Страшна помста – Микола Гоголь

Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолає. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ох! шаблі дзвенять… і з брязкотом відлетіли вбік клинки.

– Хвалити Бога! – сказала Катерина і скрикнула знову, побачивши, що козаки схопились за мушкети. Поправили кремні, звели курки.

Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів… Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.

– Ні! – закричав він, – я не продам себе задешево. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пістоль: жодного разу за все життя не зрадив він мене. Злізай зі стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! – Данило простягнув руку.

– Даниле! – закричала розпачливо, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, – не за себе благаю, мені один кінець: та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою… Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на вороному коні, битися за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає обличчя своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоєму кам’яному тілі людське почуття горить. Страшно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості весело танцюватимуть у труні, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть у полум’я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з труни підвестися і роздмухати шапкою вогонь, що вихруватиме під ним!

– Стій, Катерино! Йди, мій любий Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з оксамитовою шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? – говорив Данило батькові Катерини, який стояв на одному місці, не виказуючи на обличчі ні гніву, ні примирення.

– Батьку! – крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. – Не будь невблаганним, прости Данила; він більше вже не завдасть тобі прикрості!

– Заради тебе тільки, дочко моя, прощаю! – відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.

Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев’язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепросивши тестя, коли ні в чому не завинив.

IV

Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та зажурена: очі заплакані, вся смутна і неспокійна.

– Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон наснився!

– Який сон, моя люба пані Катерино?

– Снилося мені, і так яскраво, неначе наяву, снилося мені, що батько мій це той самий виродок, якого ми бачили в осавули. Але прошу тебе, не вір сну: мало що примариться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив…

– Що ж він говорив, золота моя Катерино?

– Казав: “Ти подивись на мене, Катерино, я гарний! Люди дарма кажуть, ніби я бридкий; я буду тобі добрим чоловіком. Подивись, як я бісики пускаю очима!” – Тут навів він на мене вогненні очі, я скрикнула і прокинулася.

– Так, сни багато кажуть правди. Чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно? Ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказати, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих[4] частуватимемо свинцевими сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.

– А батько знає про це?

– У печінках сидить твій батько! Я й досі розгадати не можу його. Багато, мабуть, він гріхів взяв на свою душу у чужій землі. Чи чувана річ: живе вже близько місяця, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Ей, хлопче! – покликав пан Данило, – біжи до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п’є! Хай йому всячина! Мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. А ти як гадаєш?

– Бозна-що кажеш ти, пане Даниле!

– Дивно, пані! – провадив далі Данило, взявши глиняний кухоль у козака, – навіть погані католики ласі до горілки, самі тільки турки не п’ють. А що, Стецьку, багато хлиснув меду в льоху?

– Покуштував тільки, пане!

– Брешеш, собачий сину! Бач, як мухи обсіли вуса! з очей видно, що видудлив десь піввідра. Ех, козаки! що за добрий народ. Все радий віддати товаришеві, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давненько не був п’яним. Га?

– Ото давно! А минулого…

– Не бійся, не бійся, більше кварти не вип’ю! А ось і турецький ігумен лізе в двері! – промовив він, побачивши тестя, який нагнувся, щоб увійти в двері.

– А що ж це, моя доню! – сказав батько, скидаючи з голови шапку з чудовими самоцвітами, – сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?

– Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! Виймай горщик із галушками! – сказала пані Катерина старій служниці, що обтирала дерев’яний посуд. – Ні, краще я сама вийму, – казала далі Катерина, – а ти поклич хлопців.

Усі сіли на долівці кружком: проти покуття пан батько, ліворуч пан Данило, праворуч пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх і жовтих жупанах.

– Не люблю я цих галушок! – сказав пан батько, трохи попоївши і відклавши ложку, – ніякого смаку нема!

“Знаю, що тобі смачніша жидівська локшина”, – подумав собі пан Данило, а уголос сказав.

– Чому ж, тестю, ти кажеш, що смаку нема в галушках? Погано зроблені, або що? Моя Катерина так готує галушки, що й гетьманові рідко трапляється скуштувати такі. А гидувати ними нема чого. Це християнська страва. Всі святі люди й угодники Божі їли галушки.

Мовчить батько; замовк і пан Данило.

Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.

– Я не люблю свинини! – сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

– Чому ж не любити свинини? – спитав Данило, – самі тільки турки і жиди не їдять свинини.

Ще суворіше насупився батько.

Тільки саму лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.

Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колисати ногою колиску, сидячи на припічку. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко виблискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мерехтить угорі ясне нічне небо; але не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило: дивиться він на косу, на якій чорніє старий замок. Йому здалося, нібито блиснуло вогнем у замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому здалося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох боків, один по одному, лунають удари раптом здійнятих хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і ремствує; йому ніщо не любе; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він із прибережними горами, лісами, лугами, котить свою скаргу на них до Чорного моря.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: