Тоді зняв він із себе пояс, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, зліз догори. У вікні ще світилося. Сівши на гілку біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Під стелею сюди-туди шугають кажани, і тіні від них мигтять по стінах, по дверях, по помосту. Ось прочинилися без рипіння двері. Входить хтось у червоному жупані і просто до столу, застеленого білою скатертиною. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.
Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно, чи ні. Він прийшов похмурий, у поганому настрої, зірвав зі столу скатертину – і раптом по всій кімнаті розлилося прозоро-блакитне світло. Тільки хвилі попереднього блідо-золотавого світла, що не змішались з ними, мінились, пірнали наче в блакитному морі, і тягнулись пасмугами, мов на мармурі. Тут поставив він на стіл горщик й почав кидати в нього якесь зілля.
Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість були на ньому широкі шаровари, як у турків; за поясом пістолі, на голові якась дивна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя – і обличчя стало змінюватися: ніс витягся і навис над губами, рот за мить розсунувся аж до вух; зуб вистромився з рота, схилився набік, і став перед ним той самий чаклун, що й на весіллі в осавули.
“Правдивий сон твій, Катерино!” – подумав Бурульбаш.
Чаклун став ходити кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори-донизу, сюди-туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче зникло. І світлица осяяна була вже розсіяним рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер тихої години вечірньої награвав, кружляючи над водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І ввижається панові Данилу, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темно-синє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в обличчя.
І ввижається панові Данилу (тут він почав мацати себе за вуса, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня: висять на стіні його татарські й турецькі шаблі; біля стін полиці, на полицях – хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів страшні обличчя; на припічку… але густий туман закрив усе, і стало знову темно. І знову забриніло, осяялася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чаклун нерухомо в дивній чалмі своїй. Звуки подужали й погустішали, несміливе рожеве світло яскравішало, і щось біле, наче хмара, віяло серед хати; і ввижається панові Данилу, що хмара та – не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: ніби з повітря виткана? Чому вона стоїть, не торкається землі і ні на що не спирається, а крізь неї просвічує рожевим і мигтять на стіні знаки? Ось вона поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-блакитні очі, волосся в’ється, спадає на плечі її, наче світло-сірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь біло-прозоре вранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зорі; брови ледве темніють… Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скутий; він хотів говорити, але губи ворушилися беззвучно.
Нерухомо стояв чаклун на своєму місці.
– Де ти була? – спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.
– Навіщо ти мене викликав? – тихо простогнала вона. – Мені було так радісно. Я була в тому самому місці, де народилася і прожила п’ятнадцять років. Як гарно там! Який зелений і запашний той луг, де я бавилася в дитинстві: і польові квіточки ті самі, і хата наша, і город. Ох, як обняла мене добра мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона пестила мене, цілувала у вуста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу… Батьку! – тут вона уп’яла в чаклуна очі. – Навіщо ти зарізав матір мою?
Грізно чаклун насварився пальцем.
– Хіба я просив тебе говорити про це? – І повітряна красуня затремтіла. – Де тепер пані твоя?
– Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я зраділа тому, пурхнула і полетіла: мені давно хотілося бачити матір, мені раптом стало п’ятнадцять років; я вся стала легка, мов пташка. Навіщо ти мене викликав?
– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі вчора? – спитав чаклун так тихо, що ледве можна було почути.
– Пам’ятаю, пам’ятаю; та чого б не віддала я, щоб тільки забути це. Бідна Катерина! вона багато не знає з того, що знає душа її.
“Це Катеринина душа”, – подумав пан Данило; але все ще не наважувався поворушитися.
– Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного твого вбивства мерці встають із могил?
– Ти знову за старе! – грізно перебив чаклун. – Я поставлю на своєму, я примушу тебе зробити те, що хочу. Катерина покохає мене!..
– О, ти чудовисько, а не батько мені! – простогнала вона. – Ні, не буде по-твоєму! Правда, ти взяв нечистими чарами твоїми владу викликати душу і мучити її, та тільки Бог може примусити її робити те, що йому бажається. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не наважиться на богопротивне діло. Батьку, близько страшний суд! Якби ти й не був мені батьком, то й тоді не примусив би ти мене зрадити мого любого, вірного чоловіка; якби чоловік мій і не був мені вірним і милим, то й тоді я не зрадила б його, бо Бог не любить невірних душ та клятвопорушників.
Тут уп’яла вона бліді очі свої у вікно, під яким сидів Данило, і нерухомо зупинилася…
– Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? – закричав чаклун.
Повітряна Катерина затремтіла. Але пан Данило був давно на землі й продирався зі своїм вірним Стецьком у свої гори. “Страшно, страшно!” – говорив він тихенько сам до себе, почуваючи якийсь жах у козацькому серці, і хутко пройшов через своє подвір’я, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів на варті й курив люльку.
Небо все було засіяно зорями.
V
– Як добре, що ти розбудив мене! – говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи від ніг до голови чоловіка, що стояв перед нею. – Який страшний сон я бачила! Як тяжко дихали груди мої! Ох!.. мені здавалося, що я вмираю!..
– А який сон? Чи не цей? – і почав Бурульбаш оповідати жінці своїй все, що він бачив.
– Як ти про це довідався, чоловіче мій? – спитала Катерина. – Та ні, багато мені невідомо з того, про що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого не ввижалось мені. Ні, Даниле, ти не так розказуєш. Ох, який страшний батько мій!
– І не дивно, що тобі багато не снилося. Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Чи знаєш ти, що батько твій антихрист? Ще торік, коли збирався я разом із ляхами (тоді ще я держав руку цього невірного народу) на кримців, мені казав ігумен братського монастиря (він, жінко, святий чоловік), що антихрист має силу викликати душу кожної людини; душа гуляє по своїй волі, коли засне людина, і літає разом із архангелами біля Божої світлиці. Мені відразу не сподобалося обличчя твого батька. Якби я знав, що в тебе такий батько, я б не одружився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, поріднившись з антихристовим плем’ям.
– Даниле! – сказала Катерина, закривши обличчя руками і ридаючи. – Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я накликала на себе гнів твій? Чи я не вірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався напідпитку з молодецької гулянки? Чи не тобі народила чорнобрового сина?..
– Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!
– Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед Богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне – не подам руки врятувати його; хай би він сох від зілля – не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!
VI
У глибокому льоху пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, закутий в залізні ланцюги, а далі над Дніпром палає його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі лижуть і громадяться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за богопротивні вчинки сидить у глибокому льоху чаклун: їм суддею Бог. Сидить він за таємну зраду, за змову з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і спалити християнські церкви. Похнюпився чаклун; думки чорні, як ніч, обсіли його. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися зі світом. Завтра чекає його покарання. Не зовсім легке покарання його чекає: це ще милосердно, коли зварять його живцем у казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чаклун, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене залізними ґратами. Гримлячи ланцюгами, підвівся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам’ятає лиха, мов голубка, чи не зглянеться над батьком… Але нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаленіє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.