Хрест на могилі захитався, і тихо підвівся з неї висохлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довші, ніж самі пальці. Тихо простягнув він руки догори. Обличчя все затремтіло в нього і скривилося. Страшну муку, мабуть, терпів він. “Душно мені! душно!” – простогнав він диким, нелюдським голосом. Голос його, наче ніж, краяв серце, і мрець раптом пішов під землю.
Захитався другий хрест, і знову вийшов мрець, ще страшніший, ще вищий за попереднього, весь заріс, борода по коліна, ще довші костяні кігті. Ще несамовитіше закричав він: “Душно мені!”, і пішов під землю.
Похитнувся третій хрест, підвівся третій мрець. Здавалося, самі тільки кості підвелися високо над землею. Борода по самі п’яти; пальці з довгими кігтями вп’ялися в землю. Страшно простягнув він руки догори, наче хотів ухопити місяця, і закричав так, ніби хтось розпилював його жовті кістки.
Дитина, що спала на руках Катерини, скрикнула і прокинулась. Сама пані скрикнула. Гребці упустили шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.
Усе раптом зникло, наче й не було; проте довго ще хлопці не брались за весла.
Турботливо глянув Бурульбаш на свою молоду дружину, що злякано колисала на руках дитину, притулив її до свого серця і поцілував у чоло.
– Не лякайся, Катерино! Дивись: нічого нема! – говорив він, показуючи навколо. – Це чаклун хоче налякати людей, щоб ніхто не дістався до нечистого кубла його. Бабів тільки самих він налякає цим! Дай сюди на руки мені сина!
На цьому слові підняв пан Данило свого сина догори і підніс до вуст:
– Що, Іване, ти не боїшся чаклунів?.. “Ні, кажи, тату, я козак”. Годі ж, годі плакати! Додому приїдемо! Приїдемо додому, мати нагодує кашкою; покладе тебе спати в колиску, заспіває:
Люлі, люлі, люлі.
Люлі, синку, люлі!
Ой, виростай, виростай на втіху!
Козацтву на славу,
Вороженькам на розправу!
– Слухай, Катерино, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав похмурий, суворий, наче сердиться… Ну, якщо не до вподоби, то навіщо й приїздити. Не хотів випити за козацьку волю! не поколисав на руках дитини! Спочатку я хотів йому сказати все, що лежить на серці, та чомусь не виходить і слова мруть на вустах. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли стрінуться де-небудь, мало з грудей не вискакують одне одному назустріч. А що, мої любі хлопці, чи скоро берег? Ну, шапки я дам вам нові! Тобі, Стецько, дам з оксамитовим верхом, вишивану золотом. Я її зняв разом із головою у татарина. Вся його зброя дісталася мені; саму тільки душу я випустив на волю. Ну, приставай! Ось, Іване, ми вже й приїхали, а ти ще плачеш! Візьми його, Катерино!
Усі вийшли. З-за гори вистромилася солом’яна стріха: то дідівська хата пана Данила. За ним ще гора, а там уже і поле, а далі хоч сто верст пройди, не знайдеш жодного козака.
ІІІ
Хутір пана Данила між двома горами у вузькій долині, що спускається до Дніпра. Невисокі у нього хороми; хата на вигляд така сама, як і в простих козаків, і в ній одна світлиця; але є де поміститися там і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом добірним парубкам. Навколо стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горщики для трапези. Є між ними і келихи срібні, і чарки, оправлені золотом, даровані і здобуті на війні. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. Волею і неволею перейшли вони від татар, турків і ляхів; чимало зате й зазубрені.
Дивлячись на них, пан Данило наче по карбах пригадував свої бої. Попід стінами, внизу, йшли дубові гладенько витесані лавки. Біля них, перед припічком, висить колиска на мотузках, просунутих в кільце, прикручене до стелі. У всій світлиці долівка гладко вбита і підмащена глиною. На лавках спить з дружиною пан Данило, на припічку – стара служниця. В колисці забавляється і присипляється мала дитина. На долівці покотом ночують хлопці. Та козакові ліпше спиться на голій землі під вільним небом. Йому не перин і не пуховика треба. Він підмощує собі під голову свіжого сіна і вільно простягається на траві. Йому любо глянути, прокинувшися вночі, на високе, всіяне зорями небо і здригнутися від нічного холоду, який відсвіжує козацькі кісточки. Потягуючись і бурмочучи крізь сон, закурює він люльку і закутується краще в теплий кожух.
Не рано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього весілля і, прокинувшись, сів у кутку на лавці й почав гострити нову, виміняну, турецьку шаблю. А пані Катерина взялася вишивати золотом шовковий рушник. Раптом увійшов Катеринин батько, розлючений, насуплений, із заморською люлькою в зубах, приступив до дочки і гостро став допитувати її: чому так пізно повернулася вона додому.
– Про ці речі, тестю, не її, а мене питати! не дружина, а чоловік відповідає. У нас уже так заведено, не гнівайся! – казав Данило, не кидаючи своєї роботи. – Може, в інших невірних землях не так – я не знаю.
Спалахнуло суворе обличчя тестя, і очі дико блиснули.
– Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою! – мурмотів він про себе. – Ну, я тебе питаю, де ти волочився до пізньої ночі?
– Оце діло, любий тестю! На це я тобі відповім, що я давно вже вийшов з тих, кого баби сповивають. Знаю, як сидіти на коні. Умію тримати і шаблю гостру. І ще дещо вмію… Умію нікому і відповіді не давати про те, що роблю.
– Я бачу, Даниле, я знаю, ти хочеш сварки! Хто криється, у того, мабуть, на думці щось недобре.
– Думай собі, що хочеш, – сказав Данило, – думаю і я собі. Хвалити Бога, в жодному ще безчесному ділі не був; завжди стояв за віру православну і батьківщину; не так, як інші пройдисвіти: волочаться бозна-де, коли православні б’ються насмерть, а потім припруться збирати не ними посіяне жито. На уніатів[3] навіть не схожі, не заглянуть в церкву Божу. Таких би треба допитати як слід, де вони тиняються.
– Ей, козаче! чи знаєш ти… я погано стріляю: тільки за сто сажнів моя куля прошиває серце. Я і рубаю неабияк: від людини залишаються шматочки дрібніші, ніж крупи, з яких варять кашу.
– Я готовий, – сказав пан Данило, жваво перехрестивши повітря шаблею, наче знав, для кого її вигострив.
– Даниле! – скрикнула голосно Катерина, вхопивши иого за руку і звиснувши на ній. – Отямся, божевільний, глянь, на кого ти заміряєшся! Батьку, твоє волосся біле, як сніг, а ти розпалився, наче нерозумний хлопець!
– Жінко! – крикнув грізно пан Данило, – ти знаєш, я не люблю цього; знай своє бабське діло!
Шаблі страшно брязкнули; залізо рубало залізо, та іскрами, наче пилом, обсипали себе козаки. Плачучи пішла Катерина в окрему світлицю, впала на ліжко і затулила вуха, щоб не чути брязкоту шабель. Але не так погано рубалися козаки, щоб можна було заглушити їх удари. Серце її хотіло розірватися. Чула вона, як по всьому її тілу проходили звуки: стук стук… “Ні, не витерплю, не витерплю… Може, вже червона кров б’є джерелом із білого тіла. Може, тепер знесилюється мій милий, а я лежу тут!”І вся бліда, ледве переводячи дух, увійшла в хату.
Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолає. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ох! шаблі дзвенять… і з брязкотом відлетіли вбік клинки.
– Хвалити Бога! – сказала Катерина і скрикнула знову, побачивши, що козаки схопились за мушкети. Поправили кремні, звели курки.
Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів… Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.
– Ні! – закричав він, – я не продам себе задешево. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пістоль: жодного разу за все життя не зрадив він мене. Злізай зі стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! – Данило простягнув руку.
– Даниле! – закричала розпачливо, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, – не за себе благаю, мені один кінець: та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою… Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на вороному коні, битися за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає обличчя своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоєму кам’яному тілі людське почуття горить. Страшно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості весело танцюватимуть у труні, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть у полум’я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з труни підвестися і роздмухати шапкою вогонь, що вихруватиме під ним!