Страшна помста – Микола Гоголь

– Пам’ятаю, пам’ятаю; та чого б не віддала я, щоб тільки забути це. Бідна Катерина! вона багато не знає з того, що знає душа її.

“Це Катеринина душа”, – подумав пан Данило; але все ще не наважувався поворушитися.

– Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного твого вбивства мерці встають із могил?

– Ти знову за старе! – грізно перебив чаклун. – Я поставлю на своєму, я примушу тебе зробити те, що хочу. Катерина покохає мене!..

– О, ти чудовисько, а не батько мені! – простогнала вона. – Ні, не буде по-твоєму! Правда, ти взяв нечистими чарами твоїми владу викликати душу і мучити її, та тільки Бог може примусити її робити те, що йому бажається. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не наважиться на богопротивне діло. Батьку, близько страшний суд! Якби ти й не був мені батьком, то й тоді не примусив би ти мене зрадити мого любого, вірного чоловіка; якби чоловік мій і не був мені вірним і милим, то й тоді я не зрадила б його, бо Бог не любить невірних душ та клятвопорушників.

Тут уп’яла вона бліді очі свої у вікно, під яким сидів Данило, і нерухомо зупинилася…

– Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? – закричав чаклун.

Повітряна Катерина затремтіла. Але пан Данило був давно на землі й продирався зі своїм вірним Стецьком у свої гори. “Страшно, страшно!” – говорив він тихенько сам до себе, почуваючи якийсь жах у козацькому серці, і хутко пройшов через своє подвір’я, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів на варті й курив люльку.

Небо все було засіяно зорями.

V

– Як добре, що ти розбудив мене! – говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи від ніг до голови чоловіка, що стояв перед нею. – Який страшний сон я бачила! Як тяжко дихали груди мої! Ох!.. мені здавалося, що я вмираю!..

– А який сон? Чи не цей? – і почав Бурульбаш оповідати жінці своїй все, що він бачив.

– Як ти про це довідався, чоловіче мій? – спитала Катерина. – Та ні, багато мені невідомо з того, про що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого не ввижалось мені. Ні, Даниле, ти не так розказуєш. Ох, який страшний батько мій!

– І не дивно, що тобі багато не снилося. Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Чи знаєш ти, що батько твій антихрист? Ще торік, коли збирався я разом із ляхами (тоді ще я держав руку цього невірного народу) на кримців, мені казав ігумен братського монастиря (він, жінко, святий чоловік), що антихрист має силу викликати душу кожної людини; душа гуляє по своїй волі, коли засне людина, і літає разом із архангелами біля Божої світлиці. Мені відразу не сподобалося обличчя твого батька. Якби я знав, що в тебе такий батько, я б не одружився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, поріднившись з антихристовим плем’ям.

– Даниле! – сказала Катерина, закривши обличчя руками і ридаючи. – Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я накликала на себе гнів твій? Чи я не вірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався напідпитку з молодецької гулянки? Чи не тобі народила чорнобрового сина?..

– Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!

– Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед Богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне – не подам руки врятувати його; хай би він сох від зілля – не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!

VI

У глибокому льоху пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, закутий в залізні ланцюги, а далі над Дніпром палає його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі лижуть і громадяться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за богопротивні вчинки сидить у глибокому льоху чаклун: їм суддею Бог. Сидить він за таємну зраду, за змову з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і спалити християнські церкви. Похнюпився чаклун; думки чорні, як ніч, обсіли його. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися зі світом. Завтра чекає його покарання. Не зовсім легке покарання його чекає: це ще милосердно, коли зварять його живцем у казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чаклун, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене залізними ґратами. Гримлячи ланцюгами, підвівся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам’ятає лиха, мов голубка, чи не зглянеться над батьком… Але нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаленіє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.

Он хтось з’явився на дорозі – це козак! І тяжко зітхнув в’язень. Знову безлюдно. Он хтось далеко спускається… Має зелений кунтуш… Горить на голові золотий кораблик… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. Ось уже підходить близько…

– Катерино! дочко! зглянься, зроби ласку!

Вона мовчить, вона не хоче слухати, вона й очей не поверне на в’язницю, і вже пройшла, вже й зникла. Порожньо на всьому світі. Сумно шумить Дніпро. Сум облягає серце. Та чи відчуває той сум чаклун?

День хилиться до вечора. Уже сонце сіло. Уже нема і його. Вже і вечір: холоднувато; десь реве віл; звідкісь линуть звуки, – мабуть, десь люд іде з роботи і веселиться, на Дніпрі маячить човен… кому що до в’язня!.. Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з протилежного боку. Важко розгледіть в темряві… Це повертається Катерина.

– Дочко, зглянься на Бога! І люті вовченята не рватимуть свою матір; дочко, хоч подивись на злочинного батька свого!

Вона не слухає і йде.

– Дочко, ради нещасної матері! Вона зупинилась.

– Прийди приняти останнє моє слово!

– Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Між нами нема спорідненості! Чого ти хочеш від мене ради нещасної моєї матері?

– Катерино! Смерть уже у мене за плечима: мене чоловік твій хоче прив’язати до кобилячого хвоста і пустити по полю, а може, ще й лютіше вигадає покарання…

– Нема на світі покарання, що дорівняється твоїм гріхам! Чекай його, ніхто не проситиме за тебе.

– Катерино! Мене не кара лякає, а муки на тому світі… Ти не винна, Катерино, душа твоя літатиме в раю біля Бога, а душа боговідступного батька твого горітиме у вогні вічному, і ніколи не згасне той вогонь; дедалі дужче розгорятиметься він; ані краплі роси ніхто не зронить, ні вітер не дмухне…

– Не в моїй владі зменшити кару цю, – сказала Катерина, відвернувшись.

– Катерино! Зажди на одне слово: ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний Бог. Чула ти про апостола Павла, нащо був грішний чоловік, але потім покаявся і став святим.

– Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу? – відповіла Катерина. – Чи мені, слабкій жінці, про це думати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: