Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 16)

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на той брудний жидівський проспект. Три жиди зупинилися серед нього й почали з великим запалом розмовляти; до них підійшов швидко четвертий, нарешті й п'ятий. Він чув знов проказуване: "Мордехай! Мордехай!". Жиди все поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її, з-за паршивенького будиночка з'явилася нога в жидівському патинку і замигтіли поли лапсердака. "А, Мордехай! Мордехай!" — загукали всі жиди в один голос. Худий жид, трошки нижчий за Янкеля, але набагато зморщеніший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди напереміш заґерґотали, хапаючись розказати йому все. Мордехай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадався, що йшлося про нього. Мордехай махав руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, задираючи поли лапсердака, засував руку до кишені й діставав звідтіля якісь брязкальця, виставляючи всім на очі препогані свої штани. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, який стояв на сторожі, мусив дати знак, щоб вони замовкли, і Тарас уже почав потерпати за свою безпеку, але пригадав, що жиди не можуть інакше розмовляти, як тільки на вулиці, і що їхньої мови сам чорт не второпає, і заспокоївся.

Хвилини через дві жиди всі разом увійшли до нього в кімнату. Мордехай приступив до Тараса, поплескав його рукою по плечі й промовив:

— Коли ми та Бог захочемо що зробити, то вже буде так, як треба.

Тарас глянув на того Соломона, що такого ще й на світі не було, і якась надія ворухнулась у нього в серці. Справді, вигляд його міг викликати якусь довіру: верхня губа в нього була просто таки страхітлива; потовщала вона напевне від якоїсь сторонньої причини. У бороді того Соломона було не більше, як п'ятнадцять волосків, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі Соломоновому було стільки знаків від чужого кулака, зароблених за відвагу, що він, безперечно, давно вже втратив їм лік і звик уважати їх за родимі.

Мордехай вийшов зі своїми товаришами, захопленими його мудрістю. Бульба лишився сам. Із ним діялося щось дивне, небувале: уперше в житті він почував неспокій. Душа його палала, мов у пропасниці. Він не був тим колишнім, непохитним, сміливим, твердим, як дуб; він був тепер слабкодухий і кволий. Він здригався на кожний шелест, на кожну нову жидівську постать, що з'являлася в кінці вулиці. Отак просидів він увесь день, не ївши, не пивши й не відводячи ні на хвилину очей своїх од невеличкого віконечка на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері, з'явилися Мордехай і Янкель.

Серце Тарасове завмерло.

— Що? Вийшло? — спитав він їх із нетерплячістю дикого коня. Але ще до того, як жиди наважилися йому відповісти, Тарас помітив, що Мордехаєві бракує вже й останнього пейса, який хоч і не вельми був охайний, а все ж таки кучерявився з-під ярмулки. Видко було, що він хотів щось сказати, але намолов такої нісенітниці, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель прикладав щось дуже часто руку до рота, неначе мав застужені зуби.

— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — Тепер зовсім не можна! Їй-богу не можна. Такий поганий нарід, що йому треба на саму голову наплювати! От і Мордехай те саме скаже. Мордехай робив таке, чого ще ніхто на світі не робив, але Бог не схотів, щоб так сталося. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх будуть карати на смерть.

Тарас глянув у вічі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.

— А коли пан хоче побачитися, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодилися, й один левентар обіцяв. Тільки хай їм не буде й на тім світі щастя! Ой, вей'змір! Який жаднющий нарід! І між нами таких нема: по півсотні червінців я дав кожному, а левентареві...

— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість знов вернулася в його душу.

Він згодився на Янкелеву намову перебратися чужоземним графом, що приїхав з німецької землі, для чого вже й одежу встиг добути і принести з собою здогадливий жид. Була вже глупа ніч. Господар дому, відомий уже рудий жид із ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рядниною, і постелив на лаві для Бульби. Янкель ліг долі, пославши другий такий самий сінник. Рудий жид випив невеличку чарку якоїсь настоянки, скинув лапсердак і, в своїх панчохах та патинках трохи схожий на курча, пішов зі своєю жидівкою в щось таке, що скидалося на шафу. Двоє жиденят, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи.

Але Тарас не спав, а сидів нерухомо і стиха тарабанив пальцями по столі; він тримав у зубах люльку і пускав дим, від якого жид спросоння чхав і закутував носа в ковдру. Тільки-но почало сіріти надворі, він уже штовхнув ногою Янкеля.

— Уставай, жиде, і давай твою графську одежу! Він миттю одягся, почорнив вуса, брови, надів на тім'я маленьку темну шапочку — і ніхто з найближчих до нього козаків не пізнав би його. На око йому здавалося яких тридцять п'ять років. Здоровий рум'янець грав на його щоках, а самі шрами надавали йому якоїсь величності. Одежа, гаптована золотом, дуже личила йому.

Вулиці ще спали. Жодна крамарська душа ще не з'являлася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель підійшли до будинку, що був ніби чапля на сідалі. То була низька, широка, здоровенна, почорніла будівля, в якій з одного боку стирчала, як шия у чорногуза, довга вузька башта, а зверху неї випинався шматок покрівлі. Ця будівля єднала в собі багато всяких урядів: тут були й касарні, і в'язниці, і навіть суд. Бульба та Янкель зайшли крізь браму й опинилися серед просторої зали або критого подвір'я. Мало не тисяча чоловік спало там покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і бавилися в якусь гру, б'ючи один одного двома пальцями по долоні. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тоді повернули голови, як Янкель сказав:

— Це ми. Чуєте, панове? Це ми.

— Ідіть, — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи товаришеві, щоб той бив.

Вони вступили до вузеньких і темних сіней, якими знов дійшли до такої ж, як перше, зали з маленькими віконечками вгорі.

— Хто йде? — загукало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.

— Це ми! — озвався Янкель. — Їй-богу, ми, ясне панство! Але ніхто не хотів його слухати. На щастя, тієї миті підійшов якийсь черевань, — з усього видно, що старший, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф буде ще дякувати.

— Пропустіть їх, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати! Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі...

Продовження цього красномовного наказу вже не чули наші прочани.

— Це ми... це я... це свої! — запевняв Янкель, кого б не стрів.

— А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарешті підійшли до того місця, де сіни вже кінчалися.

— Можна. Тільки не знаю, чи пропустять вас до самої в'язниці. Тепер уже там нема Яна: замість нього там стоїть інший, — відповів вартовий.

— Ай вей! — промовив тихо жид. — Це зовсім погано, ласкавий пане!

— Веди! — промовив уперто Тарас.

Жид повів далі. Біля дверей до льоху, що сходилися вгорі шпилями, стояв гайдук із вусами в три сувої. Верхній сувій його вусів ішов назад, другий просто вперед, а третій донизу, і це робило його обличчя дуже схожим на котяче.

Жид зігнувся в три погибелі й майже боком підійшов до нього.

— Ваша ясновельможносте!.. Ясновельможний пане!

— Це ти до мене, жиде, говориш?

— До вас, ясновельможний пане!

— Гм... а я тільки гайдук! — мовив трисувійний прудивус, і очі в нього повеселіли.

— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай! — І жид покрутив головою й розчепірив пальці. — Ай, яка велична постава! Їй-богу, полковник, зовсім полковник! От аби ще на палець додати, то вже й полковник! Треба б пана посадити на румака, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук розправив нижній сувій вусів, і очі його зовсім розвеселилися.

— Що то за народ — жовніри! — стелив далі жид. — Ох, вей'змір, що за гарний народ! Шнурочки, бляшечки... Так від них блищить, як від сонця; а кобіти, де тільки вздрять жовнірів... ай, ай! — Жид знову покрутив головою.

Гайдук закрутив рукою верхні вуса й пропустив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що то за люди, ті козаки.

Приїзд чужоземних графів і баронів був у Польщі не вдивовижу: вони частенько зазирали з самої тільки цікавості глянути на цей майже напівазійський куток Європи: Московщину й Україну вони мали вже за Азію. І через те гайдук, уклонившися доволі низенько, вважав за потрібне декілька слів докинути й від себе.

— Я не розумію, ваша ясновельможносте, — сказав він, — чого вам забажалося дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.

— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш говорити, що нашу віру не поважають? То вашу єретицьку віру не поважають!

— Еге-ге! — промовив гайдук, — Тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам із тих, що сидять у мене. Постривай же, я покличу сюди наших.

Тарас зрозумів свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати про те, як би виправити помилку. На щастя, Янкель і тут потрапив підсипатися.

— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб із графа та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав собі таке вбрання й такий вигляд графський?

— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був свою пащеку, щоб гукнути.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, що ви ще ніколи й не бачили: ми дамо вам аж два золотих червінці.

— Еге! Два червінці! Що мені два червінці! Я цирюльникові даю два червінці за те, щоб він мені тільки половину бороди виголив. Сотню червінців давай, жиде! — І гайдук закрутив верхній сувій вусів. — А коли не даси сотні червінців, зараз закричу!

— І навіщо б то так багацько? — гірко промовив побілілий жид, розшморгуючи шкуратяного гамана свого; але щастя його, що в гамані більше не було і що гайдук далі сотні лічити не вмів.

— Пане, пане, ходім звідсіля швидше! Ви самі бачите, який тут народ негарний! — забелькотав Янкель, помітивши, що гайдук перебирає на долоні червінці, немов жалкуючи, що мало заправив.

— Що ж ти, бісів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш? Ні, ти повинен тепер показати. Коли вже взяв гроші, то не маєш права відмовити!

— Геть, геть до біса! А то я зараз дам знати і вас тут... Швидше ноги на плечі, кажу вам!

— Пане! Ходім, їй-богу ходім! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюнути треба! — кричав бідолашний Янкель.

Бульба помалу, понуривши голову, повернувся й пішов назад. Янкель, якого гриз жаль за марно потраченими червінцями, все докоряв йому:

— Ну й нащо б то було його чіпати? Хай би собі лаявся, собака! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ох, вей'змір, яке щастя Бог людям дає! Сотня червінців тільки за те, що нас прогнав! А нашому братові як: йому й пейси обірвуть, і з пики зроблять таке, що потім і глянути бридко, — і ніхто не дасть сотні червінців. Ох, Боже мій! Боже милосердний!

Але невдача ця тяжче вплинула на Бульбу; вона виявлялася страхітливим полум'ям у його очах.

— Ходім! — сказав він раптом, немовби стрепенувшись. — Ходім на майдан. Я хочу подивиться, як його катуватимуть.

— Ой, пане! Нащо ходити? Ми ж однаково тим уже не поможемо.

— Ходім! — уперто промовив Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався за ним.

Майдан, де мала відбутися кара, не важко було знайти: люд валом сунув туди з усіх кінців. За тодішніх лютих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простолюду, а й для шляхетного панства. Багато старих найпобожніших жінок, сила молодих панночок і пань, найбоязкіших, яким потім цілу ніч увижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так, як може тільки п'яний гусарин кричати, — не пропускали, проте, нагоди задовольнити цікавість.

— Ох, які муки! — кричали декотрі в істеричній пропасниці, заплющували очі й одвертались і все ж таки вистоювали досить довго. Інший і рота роззявить, і руки простягне вперед, ладен вискочити всім на голови, щоб звідтіля краще роздивитися. З юрби вузеньких, невеличких і звичайних голів висовував свою товсту пику різник, що спостерігав за всією справою оком знавця і перемовлявся короткими словами зі зброярем, якого звав кумом через те тільки, що в свято напивалися з ним в одному шинку. Інші розмовляли палко, ще інші навіть бились об заклад; але більшість було таких, що на весь світ Божий і на все, що в ньому твориться, дивляться, колупаючи пальцем у носі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: