Страшна помста – Микола Гоголь

Так переплутувалися в неї всі пісні. Вже і день, і два живе вона в своїй хаті і не хоче чути про Київ, і не молиться, тікає від людей, і зранку до пізньої ночі блукає по темних дібровах. Гостре віття дряпає біле лице і плечі; вітер куйовдить розплетені коси; торішнє листя шелестить під ногами її – ні на що не гляне вона. В той час, коли вечірня зірниця гасне і ще не з’являються зорі, не сяє місяць, а вже страшно стає ходити по лісу, по деревах дряпаються і хапаються за гілляччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві; з дніпрових хвиль вибігають юрмою дівчата, що загубили свої душі: волосся ллється з зеленої голови на плечі; вода голосно дзюрчить і стікає з довгого волосся на землю, і дівчина світиться крізь воду, неначе крізь скляну сорочку; вуста чудно посміхаються, щоки палають, очі виманюють душу… вона згоріла б від любові, вона зацілувала б… Тікай, хрещений чоловіче! вуста її – лід, постіль – холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не дивиться ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм, шукаючи батька…

Рано-вранці приїхав якийсь гість, ставний із себе, в червонім жупані, і розпитує про пана Данила; чує все, утирає рукавом заплакані очі, знизує плечима. Він воював разом із покійним Бурульбашем; поруч билися вони проти татар і турків; чи чекав він, що такий кінець спіткає пана Данила. Розповідає гість ще багато чого іншого і хоче бачити пані Катерину.

Катерина спочатку не слухала нічого, що казав гість; наостанку стала, неначе розумна, вслухатися в його розмову. Він повів про те, як вони жили разом із Данилом, наче брат із братом; як сховалися раз під греблею від кримців… Катерина слухала і не зводила з нього очей.

“Вона відійде, – думали хлопці, дивлячись на неї. – Цей гість вилікує її! вона вже слухає, як розумна!”

Гість почав розповідати тим часом, як пан Данило, під час щирої розмови, сказав йому: “Дивись же, брате Купріяне, коли з Божої волі не буде мене на світі, візьми до себе жінку, і хай вона буде твоєю дружиною…”

Страшно вп’яла в нього очі свої Катерина. “А! – скрикнула вона, – це він! це батько!” – і кинулася на нього з ножем.

Довго боровся той, силкуючись вирвати в неї ножа. Нарешті вирвав, замахнувся – і сталася жахливе: батько вбив божевільну дочку свою.

Здивовані козаки кинулися було на нього; та чаклун уже встиг скочити на коня і зник з очей.

XIV

За Києвом сталось нечуване диво. Всі пани і гетьмани збирались подивитися на це диво: раптом стало видно далеко у всі кінці світу. Вдалині засинів Лиман, за Лиманом розливалося Чорне море. Бувальці впізнали і Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. Ліворуч видно було землю Галицьку.

– А то що таке? – розпитували, збігшися, люди в старих козаків, показуючи на сірі і білі далекі верхів’я, що мріли на небі подібно до хмар.

– То Карпатські гори! – говорили старі люди. – Між ними є такі, з яких споконвіку не сходить сніг, а хмари зупиняються й ночують там.

Тут з’явилось нове диво: хмари злетіли з найвищої гори, відкривши на верху її у всій рицарській зброї на коні чоловіка з заплющеними очима, і так його було видно, ніби стояв він близько.

Тут, серед здивованого і зляканого народу, один скочив на коня і, дико озираючись, ніби шукаючи очима, чи не женеться хто-небудь за ним, поквапливо щосили погнав свого коня. То був чаклун. Що ж так налякало його? З острахом вдивившись у чудного рицаря, впізнав він те саме обличчя, що некликане з’явилось йому тоді, коли він ворожив. Сам він не міг зрозуміти, чому все в ньому затремтіло і, боязко оглядаючись, понісся він на коні, поки не захопив його вечір і не виглянули зорі. Тут повернув він додому, мабуть, розпитати нечисту силу, що означає таке диво. Уже він хотів перескочити з конем через вузеньку річку, яка, мов рукав, виступала на дорогу, коли кінь враз зупинився, повернув до нього морду і – жах – засміявся! білі зуби страшно блиснули двома рядами в пітьмі. Дибки стало волосся на голові чаклуна. Дико закричав він і заридав, мов несамовитий, погнав коня просто до Києва. Йому ввижалося, що все з усіх боків бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, неначе живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довгі гілляччя, намагалися задушити його; зорі, здавалося, бігли попереду, вказуючи всім на грішника; сама дорога, ввижалось, летіла по його слідах.

Відчайдушний чаклун летів до Києва, до святих місць.

XV

Самотньо сидів у своїй печері перед лампадкою схимник[8] і не зводив очей зі святої книги. Вже багато років, як він зачинився в своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, в яку лягав спати замість постелі. Закрив святий старець свою книгу і став молитись…

Раптом вбіг чудний, страшний на вигляд чоловік. Здивувався святий схимник уперше і відступив, побачивши такого чоловіка. Весь тремтів чоловік, мов осиковий лист, скошуючи дико очі; страшний вогонь полохливо сипався з очей; дріж наганяло на душу потворне обличчя його.

– Молись, отче! молись! – закричав він розпачливо, – молись за мою загиблу душу! – і гримнувся на землю.

Святий схимник перехрестився, дістав книгу, розкрив і нажаханий відступив назад, випустивши книгу.

– Ні, нечуваний грішнику! нема тобі прощення! тікай звідси! не можу я молитися за тебе!

– Ні? – закричав, мов божевільний, грішник.

– Дивись: святі букви у книзі налилися кров’ю… Ще ніколи в світі не було такого грішника!

– Отче, ти смієшся з мене!

– Геть, окаянний грішнику! не сміюся я з тебе! Страх мене охоплює. Не добре бути людині поряд із тобою!

– Ні, ні, ти смієшся, не кажи… Я бачу, як розсунувся рот твій: он біліють рядами твої старі зуби!..

І як скажений кинувся він – і вбив святого схимника.

Щось тяжко застогнало, і стогін перенісся через поле і ліс.

З-за лісу піднялися худі, висхлі руки з довгими кігтями; затряслися і зникли.

І вже ні страху, нічого не відчував він. Усе ввижалося йому якось невиразно: у вухах гуде, в голові стугонить, ніби з похмілля, і все, що є перед очима, вкривається ніби павутиною. Скочивши на коня, поїхав він просто на Канів, гадаючи звідти через Черкаси попрямувати просто до татар у Крим, сам не знаючи навіщо. їде він уже день, їде й другий, а Канева все нема. Дорога та сама; час би уже йому давно доїхати, але Канева не видно. Віддалік замиготіли маківки церков, але це не Канів, а Шумськ. Здивувався чаклун, побачивши, що заїхав зовсім в інше місце. Погнав коня назад до Києва, і через день побачив місто; але не Київ, а Галич, місто, ще далі від Києва, ніж Шумськ, і вже недалеко від угрів. Не знаючи, що робити, повернув він коня знову назад, та чує знову, що їде в протилежний бік і весь час вперед. Не могла б жодна людина в світі описати, що відбувалось у душі чаклуна; а якби він заглянув і побачив, що там відбувається, то вже не досипав би він ночей і не засміявся б ні разу. То була не злість, не страх і не люта прикрість. Нема такого слова на світі, яким би можна було його назвати. Його спопеляло, йому хотілося б увесь світ витолочити конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з водами, з усім, і втопити її в Чорному морі. Та не через злість хотілося це йому вчинити; ні, сам він не знав чому. Весь здригнувся він, коли уже близько перед ним з’явилися Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім’я, наче шапкою, сивою хмарою. А кінь нісся безупинно і вже біг він по горах. Хмари враз розійшлися, і перед ним з’явився в страшній величі вершник. Він намагається зупинитись, міцно натягає вуздечку; дико іржав кінь, підіймаючи гриву, і мчав до рицаря. Тут здається чаклунові, що все в ньому завмерло, що нерухомий вершник ворушиться і раптом розплющив очі; побачив чаклуна, що мчав уже до нього, і зареготав. Як грім, залунав дикий регіт по горах і відгукнувся в серці чаклуна, струснувши все, що було всередині його. Йому здавалось, ніби хтось дужий вліз у нього і ходив всередині нього і бив молотами по серцю, по жилах… так страшно відбився в ньому цей регіт!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: