Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 12)

Замислилися всі козаки, не знавши, що сказати. Не хотілося нікому з них здобути собі лиху славу. Тоді вийшов наперед найстаріший за всіх роками в Запорозькому Війську Касян Бовдюг. У великій пошані був він у всіх козаків; двічі вже вибирали його кошовим, і на війні він був дуже добрий козак, але давно вже постарів і не бував ні в яких походах; не любив він і поради давати нікому, а любив старий вояка лежати на боці в козацькім колі й слухати оповідки про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їхніх розмов, а тільки слухав та притискав пальцем попіл у своїй носогрійці, якої ніколи не випускав з рота, і довго сидів він потім, приплющивши очі, і ніколи не знали козаки, чи спав він, чи й далі слухав. Усі походи зоставався він удома на Січі, а цього разу розходився старий. Махнув рукою по-козацькому і промовив:

— Та нехай уже! Піду й я: може, хоч чим-небудь стану в пригоді козацтву!

Усі козаки притихли, коли ввійшов він у коло, бо давно не чули від нього жодного слова. Всім хотілося знати, що скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені промовити слово, пани-браття! — так почав він. — Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; як голова козацького війська він повинен оберігати його і про скарб військовий подбати, і нічого мудрішого він не міг сказати. Ось що! Це хай буде перше моє слово! А тепер послухайте, про що буде друге моє слово. А ось про що: велику правду виповів і Тарас-полковник, дай Боже йому віку довгого і щоб таких полковників було у нас більше в Україні! Перший обов'язок і перша честь козака — дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув ніколи, пани-браття, щоб козак покинув де своїх товаришів, а чи продав кого з них. І ці, і ті — наші товариші і менше їх чи більше — однаково, всі товариші, всі нам дорогі. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарвою, хай женуться за татарами, а кому милі ці, що в лядській неволі, хай зостаються. Кошовий повинен іти з тими, що поженуться за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Нема з нас нікого, хто зрівнявся б із ним відвагою.

Так промовив Бовдюг і замовк. I зраділи всі козаки, що навів їх на правдиву стежку старий розум.

— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та нарешті й промовив. Не дурно казав, як збирався в похід, що станеш козакам у пригоді, — так воно й є.

— Що, згодні ви на це? — спитав кошовий.

— Усі згодні! — загукали козаки.

— Отож і раді кінець?

— Кінець раді! — гукнули козаки.

— Слухайте ж тепер військового наказу, діти! — сказав кошовий, виступаючи вперед, і надяг шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки й стояли простоволосі, опустивши очі додолу, як то бувало завжди в козаків, коли збирався промовляти старший. — Тепер, пани-браття, хто хоче йти, ставай праворуч; хто залишається, ставай ліворуч. Куди більша частина куреня перейде, туди й отаман, куди менша частина перейде, приставай до інших куренів.

1 всі почали ставати — хто праворуч, хто ліворуч. Куди якого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман ішов; де була менша, то приставала до інших куренів. І вийшло їх майже однаково по обидва боки. Захотіли зостатись: увесь майже Незаймайківський курінь, більша частина Стебликівського куреня, увесь Уманський курінь, увесь Канівський курінь, більша частина Поповичівського куреня, більша частина Тимошівського куреня. Решта захотіли йти навздогінці за татарами. Багато було з обох боків дужих і хоробрих козаків. Поміж тими, що поклали йти навздогінці за татарами, був Череватий, добрий старий козак. Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятий козарлюга і не міг довго всидіти на одному місці: з ляхом помірявся він уже силою, кортіло ще помірятись і з татарином. Курінні були: Ностюган, Покришка, Невеличкий, і багато ще інших добрих і хоробрих козаків захотіло випробувати меча та могутнього плеча у герці з татарином. Чимало було добрих козаків поміж тими, що схотіли залишитися: курінні — Димитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап; далі багато ще й інших славнозвісних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожний, Метелиця, Іван Закругигуба, Мусій Шило, Діхтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий ще Писаренко і багато інших добрих козаків. Усі вони бували в бувальцях, ходили по анатолійських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, що вливались у Дніпро, по всіх затоках та островах; бували в молдавській, волоській і турецькій землях; з'їздили все Чорне море двостерновими козацькими байдаками; нападали по півсотні байдаків уряд на багатющі й височезні кораблі; перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своїм віку. Не раз дерли на онучі коштовні паволоки й оксамити, не раз набивали череси на очкурах щирими цехинами. А вже скільки кожний з них пропив і прогуляв того добра, що й не полічити його, — іншому стало б на цілий вік. І все прогайнували по-козацькому, частуючи весь люд та наймаючи музик, щоб веселилося все, що живе на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було де-небудь закопано добра — срібних кухлів, коряків та наручнів — під очеретами на дніпрових островах, щоб не довелося татаринові знайти його, коли б ненароком трапилося йому напасти несподівано на Січ. Але не легко було б татаринові знайти його, бо вже навіть сам хазяїн почав забувати, де він його закопав.

Отакі-то були козаки, які зосталися, щоб віддячити ляхам за вірних товаришів і віру Христову! Старий козак Бовдюг також захотів зостатися, сказавши:

— Тепер не ті вже мої літа, щоб ганятися за татарином, а тут є місце, щоб спочити доброю козацькою смертю. Давно вже благаю я в Бога, коли прийдеться кінчати життя, то щоб довелося кінчити його на війні за святу християнську справу. Так воно й сталося. Кращої смерті вже не буде в другім місці старому козакові.

Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:

— А що, панове-братове, чи всі в злагоді одні з одними?

— Усі в злагоді, батьку! — відповіли козаки.

— Ну, то почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: відомо ж бо вам, що велить козацька честь.

Усі козаки, скільки їх було, перечоломкалися поміж собою. Перші почали отамани і, розправивши рукою сиві свої вуса, поцілувалися навхрест, а потім узялися за руки й міцно стиснули їх, немов хотіли один в одного спитати:

— Що, пане-брате, чи побачимося ще з тобою, чи не побачимося?

Та й не спиталися, замовкли і замислено похилили сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато праці буде і тим, і тим; але поклали собі зараз не виступати, а дочекатися темної ночі, щоб ляхи не побачили, що поменшало сили в козацькому війську. Потім розійшлися по куренях обідати.

По обіді всі, кому стелилася дорога, лягли відпочити і спали міцно й довго, немов відчуваючи, що, може, це востаннє доводиться їм заснути на волі. Спали поки видно було, а як сонце зайшло і трохи стемніло, почали мазати вози. Склавшись, пустили наперед вози, а самі, пошапкувавшись іще раз з товаришами, тихо пішли слідом за возами. Кіннота неквапом, без погуку й посвисту на коней, тихо затупотіла слідом за пішими, і незабаром усі вони зникли в темряві. Тільки іноді глухо долинав кінський тупіт та рип якогось колеса, що гаразд не розходилося ще або не було добре змащене через нічну темряву.

Довго ще ті товариші, що зосталися, махали їм здалека руками, хоч того вже нікому не було видко. А як повернулися до табору та побачили при заяснілих зорях, що половини возів уже не було на місці і що багатьох, багатьох товаришів нема, невесело зробилось у кожного на серці і всі задумалися мимоволі, похиливши свої гультяйські голови.

Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, що не личила хороброму лицарству, почала тихо огортати козацькі голови; але мовчав: хотів на все дати час, щоб призвичаїлися вони до смутку, навіяного прощанням із товаришами. А тим часом у тиші потай готувався враз розбуркати їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знов іще з більшою силою, ніж перше, вернулася кожному в душу бадьорість, на що здатна тільки сама козацька натура, широка й могутня натура супроти інших — як те море супроти маловодих річок: коли година буряна, все воно обертається в ревіння й гуркіт, горами підіймає хвилю, як не підняти їх малосилим річкам; коли ж вітру нема й тихо, то ясніше за всі річки розстеляє воно свою безмежну, як скло, блискучу поверхню, вічну насолоду очам.

І звелів Тарас своїм служникам розладувати один з возів, що стояв осторонь. Більший і міцніший за всіх був він у козацькому обозі. Подвійною міцною шиною було обтягнено дебелі його колеса; важко був він навантажений, укритий попонами, цупкими воловими шкурами і вшнурований туго просмоленими мотузками. На возі тому були все боклаги й барила старого доброго вина, яке довго лежало в льохах у Тараса. Взяв він його про запас, на той урочистий випадок, коли трапиться велика хвилина і їх чекатиме справа, гідна того, щоб пам'ять про неї передати нащадкам, — то хай тоді кожному козакові випаде скуштувати заповідного вина, щоб величної хвилини величне почуття панувало в серці людини. Почувши наказ полковника, челядь кинулася до воза, палашами перерізала міцні мотузки, поздирала дебелі волові шкури та попони й поздіймала з воза боклаги й барила.

— А беріть-но всі, — сказав Бульба, — всі, скільки вас є, беріть, що в кого є: коряк або черпак, що коня напуваєте, чи рукавицю, а чи шапку, а то й просто підставляйте пригорщі.

І козаки всі, скільки їх було, брали — хто мав коряк, хто черпак, яким коня напувають, хто рукавицю, хто шапку, а хто просто підставляв пригорщі. Всім їм челядники Тарасові, ходячи поміж рядами, наливали з барил і боклаг. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знати, щоб випити всім разом. Видко було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яка сила є в доброму старому вині і хоч як воно може зміцнити дух людині, а як до нього додати ще й ґречне слово, то вдвічі більша буде сила і вина, і духу.

— Я частую вас, пани-браття, — так промовив Бульба, — не на честь того, що ви обрали мене своїм отаманом, хоч і дуже велика це честь, і не на честь прощання з товаришами нашими: іншим часом годилося і те, й те, але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого козацького поту, великої козацької слави! Тож випиймо, товариство, разом випиймо насамперед за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась би і скрізь щоб була одна свята наша віра і всі, скільки є на світі бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом випиймо й за Січ, щоб довго вона стояла на погибіль усьому бусурменству, щоб кожен рік із неї виходили лицарі один за одного завзятіші, один за одного кращі. Та вже заразом випиймо й за нашу власну славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, які не осоромили товариства й не віддали своїх. Отож за віру, панове-браття, за віру!

— За віру! — загомоніли всі, що стояли ближче, густим гомоном.

— За віру! — підхопили інші, що стояли далі, — і геть усі, і старі й молоді, випили за віру.

— За Січ! — гукнув Тарас і високо підняв над головою келех.

— За Січ! — густо загуло в передніх лавах. — За Січ! — промовили тихо старі, моргнувши сивим вусом; і, стрепенувшись, як молоді соколята, загомоніли молоді: — За Січ!

I чуло далеко поле, як згадували козаки свою матір Січ.

— Тепер останній ковток, товариство, за славу і всіх християн, які живуть на світі!

I всі козаки до одного випили решту за славу й усіх християн, які тільки є на світі! І довго ще лунало по всіх рядах поміж усіма куренями:

— За всіх християн, які тільки є на світі!

Уже спорожніли коряки, а козаки все ще стояли, піднявши руки; хоч весело дивились їхні очі, прояснені вином, але тяжко замислилися вони. Не про користь чи військову здобич тепер думали вони; не про те, кому пощастить набрати червінців, коштовної зброї, шитих золотом жупанів і черкеських коней; а замислились вони, як орли, що посідали на верхах крутих, високих гір, з яких далеко видко безкрає море, засіяне, як дрібними пташками, галерами, кораблями й усякими суднами, обгороджене з усіх боків ледве помітними берегами з прибережними, як мошва, містами й похилими, мов дрібна травиця, лісами. Неначе орли, оглядали вони навколо себе поле та свою долю, що чорніла вдалині! Буде, буде все поле з облогами і шляхами засіяне їхніми білими кістками, напоєне їхньою козацькою кров'ю й укрите розбитими возами, розколотими шаблями та списами; далеко порозкочуються їхні чубаті голови: покрутяться на тих головах чуби, запечеться на них кров і обвиснуть вуса; злітатимуться хижі орли видовбувати їхні козацькії очі. Але то велике щастя козакові — у широкім полі на вільній волі знайти собі вічний спочинок! Не загине жодна шляхетна справа, й не загине, як мала порошина з мушкетної цівки, козацька слава. Буде, буде кобзар із сивою, довгою, аж по груди, бородою, а може, й молодий душею, але білоголовий, мудрий серцем, співати про них думи. I хвилею піде по цілому світі про них слава, і все, що тільки народиться потім, загомонить про них. Бо далеко лунає могутнє слово, немов той гучний голос мідяного дзвона, у який, виливаючи, його майстер укинув чимало коштовного, щирого срібла, щоб далеко линув той гук по містах, по хатах, по палацах і селах, однаково скликаючи всіх до святої молитви.

IX

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: