Страшна помста – Микола Гоголь

– Якби мені вдалося звідси вийти, я б усе кинув. Покаюся, піду в печери, одягну на тіло цупку волосяницю, день і ніч молитимуся Богу. Не тільки скоромного, не візьму риби в рота! не підстелю одежі, коли лягатиму спати! І завжди молитимуся, завжди! І коли не зніме з мене милосердя Боже хоч сотої частини гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам’яну стіну, не візьму ні страви, ні питва, і вмру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиди.

Замислилася Катерина.

– Хоч я відімкну, але мені не розкувати твоїх кайданів.

– Я не боюся кайданів, – казав він. – Ти говориш, що вони закували мої руки і ноги? Ні, я напустив їм в очі туману і замість руки простягнув їм сухе дерево. Ось я, подивись: на мені нема тепер жодного ланцюга! – сказав він, виходячи на середину. – Я б і стін цих не побоявся, пройшов би крізь них, але чоловік твій і не знає, які це стіни. їх зводив святий схимник, і жодна нечиста сила не може звідси вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію вимурую і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.

– Слухай: я випущу тебе; але якщо ти мене дуриш, – сказала Катерина, зупинившися перед дверима, – і замість того, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?

– Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на довічну муку?

Замки загриміли.

– Прощай! Хай тебе Бог милосердний береже, дитино моя! – сказав чарівник, поцілувавши її.

– Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше… – говорила Катерина.

Але його вже не було.

– Я випустила його, – сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. – Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! – і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. – Але спасла душу, – мовила вона тихо, – я зробила спасенну справу. Але чоловік мій… Я вперше обманула його. О, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік! – розпачливо скрикнула вона і непритомна впала на землю.

VII

– Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! – почула Катерина, опритомнівши, і побачила перед собою стару служницю.

Баба, схилившись, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.

– Де я? – питала Катерина, встаючи і роздивляючись. – Переді мною шумить Дніпро, за мною гори. Куди це завела мене ти, бабо?

– Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках моїх із задушливого підвалу. Замкнула ключиком двері, щоб тобі не дісталось чого від пана Данила.

– А де ж ключ? – спитала Катерина, обмацуючи свій пояс. – Я його не бачу.

– Його відчепив чоловік твій: хоче подивитися на чаклуна, дитино моя.

– Подивитися?.. Бабуню, я пропала! – скрикнула Катерина.

– Нехай Бог береже нас від цього, дитино моя! Мовчи тільки, пані моя, ніхто нічого не дізнається!

– Він утік, проклятий антихрист! Ти чула, Катерино, він утік! – сказав пан Данило, приступаючи до своєї жінки.

Очі його сипали іскрами, шабля, брязкаючи, тряслась на його боці.

Пополотніла жінка.

– Його випустив хто-небудь, мій любий чоловіче? – промовила вона, тремтячи.

– Випустив, правда твоя; але випустив чорт. Глянь, замість нього колоду заковано в залізо. Зробив же Бог так, що чорт не боїться козачих рук! Коли б тільки подумав про це хоч один із моїх козаків і я дізнався… я б і покарання йому не знайшов!..

– А якби я?.. – мимохіть вимовила Катерина і, злякавшись, спинилась.

– Якби ти наважилася, тоді б ти не жінка мені була! Я б тебе зашив тоді в мішок і втопив би на самій середині Дніпра!

Дух захопило в Катерини, і їй здавалося, що волосся почало здійматися на її голові.

VIII

На прикордонній дорозі, в корчмі, зібралися ляхи і гуляють вже два дні. Щось чимало всієї наволочі. Зійшлися, мабуть, на яке-небудь лихе діло: і мушкети є, дзеленькають шпори, бряжчать шаблі. Пани веселяться і вихваляються, розповідають про нечувані діла свої, насміхаються з православ’я, називають народ український своїми холопами, поважно крутять вуса і, поважно задерши голови, розлягаються на лавках. Із ними і ксьондз разом, тільки і ксьондз у них їм до пари; і на вигляд навіть не схожий на християнського попа. П’є і гуляє з ними та вимовляє нечестивим язиком своїм сороміцькі слова. Нічим не поступається перед ними і челядь: позакладали назад рукави обірваних жупанів своїх і виступають півнями, наче й справді що путнє. Грають у карти, б’ють картами один одного по носах. Набрали із собою чужих жінок. Гармидер, бійки!.. Пани казяться і тнуть жарти: хапають за бороду жида, малюють йому на нечестивому лобі хреста, стріляють у бабів холостими набоями і витанцьовують краков’яка з нечестивим попом своїм. Не бувало ще такого паскудства на українській землі навіть за татар. Мабуть, уже Бог за гріхи прирік їй терпіти таку ганьбу! Чути серед загального гармидеру, що розмовляють про задніпрянський хутір пана Данила, про красуню жінку його… Не на добре діло зібралась ця зграя.

IX

Сидить пан Данило за столом у своїй світлиці, сперся на лікоть і думає. Сидить на припічку пані Катерина й співає пісні.

– Щось мені сумно, жінко! – сказав пан Данило. – І голова болить у мене, і серце болить, якось важко мені! Мабуть, десь недалеко вже ходить смерть моя.

“Чоловіче мій любий! притулись до мене чолом своїм! Нащо ти голубиш у собі такі чорні думки”, – подумала Катерина, та не відважилася сказати: гірко їй було, винній душі, приймати від чоловіка пестощі.

– Слухай, дружино моя! – сказав Данило, – не полишай сина, як мене не буде. Не буде тобі від Бога щастя, коли ти його полишиш, ні на тому, ні на цьому світі: тяжко-важко буде гнити моїм кісткам у сирій землі, а ще важче буде душі моїй!

– Що ти кажеш, чоловіче мій! чи ж не ти глузував з нас, слабосилих жінок, а тепер сам говориш, мов немічна жінка. Тобі ще треба довго жити!

– Ні, Катерино, чує душа близьку смерть. Якось сумно стає на світі. Лихі часи настають. Ох, пам’ятаю, пригадую я роки; мабуть, вони вже не вернуться! Він був ще живий, честь і слава нашого війська, старий Конашевич[5]! Наче перед очима моїми проходять тепер козацькі полки! Це золотий був час, Катерино! Старий гетьман сидів на вороному коні. Сяяла в руці булава; навколо сердюки[6]; а далі хвилювалося червоне море запорожців. Почав промовляти гетьман – і все стало, мов укопане. Заплакав старий, як почав згадувати нам колишні діла і бої. Ох, якби ти знала, Катерино, як бились ми тоді з турками! На голові моїй й досі видно рубець; чотири кулі прошили мене в чотирьох місцях. І жодна з тих ран не загоїлася повністю. Скільки ми тоді набрали золота! Коштовні самоцвіти шапками гребли тоді козаки. Яких коней, Катерино, якби ти знала, яких коней ми тоді за собою погнали! Ой, не воювати вже мені так! Здається, і не старий я, і тілом бадьорий, а шабля козацька падає з рук, живу без діла, і сам не знаю, навіщо живу. Ладу нема в Україні: полковники і осавули гризуться, мов собаки, між собою. Нема голови старшої над усіма. Шляхетство наше позичило польські звичаї, перейнялося підступністю… продало душу, покатоличилося. Ой, часи, часи! минулі часи! де ділись ви, літа мої? Іди, хлопцю, до льоху, принеси мені кухоль меду! Вип’ю за колишню долю, за давні роки!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: