. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Х л е с т а к о в (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!
А н н а А н д р і ї в н а (вражена). То ви в неї?..
Х л е с т а к о в. Вирішіть: життя чи смерть?
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от бачиш, дурна, ну от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
М а р і я А н т о н і в н а. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!
Ява XV
Ті самі і городничий хапаючись.
Г о р о д н и ч и й. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!
Х л е с т а к о в. Що вам?
Г о р о д н и ч и й. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.
Х л е с т а к о в. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.
Г о р о д н и ч и й. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни… Їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.
А н н а А н д р і ї в н а. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.
Г о р о д н и ч и й. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Х л е с т а к о в. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Та коли кажуть тобі!
Х л е с т а к о в. Я не жартома вам кажу… Я можу з кохання позбутись розуму.
Г о р о д н и ч и й. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Х л е с т а к о в. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен…
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити.
Х л е с т а к о в. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Г о р о д н и ч и й. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! 3 вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер… я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, благословляй!
Х л е с т а к о в підходить з Марією Антонівною.
Г о р о д н и ч и й. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
Ява XVI
Ті самі й Осип.
О с и п. Коні готові.
Х л е с т а к о в. А, добре… я зараз.
Г о р о д н и ч и й. Як? Зволите їхати?
Х л е с т а к о в. Так, їду.
Г о р о д н и ч и й. А коли ж, тобто… Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?
Х л е с т а к о в. А це… На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.
Г о р о д н и ч и й. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.
Х л е с т а к о в. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя… ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).
Г о р о д н и ч и й. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?
Х л е с т а к о в. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.
Г о р о д н и ч и й. Скільки треба вам?
X л е с т а к о в. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста,— я не хочу скористуватися з вашої помилки,— то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.
Г о р о д н и ч и й. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.
Х л е с т а к о в. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?