Микола Гоголь - Страшна помста (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.docx)Mykola_strashna_pomsta.docx83 Кб1401
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.fb2)Mykola_strashna_pomsta.fb2135 Кб1279
Похмуро, затьмареними очима, дивилась на всіх Катерина і не мала що сказати. “Я сама заподіяла собі загибель: я випустила його!” Нарешті вона сказала:

- Нема мені від нього спокою! Уже десять днів я у вас у Києві, а горя й краплі не зменшилося. Гадала, буду хоч тихо виховувати сина для помсти... Страшний, страшний він мені примарився уві сні. Борони Боже вам його побачити! Серце моє й досі калатається! “Я зарубаю твоє дитя, Катерино! - кричав він, - якщо ти не вийдеш за мене заміж...” - і, заридавши, кинулася вона до колиски; а перелякане дитя простягло рученята і кричало...

Люто блимав очима син осавули від гніву, чуючи таке. Розходився і сам осавула Горобець.

- Хай спробує він, неприкаяний антихрист, прийти сюди; скуштує, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, - казав він, зводячи догори прозорливі очі, - чи не летів я подати руку братові Данилу? Його свята воля! застав уже на холодній постелі, на котрій багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба ж не гучні були поминки по нім? Чи хоч одного ляха випустили живого? Заспокойся ж, дитино моя! Ніхто не наважиться скривдити тебе, хіба що не буде ні мене, ані мого сина.

Скінчивши мову свою, старий осавула підійшов до колиски, і дитина, побачивши в срібному оздобленні червону люльку, що висіла в нього на ремінці, і гаман з блискучим кресалом, простягла до нього рученята й засміялася.

- Викапаний батько! - сказав старий осавула, знімаючи з себе люльку і віддаючи йому. - Ще в колисці лежить, а вже хоче люльку курити!

Тихо зітхнула Катерина і стала гойдати колиску. Умовилися ночувати гуртом, і трохи згодом поснули всі. Заснула і Катерина.

Надворі і в хаті все було тихо; не спали тільки козаки, що стояли на варті. Раптом Катерина, скрикнувши, прокинулась, а за нею прокинулись усі. “Його забито, його зарізано!” - кричала вона і кинулася до колиски.

Всі обступили колиску і скам’яніли від жаху, побачивши, що в ній лежало неживе дитя. Слова не вимовив жоден із них, не знаючи, що думати про цей нечуваний злочин.

 

 

XII

 

Далеко від українського краю, обминувши Польщу і дуже багатолюдне місто Лемберг, ідуть рядами високоверхі гори.

Гора за горою, наче кам’яними ланцюгами, оперізують вони праворуч й ліворуч землю і обковують її кам’яною товщею, щоб не проточилося шумливе і бурхливе море. Йдуть кам’яні ланцюги у Волощину і в Семигородську країну і скупчуються підковою між галицьким і угорським народом. Нема таких гір у нашому краї. Око не сміє оглянути їх; а на вершини деяких не заходила і нога людська. Чудовий і вигляд їх; чи не задерикувате море вибігло в бурю з широких берегів, вихром підкинуло потворні хвилі, і вони, скам’янівши, лишилися нерухомо в повітрі? Чи не зірвалися то з неба тяжкі хмари і завалили собою землю, бо й вони мають такий самий сірий колір, а біла верхівка сяє й іскриться на сонці? Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, і за горами ще де-не-де озоветься неначе рідне слово; а там уже й віра інша, і мова інша. Живе там чималий народ угорський; їздить на конях, рубається і п’є не гірше за козака; а за кінську збрую і дорогі жупани не скупиться виймати з кишені червінці. Широчезні й великі є між горами озера. Наче скло нерухомі вони і як дзеркало відбивають в собі голі вершини гір та зелені їхні підніжжя.

Але хто серед ночі, зоряної чи темної, їде на величезному вороному коні? Який рицар нелюдського зросту скаче попід горами, над озерами, відбивається разом із велетенським конем своїм у нерухомих водах, і безкрая тінь його страшно ряхтить по горах? Сяє карбований обладунок; на плечі - спис; гримить при сідлі шабля; шолом насунено; вуса чорніють; очі закриті; повіки спущені- він спить. І, сонний, тримає поводи; і за ним сидить на тім самім коні хлопчик-паж, і також спить, і, сонний, тримається за рицаря. Хто він, куди, чого їде? - хто його знає! Не день, не два вже він переїздить гори. Блисне день, зійде сонце, його не видно; часом тільки помічали гірські люди, що по горах ряхтить чиясь довга тінь, а небо ясне, і хмаринки не пройде по ньому. А ледве споночіє, знову видно його, і відбивається він в озерах, і за ним, тремтячи, скаче тінь його. Уже проїхав багато він гір і виїхав на Криван. Від цієї гори нема вищої у Карпатах. Мов цар, здіймається вона понад іншими. Тут зупинився кінь і вершник, і ще дужче поринув у сон, а хмари, спустившись, закрили його.

 

 

XIII

 

“Тихо... тихше, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та чого ж ти так дивишся на мене? Ти страшна: у тебе з очей випинаються залізні кліщі... ой, які довгі! і горять, мов вогонь! Ти, мабуть, відьма! Ой, коли ти відьма, то згинь звідси! Ти украдеш мого сина! Який безглуздий цей осавула: він гадає, що мені весело жити в Києві; ні, тут і чоловік мій, і син, хто ж доглядатиме за хатою? Я вийшла так тихо, що ні кіт, ні собака й не чули. Ти хочеш, бабо, стати молодою - це зовсім не важко: слід тільки танцювати. Глянь, як я танцюю...” І закінчивши свою недоладну мову, уже танцювала Катерина, божевільно поглядаючи навсібіч і взявшись руками у боки. З вереском притупувала вона ногами; без міри і без такту бряжчали срібні підкови. Незаплетені чорні коси металися по білій шиї. Мов птах, без упину, летіла вона, розмахуючи руками й хитаючи головою, і здавалося, наче, знесилившись, вона впаде на землю або вилетить із цього світу.

Журно стояла стара нянька, і слізьми поналивалися її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці у вірних хлопців, що дивились на свою пані.

Знемогла уже зовсім вона і мляво тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці[7].

“А в мене намисто є, парубки! - сказала вона, нарешті, зупинившись, - а у вас нема! Де чоловік мій? - скрикнула раптом вона, вихопивши з-за пояса турецький кинджал. - О! Це не такий ніж, як треба! - При цьому і сльози, і сум показалися в неї на обличчі. - У батька мого серце далеко: він не дістане до нього. У нього серце із заліза виковане. Йому викувала одна відьма на пекельнім вогні. Що ж не йде батько мій? Хіба ж він не знає, що настав час заколоти його? Мабуть, він хоче, щоб я сама прийшла, - і не докінчивши, дивно засміялася. - Мені спала на пам’ять цікава подія: я пригадала, як ховали мого чоловіка. Адже його живого поховали... який сміх розбирав мене... слухайте! слухайте! - і, замість слів, почала вона співати:

 

Біжить візок кривавенький;

У тім візку козак лежить,

Постріляний, порубаний.

В правій ручці дротик держиті

З того дроту крівця біжить.

Біжить ріка кривавая.

Над річкою явір стоїть,

Над явором ворон кряче.

За козаком мати плаче.

- Не плач, мати, не журися!

Бо вже твій син оженився,

Та взяв жінку паняночку,

В чистім полі земляночку;

І без дверець, без віконець.

Та вже пісні вийшов кінець.

Танцювала риба з раком...

А хто мене не полюбить, трясця його матері!

 

Так переплутувалися в неї всі пісні. Вже і день, і два живе вона в своїй хаті і не хоче чути про Київ, і не молиться, тікає від людей, і зранку до пізньої ночі блукає по темних дібровах. Гостре віття дряпає біле лице і плечі; вітер куйовдить розплетені коси; торішнє листя шелестить під ногами її - ні на що не гляне вона. В той час, коли вечірня зірниця гасне і ще не з’являються зорі, не сяє місяць, а вже страшно стає ходити по лісу, по деревах дряпаються і хапаються за гілляччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві; з дніпрових хвиль вибігають юрмою дівчата, що загубили свої душі: волосся ллється з зеленої голови на плечі; вода голосно дзюрчить і стікає з довгого волосся на землю, і дівчина світиться крізь воду, неначе крізь скляну сорочку; вуста чудно посміхаються, щоки палають, очі виманюють душу... вона згоріла б від любові, вона зацілувала б... Тікай, хрещений чоловіче! вуста її - лід, постіль - холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не дивиться ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм, шукаючи батька...

Рано-вранці приїхав якийсь гість, ставний із себе, в червонім жупані, і розпитує про пана Данила; чує все, утирає рукавом заплакані очі, знизує плечима. Він воював разом із покійним Бурульбашем; поруч билися вони проти татар і турків; чи чекав він, що такий кінець спіткає пана Данила. Розповідає гість ще багато чого іншого і хоче бачити пані Катерину.

Катерина спочатку не слухала нічого, що казав гість; наостанку стала, неначе розумна, вслухатися в його розмову. Він повів про те, як вони жили разом із Данилом, наче брат із братом; як сховалися раз під греблею від кримців... Катерина слухала і не зводила з нього очей.

“Вона відійде, - думали хлопці, дивлячись на неї. - Цей гість вилікує її! вона вже слухає, як розумна!”

Гість почав розповідати тим часом, як пан Данило, під час щирої розмови, сказав йому: “Дивись же, брате Купріяне, коли з Божої волі не буде мене на світі, візьми до себе жінку, і хай вона буде твоєю дружиною...”

Страшно вп’яла в нього очі свої Катерина. “А! - скрикнула вона, - це він! це батько!” - і кинулася на нього з ножем.

Довго боровся той, силкуючись вирвати в неї ножа. Нарешті вирвав, замахнувся - і сталася жахливе: батько вбив божевільну дочку свою.

Здивовані козаки кинулися було на нього; та чаклун уже встиг скочити на коня і зник з очей.

 

 

XIV

 

За Києвом сталось нечуване диво. Всі пани і гетьмани збирались подивитися на це диво: раптом стало видно далеко у всі кінці світу. Вдалині засинів Лиман, за Лиманом розливалося Чорне море. Бувальці впізнали і Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. Ліворуч видно було землю Галицьку.

- А то що таке? - розпитували, збігшися, люди в старих козаків, показуючи на сірі і білі далекі верхів’я, що мріли на небі подібно до хмар.

- То Карпатські гори! - говорили старі люди. - Між ними є такі, з яких споконвіку не сходить сніг, а хмари зупиняються й ночують там.

Тут з’явилось нове диво: хмари злетіли з найвищої гори, відкривши на верху її у всій рицарській зброї на коні чоловіка з заплющеними очима, і так його було видно, ніби стояв він близько.

Тут, серед здивованого і зляканого народу, один скочив на коня і, дико озираючись, ніби шукаючи очима, чи не женеться хто-небудь за ним, поквапливо щосили погнав свого коня. То був чаклун. Що ж так налякало його? З острахом вдивившись у чудного рицаря, впізнав він те саме обличчя, що некликане з’явилось йому тоді, коли він ворожив. Сам він не міг зрозуміти, чому все в ньому затремтіло і, боязко оглядаючись, понісся він на коні, поки не захопив його вечір і не виглянули зорі. Тут повернув він додому, мабуть, розпитати нечисту силу, що означає таке диво. Уже він хотів перескочити з конем через вузеньку річку, яка, мов рукав, виступала на дорогу, коли кінь враз зупинився, повернув до нього морду і - жах - засміявся! білі зуби страшно блиснули двома рядами в пітьмі. Дибки стало волосся на голові чаклуна. Дико закричав він і заридав, мов несамовитий, погнав коня просто до Києва. Йому ввижалося, що все з усіх боків бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, неначе живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довгі гілляччя, намагалися задушити його; зорі, здавалося, бігли попереду, вказуючи всім на грішника; сама дорога, ввижалось, летіла по його слідах.

Відчайдушний чаклун летів до Києва, до святих місць.

 

 

XV

 

Самотньо сидів у своїй печері перед лампадкою схимник[8] і не зводив очей зі святої книги. Вже багато років, як він зачинився в своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, в яку лягав спати замість постелі. Закрив святий старець свою книгу і став молитись...

Раптом вбіг чудний, страшний на вигляд чоловік. Здивувався святий схимник уперше і відступив, побачивши такого чоловіка. Весь тремтів чоловік, мов осиковий лист, скошуючи дико очі; страшний вогонь полохливо сипався з очей; дріж наганяло на душу потворне обличчя його.

- Молись, отче! молись! - закричав він розпачливо, - молись за мою загиблу душу! - і гримнувся на землю.

Святий схимник перехрестився, дістав книгу, розкрив і нажаханий відступив назад, випустивши книгу.

- Ні, нечуваний грішнику! нема тобі прощення! тікай звідси! не можу я молитися за тебе!

- Ні? - закричав, мов божевільний, грішник.

- Дивись: святі букви у книзі налилися кров’ю... Ще ніколи в світі не було такого грішника!

- Отче, ти смієшся з мене!

- Геть, окаянний грішнику! не сміюся я з тебе! Страх мене охоплює. Не добре бути людині поряд із тобою!

- Ні, ні, ти смієшся, не кажи... Я бачу, як розсунувся рот твій: он біліють рядами твої старі зуби!..

І як скажений кинувся він - і вбив святого схимника.

Щось тяжко застогнало, і стогін перенісся через поле і ліс.

З-за лісу піднялися худі, висхлі руки з довгими кігтями; затряслися і зникли.

І вже ні страху, нічого не відчував він. Усе ввижалося йому якось невиразно: у вухах гуде, в голові стугонить, ніби з похмілля, і все, що є перед очима, вкривається ніби павутиною. Скочивши на коня, поїхав він просто на Канів, гадаючи звідти через Черкаси попрямувати просто до татар у Крим, сам не знаючи навіщо. їде він уже день, їде й другий, а Канева все нема. Дорога та сама; час би уже йому давно доїхати, але Канева не видно. Віддалік замиготіли маківки церков, але це не Канів, а Шумськ. Здивувався чаклун, побачивши, що заїхав зовсім в інше місце. Погнав коня назад до Києва, і через день побачив місто; але не Київ, а Галич, місто, ще далі від Києва, ніж Шумськ, і вже недалеко від угрів. Не знаючи, що робити, повернув він коня знову назад, та чує знову, що їде в протилежний бік і весь час вперед. Не могла б жодна людина в світі описати, що відбувалось у душі чаклуна; а якби він заглянув і побачив, що там відбувається, то вже не досипав би він ночей і не засміявся б ні разу. То була не злість, не страх і не люта прикрість. Нема такого слова на світі, яким би можна було його назвати. Його спопеляло, йому хотілося б увесь світ витолочити конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з водами, з усім, і втопити її в Чорному морі. Та не через злість хотілося це йому вчинити; ні, сам він не знав чому. Весь здригнувся він, коли уже близько перед ним з’явилися Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім’я, наче шапкою, сивою хмарою. А кінь нісся безупинно і вже біг він по горах. Хмари враз розійшлися, і перед ним з’явився в страшній величі вершник. Він намагається зупинитись, міцно натягає вуздечку; дико іржав кінь, підіймаючи гриву, і мчав до рицаря. Тут здається чаклунові, що все в ньому завмерло, що нерухомий вершник ворушиться і раптом розплющив очі; побачив чаклуна, що мчав уже до нього, і зареготав. Як грім, залунав дикий регіт по горах і відгукнувся в серці чаклуна, струснувши все, що було всередині його. Йому здавалось, ніби хтось дужий вліз у нього і ходив всередині нього і бив молотами по серцю, по жилах... так страшно відбився в ньому цей регіт!

Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його в повітря. Умить помер чаклун і відкрив по смерті очі. Але був уже мрець і дивився як мрець. Так страшно не дивиться ні живий, ні воскреслий. Водив він навколо мертвими очима і побачив мерців, що повставали, від Києва, і від землі Галицької, і від Карпат, і мерці, як дві краплі води, подібні до нього.

Бліді, бліді, один від одного вищий, один від одного кістлявіший, оточили вони вершника, що тримав у руках страшну здобич. Ще раз зареготав рицар і кинув її у безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили мерця і встромили в нього свої зуби. Ще один, від усіх вищий, страшніший від усіх, хотів підвестися з землі, та не міг, не в змозі був цього зробити: такий великий він виріс в землі; а якби підвівся, то перекинув би і Карпати, і Семигородську, і Турецьку землю; трохи тільки посунувся він, і пішов від того струс по всій землі, і багато всюди поперекидалося хат. І силу задавило народу.

Часто чути по Карпатах свист, ніби тисячі млинів б’ють колесами на воді. То в безпросвітній безодні, якої не бачила жодна людина, що боялася навіть пройти повз, мерці гризуть мерця. Нерідко бувало, що по всьому світу земля тряслася від одного краю до іншого: це ніби тому, як кажуть письменні люди, що десь є, недалеко від моря, гора, з якої вихоплюється полум’я і течуть вогненні ріки. Але старі люди, що живуть і в Угорщині, і в Галицькій землі, краще знають це і кажуть, що то хоче підвестися врослий у землю великий, великий мрець і трясе землю.

 

 

XVI

 

У місті Глухові обступили люди старця-бандуриста і вже близько години слухали, як сліпець той грав на бандурі. Ще таких дивних пісень і так гарно не співав жоден бандурист. Спочатку співав він про давню гетьманщину за Сагайдачного і Хмельницького. Тоді інші були часи: козацтво було в славі; топтало кіньми ворогів, і ніхто не смів посміятися з нього. Співав і веселих пісень старець і підморгував очима до людей, мов зрячий; а пальці з надітими на них кісточками літали, як мухи, по струнах і, здавалося, струни самі грали, а кругом народ, старі люди, похнюпивши голови, а молоді, звівши очі на старця, не сміли й шепнути проміж себе.

- Стривайте, - сказав старець, - я вам заспіваю про одну давню бувальщину.

Народ обступив ще тісніше, і сліпець заспівав:

“За пана Стефана, князя Семиградського, був князь Семиградський королем і в ляхів, жило два козаки: Іван та Петро. Жили вони так, як брат з братом. “Дивись, Іване, все, що здобудеш, - усе навпіл”. Як одному весело, весело й другому; якщо одному горе - горе обом; якщо одному здобич - здобич навпіл; коли один у полон потрапить, то другий продай все і дай викуп, а ні - то сам іди в полон. І, правда, все, що здобували козаки, все ділили навпіл: забирали чужу скотину або коней - все ділили навпіл.

 

*       *       *

 

Воював король Стефан із турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг вирубати цілий полк. От і оголосив король Стефан, що коли знайдеться сміливець і приведе до нього того пашу живого чи мертвого, то він дасть йому одному стільки грошей, скільки дає на все військо. “Ходім, брате, ловити пашу!” - сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в одну, другий в іншу сторону.

 

*       *       *

 

Чи зловив би ще Петро чи не зловив, а Іван уже веде пашу на аркані за шию до самого короля. “Славний козак!” - сказав король Стефан і звелів видати йому одному таку платню, яку отримувало все військо; і звелів наділити його землею там, де він захоче собі, і дати йому худоби стільки, скільки він схоче. Як отримав Іван платню від короля, то в той самий день розділив все нарівно між собою й Петром. Взяв Петро половину королівської платні, та не міг витерпіти того, що Іван здобув таку честь від короля, і затаїв глибоко в душі помсту.

 

*       *       *

 

Їхали обидва рицарі на даровані королем землі аж за Карпати. Посадив козак Іван із собою на коня свого сина, прив’язавши його до себе. Уже смеркалося - вони все їдуть. Хлопчик заснув; почав дрімати і сам Іван. Не дрімай, козаче, у горах дороги небезпечні!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь знає дорогу: не спіткнеться і не оступиться. Є між горами провалля, в тім проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки до дна того провалля. А над самим проваллям дорога: двоє людей ще можуть проїхати, а троє - нізащо. Став обережно ступати кінь з козаком, що дрімав. Поруч їхав Петро, весь тремтів, затамувавши подих від радості. Оглянувся і зіпхнув названого брата в провалля; і кінь із козаком і дитиною полетіли в безодню.

 

*       *       *

 

Ухопився проте козак за гілляку, і сам тільки кінь полетів у безодню. Став він видиратися з сином за плечима угору: мало вже не дістався, підвів очі і бачить, що Петро наставив списа, щоб зіпхнути його назад. “Боже ти мій праведний! краще б мені не підводити очей, ніж бачити, як рідний брат наставляє списа, щоб зіпхнути мене назад... Брате мій любий, пробий мене списом, коли вже мені так написано на роду, але візьми сина! чим безневинний хлопчик завинив, щоб йому пропадати такою лютою смертю?” Засміявся Петро і штовхнув його списом; і козак із сином полетів на дно. Забрав собі Петро все добро і став жити, як паша. Табунів ні у кого таких не було, як у Петра, овець і баранів ніде стільки не було. І помер Петро.

 

*       *       *

 

Як помер Петро, прикликав Бог душі обох братів, Петра і Івана, на суд. “Великий грішник цей чоловік! - сказав Бог. - Іване! не виберу я йому скоро кари; вибери сам йому кару!” Замислився Іван, вигадуючи кару, і нарешті сказав: “Велику кривду вчинив мені цей чоловік: зрадив свого брата, як Юда, і відібрав у мене чесний мій рід і нащадків на землі! А людина без чесного роду й нащадків, мов насіння, що посіяли в землю, а воно пропало даремно в землі. Не зійшло - ніхто й не знатиме, що посіяне було насіння.

 

*       *       *

 

Зроби ж, Боже, так, щоб усі нащадки його не мали на землі щастя; щоб останній у роду був такий злодій, якого ще і не було на світі! І від кожного його злочину щоб діди і прадіди його не знаходили б спокою в трунах, та, терплячи муку, невідому на світі, вставали б з могили! А Юда Петро щоб не мав сили піднятися і через те терпів би муку ще гіршу! і їв би, як несамовитий, землю й корчився б під землею!

 

*       *       *

 

І коли настане час міри в злочинах тому чоловікові, підніми мене, Боже, з того провалля на коні на найвищу гору, і хай прийде він до мене, і кину я його з гори в найглибшу безодню, і всі мерці, його діди і прадіди, де б не жили вони за життя, щоб усі потягнулися з різних країв гризти його за ті муки, що він їм заподіяв, і вічно б гризли його, й нехай би потішився я, дивлячись на його муки! А Юда Петро щоб не міг підвестися з-під землі, щоб пнувся гризти й собі, але гриз би самого себе, а кості його хай росли б дедалі більші, щоб через те ще дужчим ставав його біль. Та мука для нього буде найстрашніша, бо для людини нема більшої муки, як хотіти помститися і не могти помститися”.

 

*       *       *

 

“Страшну кару ти придумав, чоловіче! - сказав Бог. - Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своїм і не буде тобі царства небесного, поки ти будеш сидіти там на коні своїм”. І те все так і сталось, як було сказано: і донині стоїть на Карпатах на коні дивний рицар і бачить, як в бездоннім проваллі гризуть мерці мерця, і чує, як мрець, що лежить під землею, росте, гризе в страшних муках свої кості і страшно струшує всю землю”...

 

Вже сліпець закінчив свою пісню; вже знову став перебирати струни; вже став співати смішних приказок про Хому та Ярему, про Скляра Стокозу... але старі й малі ще не могли очунятися і довго стояли, схиливши голови, роздумуючи про страшну стародавню подію.

 

 

© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. - Харків: Пілігрим, 2006. - 416 с. - (Бібліотека пригод).

 

 


[1] Великий човен.

[2] З червоного сукна.

[3] Уніати - православні, що визнають владу римського папи.

[4] Посполита Річ - польсько-литовське королівство.

[5] Конашевич-Сагайдачний - український гетьман.

[6] Сердюк - охоронець гетьмана.

[7] Горлиця - танок.

[8] Особливий чернечий чин - чернець-відлюдник.

 

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: