– Ні, Катерино, чує душа близьку смерть. Якось сумно стає на світі. Лихі часи настають. Ох, пам’ятаю, пригадую я роки; мабуть, вони вже не вернуться! Він був ще живий, честь і слава нашого війська, старий Конашевич[5]! Наче перед очима моїми проходять тепер козацькі полки! Це золотий був час, Катерино! Старий гетьман сидів на вороному коні. Сяяла в руці булава; навколо сердюки[6]; а далі хвилювалося червоне море запорожців. Почав промовляти гетьман – і все стало, мов укопане. Заплакав старий, як почав згадувати нам колишні діла і бої. Ох, якби ти знала, Катерино, як бились ми тоді з турками! На голові моїй й досі видно рубець; чотири кулі прошили мене в чотирьох місцях. І жодна з тих ран не загоїлася повністю. Скільки ми тоді набрали золота! Коштовні самоцвіти шапками гребли тоді козаки. Яких коней, Катерино, якби ти знала, яких коней ми тоді за собою погнали! Ой, не воювати вже мені так! Здається, і не старий я, і тілом бадьорий, а шабля козацька падає з рук, живу без діла, і сам не знаю, навіщо живу. Ладу нема в Україні: полковники і осавули гризуться, мов собаки, між собою. Нема голови старшої над усіма. Шляхетство наше позичило польські звичаї, перейнялося підступністю… продало душу, покатоличилося. Ой, часи, часи! минулі часи! де ділись ви, літа мої? Іди, хлопцю, до льоху, принеси мені кухоль меду! Вип’ю за колишню долю, за давні роки!
– Чим, пане, частуватимемо гостей? З лугового боку йдуть ляхи! – сказав, увійшовши до хати, Стецько.
– Знаю, чому йдуть вони, – вимовив Данило, підводячись із місця. – Сідлайте, слуги мої вірні, коней! одягайте об ладунки! шаблі наголо! не забудьте набрати й свинцевих галушок: з честю треба стрінути гостей.
Та не встигли ще козаки сісти на коней і набити мушкети, а вже ляхи, наче лист, що восени опадає з дерева на землю, усіяли собою гору.
– Еге, та тут є з ким помірятись силою! – сказав Данило, поглядаючи на угодованих панів, що поважно погойдувалися попереду на конях у золотій збруї. – Мабуть, ще раз доведеться нам погуляти гарненько! Натішся ж собі, козацька душа, востаннє! Гуляйте, хлопці, настало наше свято!
І закипіла по горах гулянка, загув бенкет на всю губу: гуляють шаблі, літають кулі, іржуть і тупотять коні. Від криків божеволіє голова; від диму сліпнуть очі. Все переплуталося. Та козак чує, де друг, а де ворог; чи прогуде куля – валиться лихий вершник з коня; свисне шабля – котиться по землі голова, бурмочучи язиком недоладні слова.
Має в юрбі червоний верх козацької шапки пана Данила; впадає в очі золотий пояс на синьому жупані, вихором в’ється грива вороного коня. Мов птах, літає він там і там; погукує і вимахує дамаською шаблею й рубає навідліг праворуч і ліворуч. Рубай, козаче! гуляй, козаче! потішай молодецьке серце; та не дуже заглядай на золоті жупани і збрую; топчи під ноги золото і самоцвіти! Коли, козаче! Гуляй, козаче! Та оглянься назад: нечестиві ляхи підпалюють уже хати й женуть перед себе перелякану худобу. І, як вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом миготить уже поміж хатами, і рідшає навколо нього юрба.
Не годину, не дві б’ються ляхи й козаки; небагато стає вже і тих і тих. Але не стомлюється пан Данило; вибиває із сідла довгим списом своїм, топче добрим конем піших. Уже очищається двір, уже почали тікати ляхи, уже здирають козаки із забитих золоті жупани і багаті обладунки; уже пан Данило збирається доганяти ляхів і глянув, щоб скликати своїх… та й весь скипів од люті: він побачив Катерининого батька. Он він стоїть на горі і цілиться в нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього… Козаче, на загибель ідеш! Мушкет гримить – і чаклун зник за горою. Тільки вірний Стецько угледів, як майнув червоний одяг і дивна шапка. Захитався козак і впав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана – лежить пан його, простягшись на землі і заплющивши ясні очі; червона кров скипілась на грудях. Але, видно, почув вірного слугу свого, тихо підняв вії, блиснув очима:
– Прощай, Стецьку! Скажи Катерині, щоб не кидала сина! Не покидайте і ви його, мої вірні слуги! – і замовк.
Вилетіла душа з козацького тіла, і посиніли вуста. Спить козак непробудним сном.
Заридав вірний слуга і махає рукою до Катерини: “Іди, пані, іди: загулявся твій пан. П’яний лежить він на сирій землі. Довго не протверезитися йому!”
Сплеснула руками Катерина і, як сніп, повалилася на мертве тіло. “Чоловіче мій! чи ти лежиш тут, зплющивши очі? Встань, мій ненаглядний соколе, простягни руку свою! підведися! поглянь хоч раз на твою Катерину, поворухни вустами, вимов хоч одне словечко!.. Але ти мовчиш, ти мовчиш, мій ясний пане! Ти посинів, як Чорне море! Серце твоє не б’ється! Чому ти такий холодний, мій пане! мабуть, сльози мої не гарячі, і за ніч вони тебе не відігріють. Мабуть, неголосний мій плач, не розбудить він тебе! Хто ж поведе тепер полки твої? Хто полетить на твоєму вороному конику? Хто голосно загукає і замахає шаблею перед козаками? Козаки, козаки, де честь і слава ваша? Лежить ваша слава, заплющивши очі, в сирій землі. Поховайте ж мене, поховайте разом із ним! засипте мої очі землею, придавіть мої білі груди кленовими дошками! Мені не потрібна більше краса моя!
Плаче й побивається Катерина; а далечінь вся стелеться курявою: старий осавула Горобець на поміч поспішає.
X
Дивний Дніпро тихої години, коли вільно й лагідно несе крізь ліси і гори повні води свої. Ні колихнеться, ні загримить. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і здається, ніби весь він вилитий зі скла і ніби блакитний дзеркальний шлях, без міри широкий, без кінця довгий, біжить і в’ється по зеленому світу. Любо тоді й гарячому сонцю поглянути з високості й скупати своє проміння в холоді скляних хвиль, і прибережним лісам яскраво відбитись у водах. Зеленокучері! збиваються вони разом із польовими квітками до води і, нахилившись, дивляться в неї, і не надивляться, не намилуються ясним своїм виглядом, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи віттям. А в середину Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця та блакитного неба, не дивиться в нього. Мало який птах долетить до середини Дніпра! Пишний! Немає ріки, йому рівної, в світі. Дивний Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах; а Бог один велично оглядає небо і землю і величаво стрясає ризою. Від ризи сиплються зорі. Зорі горять і сяють над світом, і всі разом відбиваються в Дніпрі. Всіх їх тримає Дніпро в темному лоні своєму; жодна не зникне від нього – хіба що погасне на небі. Чорний ліс, укритий сонним воронням, і споконвічні розламані гори, схилившись, намагаються закрити його бодай довгою тінню своєю. Та марно! Нема нічого в світі, що могло б прикрити Дніпро. Синій, синій плине він повільним розливом і серед ночі, як серед дня, видний стільки вдалечінь, скільки сягає людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, він пускає по собі срібну струмину, і вона палахкотить, наче клинок дамаської шаблі, а він, синій, знову заснув. Дивний і тоді Дніпро, і немає ріки, йому рівної, в світі. Коли ж підуть горами по небу сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, ламаючись між хмар, раптом освітлює цілий світ, – страшний тоді Дніпро! Водяні горби гримлять, б’ються об гори і з блиском і стогоном відбігають назад, і плачуть, голосять в далечині. Так побивається стара мати козака, випроваджуючи свого сина до війська; розгульний і бадьорий їде він на воронім коні, взявшись у боки і по-молодецькому заломивши шапку; а вона, ридаючи, біжить за ним, хапає його за стремено, ловить вуздечку та ламає руки, і заливається пекучими слізьми.
Дико чорніють між шаленими хвилями обгорілі пні і каміння на виступі берега. І б’ється об берег, здіймається догори і падає донизу, пристаючи, човен. Хто з козаків наважиться гуляти човном у той час, коли сердиться старий Дніпро? Мабуть, не знає той, що Дніпро ковтає, як мух, людей.
Човен пристав, і вийшов із нього чаклун. Невеселий він: гіркі йому поминки, що справили козаки над забитим паном своїм. Чимало заплатили за це ляхи; сорок чотири пани з усією їхньою зброєю й жупанами та тридцять три холопи порубано на шматки, а решту, разом з кіньми, забрано в полон, щоб продати татарам.