Микола Гоголь - Страшна помста (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.docx)Mykola_strashna_pomsta.docx83 Кб1405
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.fb2)Mykola_strashna_pomsta.fb2135 Кб1283
Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно, чи ні. Він прийшов похмурий, у поганому настрої, зірвав зі столу скатертину - і раптом по всій кімнаті розлилося прозоро-блакитне світло. Тільки хвилі попереднього блідо-золотавого світла, що не змішались з ними, мінились, пірнали наче в блакитному морі, і тягнулись пасмугами, мов на мармурі. Тут поставив він на стіл горщик й почав кидати в нього якесь зілля.

Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість були на ньому широкі шаровари, як у турків; за поясом пістолі, на голові якась дивна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя - і обличчя стало змінюватися: ніс витягся і навис над губами, рот за мить розсунувся аж до вух; зуб вистромився з рота, схилився набік, і став перед ним той самий чаклун, що й на весіллі в осавули.

“Правдивий сон твій, Катерино!” - подумав Бурульбаш.

Чаклун став ходити кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори-донизу, сюди-туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче зникло. І світлица осяяна була вже розсіяним рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер тихої години вечірньої награвав, кружляючи над водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І ввижається панові Данилу, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темно-синє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в обличчя.

І ввижається панові Данилу (тут він почав мацати себе за вуса, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня: висять на стіні його татарські й турецькі шаблі; біля стін полиці, на полицях - хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска... та замість образів страшні обличчя; на припічку... але густий туман закрив усе, і стало знову темно. І знову забриніло, осяялася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чаклун нерухомо в дивній чалмі своїй. Звуки подужали й погустішали, несміливе рожеве світло яскравішало, і щось біле, наче хмара, віяло серед хати; і ввижається панові Данилу, що хмара та - не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: ніби з повітря виткана? Чому вона стоїть, не торкається землі і ні на що не спирається, а крізь неї просвічує рожевим і мигтять на стіні знаки? Ось вона поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-блакитні очі, волосся в’ється, спадає на плечі її, наче світло-сірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь біло-прозоре вранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зорі; брови ледве темніють... Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скутий; він хотів говорити, але губи ворушилися беззвучно.

Нерухомо стояв чаклун на своєму місці.

- Де ти була? - спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.

- Навіщо ти мене викликав? - тихо простогнала вона. - Мені було так радісно. Я була в тому самому місці, де народилася і прожила п’ятнадцять років. Як гарно там! Який зелений і запашний той луг, де я бавилася в дитинстві: і польові квіточки ті самі, і хата наша, і город. Ох, як обняла мене добра мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона пестила мене, цілувала у вуста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу... Батьку! - тут вона уп’яла в чаклуна очі. - Навіщо ти зарізав матір мою?

Грізно чаклун насварився пальцем.

- Хіба я просив тебе говорити про це? - І повітряна красуня затремтіла. - Де тепер пані твоя?

- Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я зраділа тому, пурхнула і полетіла: мені давно хотілося бачити матір, мені раптом стало п’ятнадцять років; я вся стала легка, мов пташка. Навіщо ти мене викликав?

- Ти пам’ятаєш, що я казав тобі вчора? - спитав чаклун так тихо, що ледве можна було почути.

- Пам’ятаю, пам’ятаю; та чого б не віддала я, щоб тільки забути це. Бідна Катерина! вона багато не знає з того, що знає душа її.

“Це Катеринина душа”, - подумав пан Данило; але все ще не наважувався поворушитися.

- Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного твого вбивства мерці встають із могил?

- Ти знову за старе! - грізно перебив чаклун. - Я поставлю на своєму, я примушу тебе зробити те, що хочу. Катерина покохає мене!..

- О, ти чудовисько, а не батько мені! - простогнала вона. - Ні, не буде по-твоєму! Правда, ти взяв нечистими чарами твоїми владу викликати душу і мучити її, та тільки Бог може примусити її робити те, що йому бажається. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не наважиться на богопротивне діло. Батьку, близько страшний суд! Якби ти й не був мені батьком, то й тоді не примусив би ти мене зрадити мого любого, вірного чоловіка; якби чоловік мій і не був мені вірним і милим, то й тоді я не зрадила б його, бо Бог не любить невірних душ та клятвопорушників.

Тут уп’яла вона бліді очі свої у вікно, під яким сидів Данило, і нерухомо зупинилася...

- Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? - закричав чаклун.

Повітряна Катерина затремтіла. Але пан Данило був давно на землі й продирався зі своїм вірним Стецьком у свої гори. “Страшно, страшно!” - говорив він тихенько сам до себе, почуваючи якийсь жах у козацькому серці, і хутко пройшов через своє подвір’я, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів на варті й курив люльку.

Небо все було засіяно зорями.

 

 

V

 

- Як добре, що ти розбудив мене! - говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи від ніг до голови чоловіка, що стояв перед нею. - Який страшний сон я бачила! Як тяжко дихали груди мої! Ох!.. мені здавалося, що я вмираю!..

- А який сон? Чи не цей? - і почав Бурульбаш оповідати жінці своїй все, що він бачив.

- Як ти про це довідався, чоловіче мій? - спитала Катерина. - Та ні, багато мені невідомо з того, про що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого не ввижалось мені. Ні, Даниле, ти не так розказуєш. Ох, який страшний батько мій!

- І не дивно, що тобі багато не снилося. Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Чи знаєш ти, що батько твій антихрист? Ще торік, коли збирався я разом із ляхами (тоді ще я держав руку цього невірного народу) на кримців, мені казав ігумен братського монастиря (він, жінко, святий чоловік), що антихрист має силу викликати душу кожної людини; душа гуляє по своїй волі, коли засне людина, і літає разом із архангелами біля Божої світлиці. Мені відразу не сподобалося обличчя твого батька. Якби я знав, що в тебе такий батько, я б не одружився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, поріднившись з антихристовим плем’ям.

- Даниле! - сказала Катерина, закривши обличчя руками і ридаючи. - Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я накликала на себе гнів твій? Чи я не вірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався напідпитку з молодецької гулянки? Чи не тобі народила чорнобрового сина?..

- Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!

- Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед Богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне - не подам руки врятувати його; хай би він сох від зілля - не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!

 

 

VI

 

У глибокому льоху пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, закутий в залізні ланцюги, а далі над Дніпром палає його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі лижуть і громадяться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за богопротивні вчинки сидить у глибокому льоху чаклун: їм суддею Бог. Сидить він за таємну зраду, за змову з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і спалити християнські церкви. Похнюпився чаклун; думки чорні, як ніч, обсіли його. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися зі світом. Завтра чекає його покарання. Не зовсім легке покарання його чекає: це ще милосердно, коли зварять його живцем у казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чаклун, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене залізними ґратами. Гримлячи ланцюгами, підвівся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам’ятає лиха, мов голубка, чи не зглянеться над батьком... Але нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаленіє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.

Он хтось з’явився на дорозі - це козак! І тяжко зітхнув в’язень. Знову безлюдно. Он хтось далеко спускається... Має зелений кунтуш... Горить на голові золотий кораблик... Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. Ось уже підходить близько...

- Катерино! дочко! зглянься, зроби ласку!

Вона мовчить, вона не хоче слухати, вона й очей не поверне на в’язницю, і вже пройшла, вже й зникла. Порожньо на всьому світі. Сумно шумить Дніпро. Сум облягає серце. Та чи відчуває той сум чаклун?

День хилиться до вечора. Уже сонце сіло. Уже нема і його. Вже і вечір: холоднувато; десь реве віл; звідкісь линуть звуки, - мабуть, десь люд іде з роботи і веселиться, на Дніпрі маячить човен... кому що до в’язня!.. Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з протилежного боку. Важко розгледіть в темряві... Це повертається Катерина.

- Дочко, зглянься на Бога! І люті вовченята не рватимуть свою матір; дочко, хоч подивись на злочинного батька свого!

Вона не слухає і йде.

- Дочко, ради нещасної матері! Вона зупинилась.

- Прийди приняти останнє моє слово!

- Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Між нами нема спорідненості! Чого ти хочеш від мене ради нещасної моєї матері?

- Катерино! Смерть уже у мене за плечима: мене чоловік твій хоче прив’язати до кобилячого хвоста і пустити по полю, а може, ще й лютіше вигадає покарання...

- Нема на світі покарання, що дорівняється твоїм гріхам! Чекай його, ніхто не проситиме за тебе.

- Катерино! Мене не кара лякає, а муки на тому світі... Ти не винна, Катерино, душа твоя літатиме в раю біля Бога, а душа боговідступного батька твого горітиме у вогні вічному, і ніколи не згасне той вогонь; дедалі дужче розгорятиметься він; ані краплі роси ніхто не зронить, ні вітер не дмухне...

- Не в моїй владі зменшити кару цю, - сказала Катерина, відвернувшись.

- Катерино! Зажди на одне слово: ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний Бог. Чула ти про апостола Павла, нащо був грішний чоловік, але потім покаявся і став святим.

- Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу? - відповіла Катерина. - Чи мені, слабкій жінці, про це думати.

- Якби мені вдалося звідси вийти, я б усе кинув. Покаюся, піду в печери, одягну на тіло цупку волосяницю, день і ніч молитимуся Богу. Не тільки скоромного, не візьму риби в рота! не підстелю одежі, коли лягатиму спати! І завжди молитимуся, завжди! І коли не зніме з мене милосердя Боже хоч сотої частини гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам’яну стіну, не візьму ні страви, ні питва, і вмру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиди.

Замислилася Катерина.

- Хоч я відімкну, але мені не розкувати твоїх кайданів.

- Я не боюся кайданів, - казав він. - Ти говориш, що вони закували мої руки і ноги? Ні, я напустив їм в очі туману і замість руки простягнув їм сухе дерево. Ось я, подивись: на мені нема тепер жодного ланцюга! - сказав він, виходячи на середину. - Я б і стін цих не побоявся, пройшов би крізь них, але чоловік твій і не знає, які це стіни. їх зводив святий схимник, і жодна нечиста сила не може звідси вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію вимурую і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.

- Слухай: я випущу тебе; але якщо ти мене дуриш, - сказала Катерина, зупинившися перед дверима, - і замість того, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?

- Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на довічну муку?

Замки загриміли.

- Прощай! Хай тебе Бог милосердний береже, дитино моя! - сказав чарівник, поцілувавши її.

- Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше... - говорила Катерина.

Але його вже не було.

- Я випустила його, - сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. - Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! - і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. - Але спасла душу, - мовила вона тихо, - я зробила спасенну справу. Але чоловік мій... Я вперше обманула його. О, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік! - розпачливо скрикнула вона і непритомна впала на землю.

 

 

VII

 

- Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! - почула Катерина, опритомнівши, і побачила перед собою стару служницю.

Баба, схилившись, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.

Пошук на сайті: