Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 6)

Бідні сини Ізраїлеві, розгубивши рештки свого й без того мізерного духу, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у грубах і навіть заповзали під спідниці своїх жидівок; але козаки знаходили їх усюди.

— Ясновельможне панство! — кричав один високий і тонкий, як палиця, жид, висунувши з купи своїх товаришів жалібну свою пику, спотворену страхом. — Ясновельможне панство! Слово тільки дайте нам сказати, одне тільки слово! Ми вам таке скажемо, що ви ще ніколи не чули, таке важливе, що й сказати не можна, яке важливе!

— Ну, хай каже, — промовив Бульба, який завжди любив спершу вислухати звинуваченого.

— Ясне панство! — почав жид. — Таких панів ще ніколи ніхто не бачив. Їй-богу, ніколи!.. Таких добрих, гарних, хоробрих панів не було ще на світі!.. — Голос його завмирав і тремтів зі страху. — Як то можна, щоб ми думали про запорожців щось погане! То зовсім не наші, ті, що орендарують в Україні! Їй-богу, не наші! То не жиди: то чорт зна що! То таке, що тільки поплювати на нього та й кинути! Ось і вони те саме скажуть. Скажи, Шльомо, або ти, Шмулю, правда це чи ні?

— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома зі Шмулем у подертих ярмулках, обидва білі, як крейда.

— Ми ніколи ще, — вів далі довгий жид, — не знюхувалися з ворогом, а католиків і знати не хочемо, хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями, як рідні брати...

— Як? Щоб запорожці були вашими братами? — гукнув хтось із гурту. — Не діждетесь, прокляті жиди! У Дніпро їх, панове! Усіх потопити, поганців!

Ці слова стали гаслом. Жидів похапали й почали шпурляти у хвилі. Жалібний крик долітав звідусіль, але суворі запорожці тільки сміялися, дивлячись, як жидівські ноги в панчохах і патинках метлялися в повітрі. Бідний красномовець, що напитав лиха на свою голову, вискочив з каптана, за який його вже були вхопили, в самім лише рябенькім вузькім лапсардаку припав до Бульбиних ніг і жалібним голосом почав благати:

— Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, небіжчика Дороша! Ой, що то був за вояка — окраса всього лицарства. Я ж йому вісім сотень цехинів дав, коли треба було викупитися з турецького полону.

— Ти знав брата? — спитав Тарас.

— Їй-богу знав! Великодушний був пан!

— А як тебе звати?

— Янкель.

— Добре, — сказав Тарас, а тоді, подумавши, звернувся до козаків. — Жида повісити можна завжди, аби охота, а на сьогодні подаруйте його мені.

Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, де стояли його козаки.

— Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись; а ви, братця, припильнуйте жида.

Мовивши це, він подався на майдан, бо туди вже давно збирався увесь люд. Усі покинули лаштувати човни, бо видко було, що похід буде сухопутний, а не морський, і вже не байдаки та козацькі чайки — знадобляться вози та коні. Тепер уже всім хотілося в похід — і старим, і молодим; усі за радою старшин, курінних, кошового і волею всього Війська Запорозького вирішили йти просто на Польщу, помститися за все лихо, за наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з панських міст, закурити люльки з пожарищ панських маєтків і пустити про себе розголос по всьому степу. Всі тут же підперізувались і озброювались. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних забаганок вільного товариства; тепер це був необмежений володар. Це був деспот, що знав тільки наказувати. Усі свавільні і гульливі колись лицарі стояли в рівних лавах, шанобливо опустивши голови, не сміючи звести очей, коли він тихо роздавав свої накази, не викрикуючи й не спішно, а спокійно, зважливо, як старий і досвідчений козак, що не вперше доводив до діла мудрі задуми.

— Обдивіться, обдивіться все гарненько! — казав він. — Вози щоб були справні, мазниці на місці, випробуйте зброю. Одежі багато з собою не набирайте: по сорочці й по двоє шароварів на козака, та по горщику саламахи й пшона — більше щоб не було ні в кого! Про запас буде на возах усього доволі. По парі коней щоб було у кожного козака. Волів узяти з собою пар двісті, бо на переправах та в болотах воли будуть потрібні. Та найбільше, панове, дотримуйтесь ладу. Я знаю, що поміж вас є й такі, що аби Бог послав яку здобич — давай зараз китайку і дорогі оксамити драти собі на онучі. Киньте цю чортову звичку, геть викидайте всяке дрантя, беріть саму лише зброю, як трапиться добра, та червінці чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякій пригоді. Та ще вам, панове, кажу наперед: коли хто в поході нап'ється, знайте — нема на нього ніякого суду. Як собаку за шияку, звелю припнути його до обозу, хто б він не був, хоч би й звитяжець на все військо. Як собака, буде він застрілений на місці й кинутий на поталу крукам, бо п'яниця в поході не гідний християнського похорону. Молоді повинні слухатися старших! Коли кого зачепить куля чи черкне шабля по голові чи там ще по якому місцю, то ви на теє не дуже зважайте: розмішайте набій пороху в чарці сивухи, душком смикніть — і як рукою зніме, не буде й пропасниці; а на рану, як не надто велика, прикладіть просто землі, замісивши її перше слиною у себе на долоні, то й присохне рана. А тепер, нуте ж до діла, хлоп'ята, та беріться до нього повагом, не хапаючись.

Так промовляв кошовий, і як тільки він скінчив, усі козаки тут же взялися до діла. Уся Січ протверезіла, і ніде не можна було знайти жодного п'яного, немов би їх ніколи й не було поміж козаками... Хто наставляв обіддя на колеса та міняв осі у возах; хто зносив на вози мішки з припасом, а на інші складав зброю; хто приганяв коней та волів. З усіх боків розлягався тупіт коней, стрілянина з мушкетів на спробу, бряжчання шабель, воляче мукання, скрип возів, гомін і шпаркий погук погоничів. І невдовзі далеко-далеко розтягнувся козацький табір по всьому полі. І довго б довелося бігти тому, хто хотів би пробігти його від голови до хвоста. В дерев'яній невеличкій церковці священик правив службу і кропив усіх святою водою; всі цілували хреста.

Коли табір нарешті рушив і потягнувся з Січі, всі запорожці повернули голови назад.

— Прощай, наша мати! — промовили всі майже в один голос. — Нехай береже тебе Господь від усякої напасті!

Проїжджаючи присіччя, Тарас Бульба побачив, що жидок його, Янкель, уже нап'яв сяку-таку ятку з халабудою і продавав кремінь, закрутки, порох і всякий військовий реманент, потрібний у дорозі, навіть хліб і калачі.

"От чортів жид!" — подумав про себе Тарас і, під'їхавши до нього на коні, сказав:

— Дурню, чого ти тут сидиш? Дуже кортить, щоб тебе підстрілили, як горобця?

Янкель замість відповіді підійшов до нього ближче і, склавши руки так, мовби хотів довірити йому велику таємницю, сказав:

— Нехай пан тільки мовчать і нікому нічого не кажуть: поміж козацькими возами є й мій один віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і в дорозі постачатиму всякий харч за таку дешеву ціну, за яку ще жоден жид не продавав, їй-богу, так; от їй-богу, так!

Знизав плечима Тарас Бульба, дивуючись меткій жидівській натурі, і від'їхав до табору.

V

Незабаром увесь польський південний захід опинився в лазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: "Запорожці!.. З'явилися запорожці!.." Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все здіймалося з місця й розбігалось, як звичайно бувало тієї безладної, безпечної доби, коли не зводили ні фортець, ні замків, а просто, абияк ліпила собі людина солом'яне житло на годину, бо кожне думало: навіщо марнувати працю і гроші на хату, коли не сьогодні, то завтра набіжить татарин і спалить усе дощенту. Все сполохалось: хто міняв волів і плуга на коня й рушницю і рушав до полку; хто ховався, женучи худобу й забираючи все, що тільки можна було забрати. Траплялися, правда, й такі, що оружною рукою зустрічали несподіваних гостей, та більше було таких, що тікали завчасу. Усі знали, що нелегко мати справу з буйним, гартованим у вічних битвах людом, відомим під назвою Запорозького Війська, яке у свавільному на око безладі зберігало доладне обміркований лад на час битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перевтомлюючи коней, піші йшли спокійно за возами, і ввесь табір рухався тільки вночі, а вдень ставав на відпочинок, вибираючи для цього пустища, незаселені місця або ліси, яких тоді було ще доволі. Заслані наперед пластуни та вивідачі дізнавалися й вивідували, де, що і як. І часто там, де запорожців найменше сподівались, вони раптом з'являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежа обіймала села; товар і коні, що їх не гнали за військом, — усе забивалося на місці. Щедрою рукою відплачували козаки давні кривди...

Прелат одного монастиря, почувши про близький прихід їхній, прислав од себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться, як належить, що між запорожцями й короною є згода; що вони порушують своє зобов'язання щодо короля, а разом з тим і всяке народне право.

— Скажи біскупові од мене й від усіх запорожців, — відповів кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки тільки запалюють і розкурюють свої люльки.

І незабаром величне абатство охопив нищівний вогонь, і велетенські готичні вікна його похмуро зирили крізь розкошлані хвилі вогню. Юрби втікачів — ченців, жидів, жінок — раптом звелелюднили ті міста, де була хоч яка-небудь надія на військову залогу чи міське рушення. Запізніла військова допомога, що її часом надсилав польський уряд, складалася з невеликих полків, які або ж не могли козаків знайти, або ж страхалися й повертали спиною при першій же сутичці і шпарко втікали на своїх прудких конях. Траплялося, що чимало польських військових старшин, які досі святкували перемогу в багатьох битвах, зважувалися, з'єднавши свої сили, стати груди на груди із запорожцями. І саме тут найбільше випробовували себе молоді козаки, які цуралися корисливих грабунків та безоружного ворога, а палали бажанням показати свій бойовий хист перед старими вояками й помірятися один на один з метким та хвалькуватим ляхом, що красувався на пишному коні в опанчі, вильоти якої майоріли на вітрі. Потішна то була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, коштовних шабель та мушкетів. За один місяць змужніли й геть перемінилися тільки що обпірені пташата, що стали мужами. Риси їхнього обличчя, у яких досі виднілася якась юнацька м'якість, тепер стали грізні й могутні. А старому Тарасові любо було дивитися, як обидва його сини були в перших лавах. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і тяжке вміння вершити військові справи. Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин, з холодним спокоєм, майже неприродним як на двадцятидворічного юнака, він миттю міг визначити всю можливу небезпеку, зважити становище і тут-таки знайти спосіб, як ту небезпеку обминути, але обминути так, щоб потім певніше її подолати. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев'ячої прикмети.

— О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Тарас. — Їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс!

Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова, в очах усе миготить і змішується, летять голови, гучно падають на землю коні, а він, як п'яний, женеться серед свисту куль та блиску шабель, завдаючи всім ударів і не відчуваючи ударів, завданих йому. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п'янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки. Дивувався і старий Тарас, промовляючи:

— І це добрий — враг би його не взяв! — вояка! Не Остап, а все ж добрий, також добрий вояка!

Військо поклало собі йти просто на місто Дубно, де, казали, було чимало скарбу й багатих мешканців. За півтора дня похід скінчився і запорожці з'явилися перед містом. Міщани вирішили оборонятися до останньої змоги і воліли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, аніж пустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал був нижчий, там виступали муровані стіни, чи будинок, що був за батарею, або навіть дубовий частокіл. Залога була досить міцна і відчувала всю важливість своєї справи. Запорожці з шаленим запалом подерлися були на вал, але звідтіль їх зустріли доброю картеччю. Міщани й міське поспільство, як видко, теж не сиділи, згорнувши руки, а стояли купами на міському валу. В їхніх очах світився відчайдушний опір; навіть жіноцтво відважилось узятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола, а наостанці й мішки з піском, що запорошував очі. Запорожці не любили мати справу з фортецями, облога — то була не їхня робота. Кошовий звелів відступити і сказав:

— Нічого, панове-браття, ми відступимо. Та нехай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо хоч одну живу душу з міста. Хай, коли так, передохнуть усі, як пси, з голоду!

Військо відступило, облягло все місто і знічев'я почало спустошувати околиці, випалюючи ближчі села, скирти незвезеного хліба, і випасаючи табуни своїх коней на невижатих нивах, де, як навмисне, хвилювався повний колос, що свідчив про надзвичайний урожай — щедру нагороду всім хліборобам. Міщани з жахом дивилися, як нищили засоби їхнього існування.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: