Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його в повітря. Умить помер чаклун і відкрив по смерті очі. Але був уже мрець і дивився як мрець. Так страшно не дивиться ні живий, ні воскреслий. Водив він навколо мертвими очима і побачив мерців, що повставали, від Києва, і від землі Галицької, і від Карпат, і мерці, як дві краплі води, подібні до нього.
Бліді, бліді, один від одного вищий, один від одного кістлявіший, оточили вони вершника, що тримав у руках страшну здобич. Ще раз зареготав рицар і кинув її у безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили мерця і встромили в нього свої зуби. Ще один, від усіх вищий, страшніший від усіх, хотів підвестися з землі, та не міг, не в змозі був цього зробити: такий великий він виріс в землі; а якби підвівся, то перекинув би і Карпати, і Семигородську, і Турецьку землю; трохи тільки посунувся він, і пішов від того струс по всій землі, і багато всюди поперекидалося хат. І силу задавило народу.
Часто чути по Карпатах свист, ніби тисячі млинів б’ють колесами на воді. То в безпросвітній безодні, якої не бачила жодна людина, що боялася навіть пройти повз, мерці гризуть мерця. Нерідко бувало, що по всьому світу земля тряслася від одного краю до іншого: це ніби тому, як кажуть письменні люди, що десь є, недалеко від моря, гора, з якої вихоплюється полум’я і течуть вогненні ріки. Але старі люди, що живуть і в Угорщині, і в Галицькій землі, краще знають це і кажуть, що то хоче підвестися врослий у землю великий, великий мрець і трясе землю.
XVI
У місті Глухові обступили люди старця-бандуриста і вже близько години слухали, як сліпець той грав на бандурі. Ще таких дивних пісень і так гарно не співав жоден бандурист. Спочатку співав він про давню гетьманщину за Сагайдачного і Хмельницького. Тоді інші були часи: козацтво було в славі; топтало кіньми ворогів, і ніхто не смів посміятися з нього. Співав і веселих пісень старець і підморгував очима до людей, мов зрячий; а пальці з надітими на них кісточками літали, як мухи, по струнах і, здавалося, струни самі грали, а кругом народ, старі люди, похнюпивши голови, а молоді, звівши очі на старця, не сміли й шепнути проміж себе.
– Стривайте, – сказав старець, – я вам заспіваю про одну давню бувальщину.
Народ обступив ще тісніше, і сліпець заспівав:
“За пана Стефана, князя Семиградського, був князь Семиградський королем і в ляхів, жило два козаки: Іван та Петро. Жили вони так, як брат з братом. “Дивись, Іване, все, що здобудеш, – усе навпіл”. Як одному весело, весело й другому; якщо одному горе – горе обом; якщо одному здобич – здобич навпіл; коли один у полон потрапить, то другий продай все і дай викуп, а ні – то сам іди в полон. І, правда, все, що здобували козаки, все ділили навпіл: забирали чужу скотину або коней – все ділили навпіл.
* * *
Воював король Стефан із турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг вирубати цілий полк. От і оголосив король Стефан, що коли знайдеться сміливець і приведе до нього того пашу живого чи мертвого, то він дасть йому одному стільки грошей, скільки дає на все військо. “Ходім, брате, ловити пашу!” – сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в одну, другий в іншу сторону.
* * *
Чи зловив би ще Петро чи не зловив, а Іван уже веде пашу на аркані за шию до самого короля. “Славний козак!” – сказав король Стефан і звелів видати йому одному таку платню, яку отримувало все військо; і звелів наділити його землею там, де він захоче собі, і дати йому худоби стільки, скільки він схоче. Як отримав Іван платню від короля, то в той самий день розділив все нарівно між собою й Петром. Взяв Петро половину королівської платні, та не міг витерпіти того, що Іван здобув таку честь від короля, і затаїв глибоко в душі помсту.
* * *
Їхали обидва рицарі на даровані королем землі аж за Карпати. Посадив козак Іван із собою на коня свого сина, прив’язавши його до себе. Уже смеркалося – вони все їдуть. Хлопчик заснув; почав дрімати і сам Іван. Не дрімай, козаче, у горах дороги небезпечні!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь знає дорогу: не спіткнеться і не оступиться. Є між горами провалля, в тім проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки до дна того провалля. А над самим проваллям дорога: двоє людей ще можуть проїхати, а троє – нізащо. Став обережно ступати кінь з козаком, що дрімав. Поруч їхав Петро, весь тремтів, затамувавши подих від радості. Оглянувся і зіпхнув названого брата в провалля; і кінь із козаком і дитиною полетіли в безодню.
* * *
Ухопився проте козак за гілляку, і сам тільки кінь полетів у безодню. Став він видиратися з сином за плечима угору: мало вже не дістався, підвів очі і бачить, що Петро наставив списа, щоб зіпхнути його назад. “Боже ти мій праведний! краще б мені не підводити очей, ніж бачити, як рідний брат наставляє списа, щоб зіпхнути мене назад… Брате мій любий, пробий мене списом, коли вже мені так написано на роду, але візьми сина! чим безневинний хлопчик завинив, щоб йому пропадати такою лютою смертю?” Засміявся Петро і штовхнув його списом; і козак із сином полетів на дно. Забрав собі Петро все добро і став жити, як паша. Табунів ні у кого таких не було, як у Петра, овець і баранів ніде стільки не було. І помер Петро.
* * *
Як помер Петро, прикликав Бог душі обох братів, Петра і Івана, на суд. “Великий грішник цей чоловік! – сказав Бог. – Іване! не виберу я йому скоро кари; вибери сам йому кару!” Замислився Іван, вигадуючи кару, і нарешті сказав: “Велику кривду вчинив мені цей чоловік: зрадив свого брата, як Юда, і відібрав у мене чесний мій рід і нащадків на землі! А людина без чесного роду й нащадків, мов насіння, що посіяли в землю, а воно пропало даремно в землі. Не зійшло – ніхто й не знатиме, що посіяне було насіння.
* * *
Зроби ж, Боже, так, щоб усі нащадки його не мали на землі щастя; щоб останній у роду був такий злодій, якого ще і не було на світі! І від кожного його злочину щоб діди і прадіди його не знаходили б спокою в трунах, та, терплячи муку, невідому на світі, вставали б з могили! А Юда Петро щоб не мав сили піднятися і через те терпів би муку ще гіршу! і їв би, як несамовитий, землю й корчився б під землею!
* * *
І коли настане час міри в злочинах тому чоловікові, підніми мене, Боже, з того провалля на коні на найвищу гору, і хай прийде він до мене, і кину я його з гори в найглибшу безодню, і всі мерці, його діди і прадіди, де б не жили вони за життя, щоб усі потягнулися з різних країв гризти його за ті муки, що він їм заподіяв, і вічно б гризли його, й нехай би потішився я, дивлячись на його муки! А Юда Петро щоб не міг підвестися з-під землі, щоб пнувся гризти й собі, але гриз би самого себе, а кості його хай росли б дедалі більші, щоб через те ще дужчим ставав його біль. Та мука для нього буде найстрашніша, бо для людини нема більшої муки, як хотіти помститися і не могти помститися”.
* * *
“Страшну кару ти придумав, чоловіче! – сказав Бог. – Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своїм і не буде тобі царства небесного, поки ти будеш сидіти там на коні своїм”. І те все так і сталось, як було сказано: і донині стоїть на Карпатах на коні дивний рицар і бачить, як в бездоннім проваллі гризуть мерці мерця, і чує, як мрець, що лежить під землею, росте, гризе в страшних муках свої кості і страшно струшує всю землю”…
Вже сліпець закінчив свою пісню; вже знову став перебирати струни; вже став співати смішних приказок про Хому та Ярему, про Скляра Стокозу… але старі й малі ще не могли очунятися і довго стояли, схиливши голови, роздумуючи про страшну стародавню подію.
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).
[1] Великий човен.
[2] З червоного сукна.
[3] Уніати – православні, що визнають владу римського папи.
[4] Посполита Річ – польсько-литовське королівство.
[5] Конашевич-Сагайдачний – український гетьман.
[6] Сердюк – охоронець гетьмана.
[7] Горлиця – танок.
[8] Особливий чернечий чин – чернець-відлюдник.