Страшна помста – Микола Гоголь

XI

– Заспокойся, люба моя сестро! – казав старий осавула Горобець. – Сни рідко кажуть правду.

– Приляж, сестронько! – говорила молода його невістка. – Я покличу бабу-ворожку, проти неї жодна сила не встоїть. Вона виллє тобі переполох.

– Нічого не бійся! – казав син його, хапаючись за шаблю. – Ніхто тебе не скривдить!

Похмуро, затьмареними очима, дивилась на всіх Катерина і не мала що сказати. “Я сама заподіяла собі загибель: я випустила його!” Нарешті вона сказала:

– Нема мені від нього спокою! Уже десять днів я у вас у Києві, а горя й краплі не зменшилося. Гадала, буду хоч тихо виховувати сина для помсти… Страшний, страшний він мені примарився уві сні. Борони Боже вам його побачити! Серце моє й досі калатається! “Я зарубаю твоє дитя, Катерино! – кричав він, – якщо ти не вийдеш за мене заміж…” – і, заридавши, кинулася вона до колиски; а перелякане дитя простягло рученята і кричало…

Люто блимав очима син осавули від гніву, чуючи таке. Розходився і сам осавула Горобець.

– Хай спробує він, неприкаяний антихрист, прийти сюди; скуштує, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, – казав він, зводячи догори прозорливі очі, – чи не летів я подати руку братові Данилу? Його свята воля! застав уже на холодній постелі, на котрій багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба ж не гучні були поминки по нім? Чи хоч одного ляха випустили живого? Заспокойся ж, дитино моя! Ніхто не наважиться скривдити тебе, хіба що не буде ні мене, ані мого сина.

Скінчивши мову свою, старий осавула підійшов до колиски, і дитина, побачивши в срібному оздобленні червону люльку, що висіла в нього на ремінці, і гаман з блискучим кресалом, простягла до нього рученята й засміялася.

– Викапаний батько! – сказав старий осавула, знімаючи з себе люльку і віддаючи йому. – Ще в колисці лежить, а вже хоче люльку курити!

Тихо зітхнула Катерина і стала гойдати колиску. Умовилися ночувати гуртом, і трохи згодом поснули всі. Заснула і Катерина.

Надворі і в хаті все було тихо; не спали тільки козаки, що стояли на варті. Раптом Катерина, скрикнувши, прокинулась, а за нею прокинулись усі. “Його забито, його зарізано!” – кричала вона і кинулася до колиски.

Всі обступили колиску і скам’яніли від жаху, побачивши, що в ній лежало неживе дитя. Слова не вимовив жоден із них, не знаючи, що думати про цей нечуваний злочин.

XII

Далеко від українського краю, обминувши Польщу і дуже багатолюдне місто Лемберг, ідуть рядами високоверхі гори.

Гора за горою, наче кам’яними ланцюгами, оперізують вони праворуч й ліворуч землю і обковують її кам’яною товщею, щоб не проточилося шумливе і бурхливе море. Йдуть кам’яні ланцюги у Волощину і в Семигородську країну і скупчуються підковою між галицьким і угорським народом. Нема таких гір у нашому краї. Око не сміє оглянути їх; а на вершини деяких не заходила і нога людська. Чудовий і вигляд їх; чи не задерикувате море вибігло в бурю з широких берегів, вихром підкинуло потворні хвилі, і вони, скам’янівши, лишилися нерухомо в повітрі? Чи не зірвалися то з неба тяжкі хмари і завалили собою землю, бо й вони мають такий самий сірий колір, а біла верхівка сяє й іскриться на сонці? Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, і за горами ще де-не-де озоветься неначе рідне слово; а там уже й віра інша, і мова інша. Живе там чималий народ угорський; їздить на конях, рубається і п’є не гірше за козака; а за кінську збрую і дорогі жупани не скупиться виймати з кишені червінці. Широчезні й великі є між горами озера. Наче скло нерухомі вони і як дзеркало відбивають в собі голі вершини гір та зелені їхні підніжжя.

Але хто серед ночі, зоряної чи темної, їде на величезному вороному коні? Який рицар нелюдського зросту скаче попід горами, над озерами, відбивається разом із велетенським конем своїм у нерухомих водах, і безкрая тінь його страшно ряхтить по горах? Сяє карбований обладунок; на плечі – спис; гримить при сідлі шабля; шолом насунено; вуса чорніють; очі закриті; повіки спущені- він спить. І, сонний, тримає поводи; і за ним сидить на тім самім коні хлопчик-паж, і також спить, і, сонний, тримається за рицаря. Хто він, куди, чого їде? – хто його знає! Не день, не два вже він переїздить гори. Блисне день, зійде сонце, його не видно; часом тільки помічали гірські люди, що по горах ряхтить чиясь довга тінь, а небо ясне, і хмаринки не пройде по ньому. А ледве споночіє, знову видно його, і відбивається він в озерах, і за ним, тремтячи, скаче тінь його. Уже проїхав багато він гір і виїхав на Криван. Від цієї гори нема вищої у Карпатах. Мов цар, здіймається вона понад іншими. Тут зупинився кінь і вершник, і ще дужче поринув у сон, а хмари, спустившись, закрили його.

XIII

“Тихо… тихше, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та чого ж ти так дивишся на мене? Ти страшна: у тебе з очей випинаються залізні кліщі… ой, які довгі! і горять, мов вогонь! Ти, мабуть, відьма! Ой, коли ти відьма, то згинь звідси! Ти украдеш мого сина! Який безглуздий цей осавула: він гадає, що мені весело жити в Києві; ні, тут і чоловік мій, і син, хто ж доглядатиме за хатою? Я вийшла так тихо, що ні кіт, ні собака й не чули. Ти хочеш, бабо, стати молодою – це зовсім не важко: слід тільки танцювати. Глянь, як я танцюю…” І закінчивши свою недоладну мову, уже танцювала Катерина, божевільно поглядаючи навсібіч і взявшись руками у боки. З вереском притупувала вона ногами; без міри і без такту бряжчали срібні підкови. Незаплетені чорні коси металися по білій шиї. Мов птах, без упину, летіла вона, розмахуючи руками й хитаючи головою, і здавалося, наче, знесилившись, вона впаде на землю або вилетить із цього світу.

Журно стояла стара нянька, і слізьми поналивалися її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці у вірних хлопців, що дивились на свою пані.

Знемогла уже зовсім вона і мляво тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці[7].

“А в мене намисто є, парубки! – сказала вона, нарешті, зупинившись, – а у вас нема! Де чоловік мій? – скрикнула раптом вона, вихопивши з-за пояса турецький кинджал. – О! Це не такий ніж, як треба! – При цьому і сльози, і сум показалися в неї на обличчі. – У батька мого серце далеко: він не дістане до нього. У нього серце із заліза виковане. Йому викувала одна відьма на пекельнім вогні. Що ж не йде батько мій? Хіба ж він не знає, що настав час заколоти його? Мабуть, він хоче, щоб я сама прийшла, – і не докінчивши, дивно засміялася. – Мені спала на пам’ять цікава подія: я пригадала, як ховали мого чоловіка. Адже його живого поховали… який сміх розбирав мене… слухайте! слухайте! – і, замість слів, почала вона співати:

Біжить візок кривавенький;

У тім візку козак лежить,

Постріляний, порубаний.

В правій ручці дротик держиті

З того дроту крівця біжить.

Біжить ріка кривавая.

Над річкою явір стоїть,

Над явором ворон кряче.

За козаком мати плаче.

– Не плач, мати, не журися!

Бо вже твій син оженився,

Та взяв жінку паняночку,

В чистім полі земляночку;

І без дверець, без віконець.

Та вже пісні вийшов кінець.

Танцювала риба з раком…

А хто мене не полюбить, трясця його матері!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: