Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 5)

Усі, кого вигукували, почувши своє ймення, зараз вийшли з юрби, щоб ніхто не подумав, ніби вони під'юджували козацтво обирати себе.

— Кирдягу! Кирдягу! — лунало все дужче.

— Бородатого!

Врешті дійшло до кулаків, і Кирдяга подужав.

— Ідіть хто по Кирдягу! — залунало зі всіх боків. Чоловіка з десять козаків вийшло з гурту; декотрі з них ледве трималися на ногах — так устигли поналиватися — і рушили просто до Кирдяги, щоб виявити йому волю громади.

Кирдяга, хоч і старий, але розумний козак, давно вже сидів у себе в курені і наче й не бачив, що довкола нього коїлось.

— А що, панове? Що вам треба? — спитав він.

— Іди, тебе обрано за кошового!..

— Змилуйтеся, панове! — промовив Кирдяга. — Хіба я заслужив такої честі! Який із мене кошовий! Та в мене й глузду не вистачить на кошового. Наче вже й нікого кращого не знайшлося в цілому війську!

— Іди, коли кажуть! — кричали запорожці. Двоє з них ухопили його під руки, і хоч як він упирався ногами, все ж притягли на майдан, підбадьорюючи його лайкою та підпихаючи ззаду стусанами й напучуваннями:

— Не пручайся ж, бісів сину! Іди та приймай честь, псявіро, коли тобі її дають!

Таким способом приведено було Кирдягу в козацьке коло.

— Ну, що ж, панове товариство? — запитали знов усю раду ті, що привели Кирдягу. — Згідні ви, щоб оцей козак був нашим кошовим?

— Згідні! Всі згідні! — загукав натовп, аж від гуку довго гриміло все поле.

Тоді один із старшин узяв патерицю й підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, зараз таки відмовився. Йому піднесли вдруге. Кирдяга відмовився і вдруге, і вже аж за третім разом узяв патерицю. Підбадьорливий гук залунав по всьому майдані, й знову від козацього погуку загриміло все поле. Тоді виступило з гурту четверо найстарших, сивовусих і сивочубих козаків (дуже вже старих не було на Січі, бо рідко хто з запорожців умирав своєю смертю) і, взявши кожний жменю землі, яка під ту пору геть розмокла від недавнього дощу, — поклали йому на голову. Мокра земля патьоками потекла йому з голови на вуса, на щоки, й вимастила болотом увесь вид. Але Кирдяга стояв нерухомо і тільки дякував козакам за таку велику честь.

Так закінчилися гучні вибори кошового. Невідомо, чи всі їм були такі раді, як Бульба: цим він помстився старому кошовому, а до того ж Кирдяга був давній його товариш і бував з ним разом у тих самих походах на суходолі й на морі, поділяючи з ним усі злигодні й труд бойового життя. Юрба розійшлася святкувати вибори та поливати палицю новому кошовому, й пішла така гульня, якої досі ні Остап, ні Андрій ще не бачили. Усі шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забирано просто так, без грошей; шинкарі вже раді були й тому, що хоч живі зосталися. Ціла ніч минула в галасі й піснях, що прославляли подвиги, і місяць, оглядаючи землю, довго ще бачив юрби музик, що ходили по вулицях з бандурами, домрами й торбанами, та церковних півчих, яких тримали на Січі задля співу в церкві та вихваляння козацьких звитяг. Нарешті хміль і втома почали хилити буйні голови, і видно було, як то тут, то там знесилений козак падав на землю. Як товариш, обійнявши товариша, розчулено вмивався гіркими сльозами і валився разом з ним. Там гуртом уляглася ціла купа; там ще один мостився, як би його найкраще влягтися, і заснув просто на дерев'яній колоді. Останній, найміцніший, ще намагався щось мурмотіти; врешті і його підкосив непоборний хміль, повалився й він — і заснула вся Січ.

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як би його підважити запорожців на яку-небудь справу. Кошовий був розумний і хитрий козак, він знав запорожців і вздовж і впоперек, тож спершу мовив:

— Не можна присяги ламати, ніяк не можна. А далі, помовчавши, додав:

— Воно начебто й можна: присяги ми не зламаєм, а там, може, що й вигадаєм. Хай тільки козаки зберуться на раду, та так, щоб не від мене ця думка йшла, а своєю охотою, — вас не вчити, як це робиться. А ми зі старшиною зараз і прибіжимо на майдан, буцім нічого не знаючи.

Не минуло й години після цієї розмови, як знову загули литаври. Хмара козацьких шапок миттю вкрила весь майдан і знявся гомін:

— Хто? Що? Навіщо? Задля якого діла збили бучу?

Ніхто нічого не знав. Нарешті то тут, то там почалося нарікання:

— Ось гине даремно козацька сила: нема війни!.. Он старшина забайбачилася вся до цурки, аж очі салом позапливали! Нема, видко, правди в світі!

Інші козаки спочатку слухали, а тоді й самі почали дорікати:

— А й справді, нема ніякої правди в світі! Старшина прикидалася здивованою такими речами. Нарешті кошовий вийшов наперед і промовив:

— Дозвольте, панове запорожці, річ держати!

— Говори!

— От сказати б про таку штуку, панове добродійство, та воно, може, ви й самі краще про теє знаєте, що багато хто з запорожців на-боргував жидам-шинкарям, та й своїм братам стільки, що жодна собака вже й віри не йме. Тоді знов же таки скажемо і про те, що єсть чимало молодого юнацтва, яке й на очі не бачило, що таке війна, а ви ж самі добре знаєте, панове, що юнацтву без війни жити не можна. Який же в біса з його запорожець, коли він ні разу не бив бусурмена?

"Він добре мовить", — подумав Тарас.

— Не думайте, панове, що я все теє кажу задля того, щоб нам з турком присягу зламати, Боже борони! Я тільки от собі так кажу. До того ж у нас храм Божий — гріх сказати на що обернувся: он скільки вже літ з ласки Божої Січ стоїть, а й досі, не кажу вже, щоб знадвору церква, а навіть образи не мають ніяких шат. Хоч би срібну ризу надумався хто їм вибити! Вони тільки й мають, що заповіли після смерті деякі з козаків. Та й те небагато варте, бо вони майже все, що коштовного мали, за життя попропивали. Так от я й веду мову не про те, щоб почати війну з бусурменом, бо ми присягу дали султанові на вічний мир, і то був би нам великий гріх зламати тепер присягу...

— Що ж він плутає таке? — промовив сам до себе Бульба.

— Так ото ж і бачите, панове, що війни починати не можна: лицарська честь не велить. А через те я так собі міркую своїм дурним розумом: пустити з байдаками самих юнаків; нехай би трохи пошарпали береги Натолії. Яка ваша думка, панове?

— Веди, веди всіх! — залунало звідусіль. — За віру ми готові голови свої покласти!

Кошовий злякався; він навіть у думці не мав підіймати все

Запорожжя: йому здавалося, що розірвати мир було б несправедливо.

— Дозвольте, панове, ще раз річ держати!..

— Годі! — закричали запорожці. — Краще не скажеш!

— Як так, то й так. Я маю коритися вашій волі. Відома річ, та й у Писанії сказано, що глас народу — глас Божий. Все ж розумнішого за те, що народ вигадав, ніхто не вигадає. Тільки от що, панове: ви знаєте, що султан нам не подарує того задоволення, яким потішаться наші молодці'. А ми тим часом були б тут напоготові і, маючи у себе свіжі ще сили, нікого б не побоялись. А як би всі ми рушили, то й татарва могла б наскочити: вони, турецька собачня, в очі не кидаються і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду за литку укусять, та ще й як укусять! Та вже коли на те пішло, правду сказавши, у нас і байдаків та чайок такого запасу нема, та й пороху не натерто доволі, щоб ото можна було всім разом вирушити. А я що ж, я радий: я ж слуга вашої волі.

Хитрий кошовий замовк. Козаки купками почали радитися, курінні отамани проміж себе теж; на щастя, п'яних було не дуже багато, а тому покладено послухатися мудрої поради.

Тоді ж таки кілька чоловік переправилося на той берег Дніпра до військової скарбниці, де в недосяжних схованках під водою та в комишах зберігалася вся військова скарбниця і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулись обдивлятися байдаки й лаштувати їх до походу. Миттю сила козацтва вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, засмаглі, широкоплечі, чіпко-ногі запорожці з сивизною у вусах і чорновусі, попідкачувавши шаровари, стояли по коліна в воді і стягували з берега міцною линвою човни. Інші тягли готові сухі колоди і всяку деревину. Там обшивали шалівкою човна; там, перекинувши його догори дном, паклювали й смолили; там, за козацьким звичаєм, нав'язували до облавків пучки очерету, щоб не затопила човни морська хвиля; а там далі по всьому березі порозкладали багаття та варили в мідних казанах смолу, щоб заливати човни. Старші й бувалі козаки навчали молодих. Стук і робочий галас здійнявся на всю околицю; ходором ходив і рухався живий берег.

Якраз у цей час здоровенний пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обідраних свитках. Це аж занадто вбоге вбрання — на декому не було й зовсім нічого, опріч сорочки та куцої люльки в зубах, — свідчило, що люди ці або ж прогуляли все дощенту, або ледве вирвалися з якоїсь халепи. З гурту вийшов і став попереду присадкуватий плечистий козак, років на п'ятдесят. Він кричав і махав руками дужче за всіх; але за береговим загальним криком і стукотом не чутно було жодного його слова.

— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором пристав до берега.

Все довкола зразу ущухло; все, що так жваво досі працювало, почало прислухатися.

— З бідою! — крикнув з порому присадкуватий козак.

— З якою?

— Дозвольте, панове запорожці, слово мовити!

— Кажи!

— Чи, може, хочете зібрати раду?

— Кажи, ми тут усі.

Весь берег збився в одну купу.

— А хіба ви нічого не чули про те, що коїться в Гетьманщині?

— А що? — промовив один із курінних отаманів.

— Еге, що? Видко, вам татарин клейтухом вуха позатикав, що ви нічого не чули.

— Та кажи ж, що там коїться?

— А те коїться, що й родились, і хрестились, а ще такого не бачили.

— Та кажи ж бо, песій сину, що робиться! — закричав один з юрби, видко, стративши терпець.

— А такий час тепер настав, що вже й церкви святі стали не наші.

— Як то не наші?

— Тепер їх жиди держать в оренді, і коли жидові наперед не заплатиш, то й обідні служити не можна.

— Що ти верзеш?

— I коли розсучий жид не покладе своєю нечестивою рукою значка на святій пасці, то й паски святити не можна.

— Та бреше він, пани-браття! Не може такого бути, щоб жид пархатий клав значок на святій пасці!

— Слухайте!.. Я ще не те вам розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні на тарадайках. Та то не біда, що на тарадайках, а то біда, що замість коней у тарадайку запрягають православних християн... Слухайте! Ще не те розкажу: а жидівки вже шиють собі спідниці з попівських риз. Ось що коїться в Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та, видко, татарин нагнав на вас такого страху, що у вас уже ні очей, ні вух — нічого нема, вже ви й не чуєте, що діється на світі.

— Стій, годі! — перебив кошовий, що досі стояв, утупивши очі в землю, як і всі запорожці, що у важливих справах ніколи не піддавалися на перше поривання, а мовчали і тим часом потиху скупчували грізну силу гніву. — Стривай, хай тепер і я мовлю слово. А що ж ви, чорти б вашого батька молотили, що ж ви робили? Хіба у вас не було шабель, чи що? Як же ви допустили таку наругу?

— Еге, добре вам казати: допустили наругу!.. А спробували б ви, коли п'ятдесят тисяч було самих ляхів, та — нічого гріха таїти — доволі й своїх перевертнів, що покатоличилися.

— А гетьман ваш, а полковники — що робили?

— Наварили полковники такої каші, що не дай Боже нікому її споживати!

— Як?

— А так, що вже гетьмана нашого засмажено в мідному бикові у Варшаві, а полковничі руки та голови розвозять тепер по ярмарках на показ людям... Ось що наробили полковники!

Сколихнулася вся юрба. Спершу на мить по всьому березі пролетіла тиша, як то буває перед страшною бурею, а тоді раптом загомонів увесь берег.

— Як? Щоб жиди тримали наші церкви в оренді! Щоб ксьондзи запрягали у голоблі православних християн! Як, щоб терпіти таку наругу на своїй землі від проклятих недовірків! Щоб отаке чинили з полковниками та гетьманом!.. Та не буде цього зроду, не дозволимо!

Такі вигуки перелітали з кінця в кінець по всьому березі. Загули запорожці, вчувши свою силу. Це вже було хвилювання не легковажне, це вже буяли натури тяжкі й міцні, які розпалювалися не швидко, але, розпалившись, довго і вперто зберігали в собі внутрішній жар.

— Перевішати всю жидву! — розляглося з юрби.

— Щоб не шили з попівських риз спідниці своїм жидівкам!

— Щоб не значкували святих пасок!

— Перетопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!

Слова ці, кинуті кимось із гурту, мов блискавка, пролетіли по всіх головах, і юрба ринулася на присіччя, щоб перерізати всіх жидів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: