– Стій, Катерино! Йди, мій любий Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з оксамитовою шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? – говорив Данило батькові Катерини, який стояв на одному місці, не виказуючи на обличчі ні гніву, ні примирення.
– Батьку! – крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. – Не будь невблаганним, прости Данила; він більше вже не завдасть тобі прикрості!
– Заради тебе тільки, дочко моя, прощаю! – відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.
Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев’язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепросивши тестя, коли ні в чому не завинив.
IV
Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та зажурена: очі заплакані, вся смутна і неспокійна.
– Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон наснився!
– Який сон, моя люба пані Катерино?
– Снилося мені, і так яскраво, неначе наяву, снилося мені, що батько мій це той самий виродок, якого ми бачили в осавули. Але прошу тебе, не вір сну: мало що примариться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив…
– Що ж він говорив, золота моя Катерино?
– Казав: “Ти подивись на мене, Катерино, я гарний! Люди дарма кажуть, ніби я бридкий; я буду тобі добрим чоловіком. Подивись, як я бісики пускаю очима!” – Тут навів він на мене вогненні очі, я скрикнула і прокинулася.
– Так, сни багато кажуть правди. Чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно? Ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказати, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих[4] частуватимемо свинцевими сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.
– А батько знає про це?
– У печінках сидить твій батько! Я й досі розгадати не можу його. Багато, мабуть, він гріхів взяв на свою душу у чужій землі. Чи чувана річ: живе вже близько місяця, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Ей, хлопче! – покликав пан Данило, – біжи до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п’є! Хай йому всячина! Мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. А ти як гадаєш?
– Бозна-що кажеш ти, пане Даниле!
– Дивно, пані! – провадив далі Данило, взявши глиняний кухоль у козака, – навіть погані католики ласі до горілки, самі тільки турки не п’ють. А що, Стецьку, багато хлиснув меду в льоху?
– Покуштував тільки, пане!
– Брешеш, собачий сину! Бач, як мухи обсіли вуса! з очей видно, що видудлив десь піввідра. Ех, козаки! що за добрий народ. Все радий віддати товаришеві, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давненько не був п’яним. Га?
– Ото давно! А минулого…
– Не бійся, не бійся, більше кварти не вип’ю! А ось і турецький ігумен лізе в двері! – промовив він, побачивши тестя, який нагнувся, щоб увійти в двері.
– А що ж це, моя доню! – сказав батько, скидаючи з голови шапку з чудовими самоцвітами, – сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?
– Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! Виймай горщик із галушками! – сказала пані Катерина старій служниці, що обтирала дерев’яний посуд. – Ні, краще я сама вийму, – казала далі Катерина, – а ти поклич хлопців.
Усі сіли на долівці кружком: проти покуття пан батько, ліворуч пан Данило, праворуч пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх і жовтих жупанах.
– Не люблю я цих галушок! – сказав пан батько, трохи попоївши і відклавши ложку, – ніякого смаку нема!
“Знаю, що тобі смачніша жидівська локшина”, – подумав собі пан Данило, а уголос сказав.
– Чому ж, тестю, ти кажеш, що смаку нема в галушках? Погано зроблені, або що? Моя Катерина так готує галушки, що й гетьманові рідко трапляється скуштувати такі. А гидувати ними нема чого. Це християнська страва. Всі святі люди й угодники Божі їли галушки.
Мовчить батько; замовк і пан Данило.
Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.
– Я не люблю свинини! – сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.
– Чому ж не любити свинини? – спитав Данило, – самі тільки турки і жиди не їдять свинини.
Ще суворіше насупився батько.
Тільки саму лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.
Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колисати ногою колиску, сидячи на припічку. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко виблискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мерехтить угорі ясне нічне небо; але не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило: дивиться він на косу, на якій чорніє старий замок. Йому здалося, нібито блиснуло вогнем у замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому здалося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох боків, один по одному, лунають удари раптом здійнятих хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і ремствує; йому ніщо не любе; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він із прибережними горами, лісами, лугами, котить свою скаргу на них до Чорного моря.
Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.
– Бери, Стецьку, із собою мерщій гостру шаблю та рушницю і рушай за мною!
– Ти йдеш? – спитала пані Катерина.
– Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все гаразд.
– Але ж страшно лишатися на самоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову насниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то снилося, чи було наяву.
– З тобою баба залишається, а в сінях і у дворі сплять козаки.
– Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.
– Хай буде так! – сказав Данило; витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.
Вірний Стецько уже стояв напоготові, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засуви двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір’я, поміж козаками своїми, що спали, в гори.
Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Якби не чути було здалеку скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Аж ось почувся наче шерех… Бурульбаш із вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав зрублений засік. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, з шаблею на боку, спускався з гори.
– Це тесть! – промовив пан Данило, розглядаючи його з-за куща. – Чого і куди йому треба о цій порі? Стецьку, не проґав, пильнуй обома, куди піде пан отець…
Чоловік у червоному жупані зійшов на самий берег і повернув до коси.
– Ага! он куди! – сказав пан Данило. – Що, Стецьку, адже він саме прямує до кубла чаклуна?
– Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на тому боці. А він зник біля замку.
– Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки є. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько погана людина; не так він і робив усе, як православний.
Уже промайнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. Уже їх не видно. Непробудний ліс, що оточував замок, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Стоять козаки внизу і міркують, як би увійти їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір’я, мабуть, є хід, але як туди потрапити? Здалеку чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.
– Чого тут довго думати! – сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. – Постій тут, малий! Я здеруся на дуба, з нього можна дивитись у вікно.