Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 4)

— Не можу, бо в мене така натура: що скину, те проп'ю. А шапки вже давно не було на козакові, ні пояса на кожусі, ані вишиваної хустинки: все пішло, куди годиться. Юрба все більшала: до танцюристів приставали інші, й несила було дивитися без внутрішнього хвилювання, як усе чесало найвільнішого, найшаленішого в світі танцю, названого козачком за тими могутніми танцюристами, що його вигадали.

— Ех, якби не кінь! — гукнув Тарас. — Пішов би й я у танець, їй-богу, пішов би!

А тим часом у юрбі почали траплятися й поважні, шановані за свої заслуги по всій Січі сивочубі козаки, що не раз бували старшинами. Tарас нарешті зустрів багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули вітання:

— А, це ти, Печерице!.. Здоров будь, Козолупе!

— Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?

— А ти як сюди попав, Долоте?.. Здоров, Кирдяго!.. Здоров, Густий!.. Чи сподівався я тебе побачити, Ременю?!

І лицарі, що зібралися зі всієї широкої України, чоломкались один з другим, а далі пішли запитання:

— А що ж Касян? Що Бородавка? Що Колопер? Що Підситок? І чув лише у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера злупили шкуру під Кизикерменом, що Підситкову голову засолили в бочці й відіслали до самого Цареграду... Понурив голову старий Бульба і сумно промовив:

— Добрі були козаки!

III

Уже з тиждень Тарас Бульба жив зі своїми синами на Січі. Остап з Андрієм не дуже дбали про військову науку. Січ не любила турбувати себе військовими вправами і гаяти час надаремно; юнацтво виховувалося й набиралося досвіду тільки на ділі, в самому розпалі боїв, що з тієї причини були майже безнастанними. Козак занудився б, якби на дозвіллі навчався якої-небудь там дисципліни, опріч хіба що стрільби в ціль та, зрідка, кінських перегонів і гонитви за звіром у степах та луках; увесь інший час вони бенкетували — на ознаку широкого розмаху душевної волі. Уся Січ була якимсь надзвичайним явищем: це було безнастанне бенкетування, учта, що галасливо почалася й загубила свій кінець. Дехто, правда, брався за ремесло, інші тримали крамнички й крамарювали; але переважна більшість гуляла з ранку до вечора, поки в кишенях ще бряжчала спроможність і здобуте добро ще не перейшло до крамарських і шинкарських рук. Це загальне бенкетування мало в собі якийсь чар. Не було це якимось збіговиськом гультяїв, що напиваються з горя, — ні, це було просто якесь шалене буяння веселощів. Кожен, хто сюди ускочив, тут же забував і покидав усе те, що його колись цікавило. Він, можна сказати, чхав на своє минуле і безжурно віддавався волі й товариству таких, як і він самий, гульвіс, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім'ї, опріч вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це витворювало ту шалену веселість, що не змогла б зародитися ні з якого іншого джерела. Оповідки й теревені, які чулися серед цієї юрби, що ліниво розкошувала на землі, були часто такі смішні й дихали такою силою живої оповіді, що треба було мати холоднокровну поставу запорожця, щоб, слухаючи все це, зберігати на обличчі байдужу міну, не зморгнувши й вусом, — прикметна риса, якою й досі відрізняється від інших слов'ян українець. Веселість була п'яна, галаслива, а проте не був то чорний шинок, де чоловік, напившись, страчує навіть образ Божий; це було тісне коло шкільних товаришів. Тільки й різниці було, що тут вони не сиділи під указкою, слухаючи недолугих учителів, а вчиняли наскоки на п'ятьох тисячах коней; замість лугу, де вони грали колись у м'яча, у них були безпечні, ніким не вартовані кордони, на підході до яких татарин витикав часто свою метку голову й суворо, без руху, зирив турчин у своїй зеленій чалмі. Тільки й різниці, шо їх єднатися в школі силували, а тут вони самохіть, без чийогось примусу, кидали своїх батьків та матерів і тікали з батьківських хат; що тут мали притулок і ті, яким уже лоскотала шию мотузка і які замість кістлявої смерті побачили життя, і то життя на весь розмах; що сюди прибували й ті, які через широку натуру ніколи не могли вдержати в кишені ані шеляга; що були й ті, які досі червінець вважали великим багатством, у яких, з ласки жидів-орендарів, можна було вивертати кишені з певністю, що звідтіля ніщо не випаде. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли зі школи жодної букви; але разом із ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато й старшини, що потім відзначалася в королівському війську; також була сила досвідчених вояків, які мали шляхетне переконання, що все одно, де б не воювати, аби лишень воювати, бо не гоже шляхетній людині жити на світі, не воюючи. Багато було й таких, які приходили на Січ лише задля того, щоб потім сказати, що, мовляв, і вони були на Січі і вже є лицарями гартованими. Та й кого тут не було? Ця дивовижна республіка була потребою саме того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келехів, коштовної парчі, дукатів і реалів повсякчас мали змогу знайти собі тут роботу. Лише ті, хто упадає за жінками, не могли знайти тут нічого, бо навіть у присіччі не сміла з'являтися жодна жінка.

Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки, звідки лишень за годину перед тим вийшли. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:

— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — відповідав той.

— І в Трійцю святу віруєш?

— Вірую!

— І до церкви ходиш?

— Ходжу!

— Ану перехрестись! Прибулець хрестився.

— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.

На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. Тільки жиди-грошолупи, вірмени й татарва насмілювалися жити й торгувати в присіччі, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, на долю цих крамарів-грошолупів ніхто б не позаздрив. Вони були схожі на тих, що оселялися біля підніжжя Везувію, бо як тільки запорожцям бракувало грошей, то гульвіси розбивали їхні крамниці й забирали все задурно.

Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми, де жили на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, увесь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому ж віддавали і гроші на зберігання. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками гладили один одному боки, поки котрийсь із куренів брав гору, і тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.

Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки. Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив'язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив'язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось із товариства не зважувався його викупити, заплативши за нього борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею. Довго після цього ввижався йому цей страшний звичай, усе марився той живцем засипаний чоловік зі страшною домовиною.

Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими товаришами зі свого куреня, а іноді й усім куренем та з сусідніми куренями виїздили вони на полювання в степ, де водилася сила-силенна всякої птиці, оленів, кіз; а то ходили на озера, річки й протоки, призначені жеребком на кожний курінь, закидали неводи та сіті, щоб волокти багатющі улови на харчі всьому куреневі. Хоч і не було тут іще справжньої науки, з якої видно козака, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.

Але старий Тарас готував їх до іншого. Йому не до душі було таке життя, — справжнього діла хотів він. Він усе мудрував, яким би побитом підняти Січ до зброї, щоб можна було погуляти, як то й належить лицарям. Аж ось одного дня він прийшов до кошового і сказав йому просто:

— А що, пане кошовий, час би й погуляти запорожцям.

— Ніде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши люльку з рота і чвиркнувши набік.

— Як то ніде?.. Можна піти на Туреччину, або на Татарву.

— Не можна ні на Туреччину, ні на Татарву, — відповів кошовий, знову байдуже взявши до рота свою люльку.

— Як не можна?

— А так. Ми обіцяли султанові мир.

— Та він же ж бусурмен, а бусурмена й Бог, і Святе письмо велить бити.

— Не маємо права. Коли б хоч не присягалися нашою вірою, то ще, либонь, можна було б, а тепер не можна.

— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права?.. Ось у мене два сини, обидва молоді. Ще жодного разу ні той, ні другий не були на війні, а ти кажеш, не треба йти запорожцям!

— Бо ж таки не слід.

— То, виходить, слід, щоб ішла намарне козацька сила, щоб чоловік гинув, як той собака, без доброї справи, щоб ні вітчизні, ні всьому хрещеному люду не було від нього ніякої користі? Та навіщо ж ми живемо? На якого біса ми живемо, розтлумач мені це. Ти ж чоловік головатий, не дурно ж тебе за кошового вибрали — розтлумач же мені, нащо ми живемо?

Кошовий не відповів нічого. Це був упертий козак. Він трохи помовчав, а тоді сказав:

— А все ж таки війни не буде.

— То, кажеш, війни не буде? — знову спитав Тарас.

— Ні, не буде.

— То, виходить, і думку про це покинути?

— І думку покинути.

"Ну, постривай же ти, чортова довбне, — промовив до себе Бульба, — будеш ти мене знати!" І тут-таки поклав помститися кошовому.

Змовившись з одним-другим, урядив їм випивачку, і захмелілі козаки, скілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив'язані до стовпа литаври, у які били, скликаючи козацтво на раду. Не знайшовши паличок, що завжди були у довбиша, вони вхопили по поліняці й почали гамселити в них. На цей гук перший прибіг довбиш, високий на зріст козак з одним тільки оком, та й то дуже заспаним.

— Хто сміє бити в литаври? — закричав він.

— Мовчи! Бери свої палички й лупи, коли тобі кажуть, — відмовила старшина, що була вже під чаркою.

Довбиш тієї ж миті вийняв з кишені палички, які він захопив з собою, знаючи дуже добре, чим закінчуються такі оказії. Литаври загули — і швидко на січовий майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Усі стали в коло, і після третього гуку литавр показалася, нарешті, й старшина з клейнодами: кошовий із патерицею в руці — ознакою своєї гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавула з пірначем. Кошовий і старшина познімали шапки й уклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, в боки узявшись.

— Що сталося, панове товариство? Чого бажаєте? — спитав кошовий.

Лайка та вигуки не дали йому говорити.

— Клади патерицю, чортів сину! Зараз же клади патерицю! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.

Деякі тверезі курені почали було заступатися за кошового, та інші курені — і п'яні, й тверезі — зчепилися навкулачки. Ґвалт зчинився з усіх боків.

Кошовий хотів щось казати, але, знаючи, що розбурхана юрба може за це прибити його на смерть, як майже завжди в таких випадках буває, уклонився низенько, поклав патерицю і сховався в натовпі.

— То й нам класти наші клейноди, панове? — сказали суддя, писар та осавула, готові зараз же покласти каламар, військову печатку й пірнач.

— Ні, ви зоставайтесь! — загукали із натовпу. — Нам тільки кошового треба було нагнати, бо він же баба, а нам треба козака в кошові.

— Кого ж тепер ви хочете за кошового? — спитала старшина.

— Кукубенка поставити! — гукали одні.

— Не хочемо Кукубенка! — кричали інші. — Рано йому, ще молоко на губах не обсохло!

— Шило хай буде кошовим! — вигукували треті. — Шила в кошові!

— У спину тобі шило! — лайливо кричала юрба. — Який з нього козак, коли він прокрався, сучий син, як татарин!.. Чортові в торбу його, п'яницю!

— Бородатого, Бородатого садовім на кошового!

— Не хочемо Бородатого! До бісової матері Бородатого!

— Кричіть Кирдягу! — шепнув декому Тарас Бульба.

— Кирдягу! Кирдягу! — закричала юрба. — Бородатого, Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила!.. До біса з Шилом! Кирдягу!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: