Страшна помста – Микола Гоголь

Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.

– Бери, Стецьку, із собою мерщій гостру шаблю та рушницю і рушай за мною!

– Ти йдеш? – спитала пані Катерина.

– Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все гаразд.

– Але ж страшно лишатися на самоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову насниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то снилося, чи було наяву.

– З тобою баба залишається, а в сінях і у дворі сплять козаки.

– Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.

– Хай буде так! – сказав Данило; витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.

Вірний Стецько уже стояв напоготові, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засуви двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір’я, поміж козаками своїми, що спали, в гори.

Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Якби не чути було здалеку скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Аж ось почувся наче шерех… Бурульбаш із вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав зрублений засік. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, з шаблею на боку, спускався з гори.

– Це тесть! – промовив пан Данило, розглядаючи його з-за куща. – Чого і куди йому треба о цій порі? Стецьку, не проґав, пильнуй обома, куди піде пан отець…

Чоловік у червоному жупані зійшов на самий берег і повернув до коси.

– Ага! он куди! – сказав пан Данило. – Що, Стецьку, адже він саме прямує до кубла чаклуна?

– Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на тому боці. А він зник біля замку.

– Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки є. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько погана людина; не так він і робив усе, як православний.

Уже промайнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. Уже їх не видно. Непробудний ліс, що оточував замок, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Стоять козаки внизу і міркують, як би увійти їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір’я, мабуть, є хід, але як туди потрапити? Здалеку чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.

– Чого тут довго думати! – сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. – Постій тут, малий! Я здеруся на дуба, з нього можна дивитись у вікно.

Тоді зняв він із себе пояс, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, зліз догори. У вікні ще світилося. Сівши на гілку біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Під стелею сюди-туди шугають кажани, і тіні від них мигтять по стінах, по дверях, по помосту. Ось прочинилися без рипіння двері. Входить хтось у червоному жупані і просто до столу, застеленого білою скатертиною. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.

Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно, чи ні. Він прийшов похмурий, у поганому настрої, зірвав зі столу скатертину – і раптом по всій кімнаті розлилося прозоро-блакитне світло. Тільки хвилі попереднього блідо-золотавого світла, що не змішались з ними, мінились, пірнали наче в блакитному морі, і тягнулись пасмугами, мов на мармурі. Тут поставив він на стіл горщик й почав кидати в нього якесь зілля.

Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість були на ньому широкі шаровари, як у турків; за поясом пістолі, на голові якась дивна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя – і обличчя стало змінюватися: ніс витягся і навис над губами, рот за мить розсунувся аж до вух; зуб вистромився з рота, схилився набік, і став перед ним той самий чаклун, що й на весіллі в осавули.

“Правдивий сон твій, Катерино!” – подумав Бурульбаш.

Чаклун став ходити кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори-донизу, сюди-туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче зникло. І світлица осяяна була вже розсіяним рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер тихої години вечірньої награвав, кружляючи над водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І ввижається панові Данилу, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темно-синє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в обличчя.

І ввижається панові Данилу (тут він почав мацати себе за вуса, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня: висять на стіні його татарські й турецькі шаблі; біля стін полиці, на полицях – хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів страшні обличчя; на припічку… але густий туман закрив усе, і стало знову темно. І знову забриніло, осяялася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чаклун нерухомо в дивній чалмі своїй. Звуки подужали й погустішали, несміливе рожеве світло яскравішало, і щось біле, наче хмара, віяло серед хати; і ввижається панові Данилу, що хмара та – не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: ніби з повітря виткана? Чому вона стоїть, не торкається землі і ні на що не спирається, а крізь неї просвічує рожевим і мигтять на стіні знаки? Ось вона поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-блакитні очі, волосся в’ється, спадає на плечі її, наче світло-сірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь біло-прозоре вранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зорі; брови ледве темніють… Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скутий; він хотів говорити, але губи ворушилися беззвучно.

Нерухомо стояв чаклун на своєму місці.

– Де ти була? – спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.

– Навіщо ти мене викликав? – тихо простогнала вона. – Мені було так радісно. Я була в тому самому місці, де народилася і прожила п’ятнадцять років. Як гарно там! Який зелений і запашний той луг, де я бавилася в дитинстві: і польові квіточки ті самі, і хата наша, і город. Ох, як обняла мене добра мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона пестила мене, цілувала у вуста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу… Батьку! – тут вона уп’яла в чаклуна очі. – Навіщо ти зарізав матір мою?

Грізно чаклун насварився пальцем.

– Хіба я просив тебе говорити про це? – І повітряна красуня затремтіла. – Де тепер пані твоя?

– Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я зраділа тому, пурхнула і полетіла: мені давно хотілося бачити матір, мені раптом стало п’ятнадцять років; я вся стала легка, мов пташка. Навіщо ти мене викликав?

– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі вчора? – спитав чаклун так тихо, що ледве можна було почути.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: