Микола Гоголь - Тарас Бульба (сторінка 8)

Він перехрестився. Переляк відлинув від серця раптово, ще швидше, ніж прилинув. Коли ж він повернувся, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як темна кам яна постать, вся закутана в хустку, і сяєво далекої заграви, блиснувши, освітило тільки застиглі, як у мерця, її очі. Він смикнув її за рукав і вони обоє рушили далі, все озираючись назад, аж нарешті спадиною спустилися в невеличку улоговинку — майже яр, або, як подекуди кажуть, балку, на дні якої мляво плазував потічок, порослий осокою та вкритий купинами. Спустившись у ту балку, вони опинилися поза видноколом у всьго, вкритого запорозьким табором, поля. Принаймні коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього стрімкою стіною, заввишки з чоловіка, підіймалося узгір'я. На верхів'ї його колихалося кілька билинок польового зілля, а над ними підіймався на небі серп місяця з яро-червоного золота. Вітерець, який зірвався зі степу, давав знати, що незабаром світатиме. Але ніде не було чутно, щоб співали півні: ні в місті, ні в поруйнованих околицях давно не зосталося жодного півня. По невеличкій колоді перейшли вони через потік, за яким прямовисною кручею здіймався протилежний берег, немовби вищий за той, що зостався ззаду. Здавалося, що в цьому місці фортеця була надійніша, ніж деінде, бо земляний вал тут був нижчий і з-поза нього не визирала фортечна залога. Зате трохи далі здіймався грубий монастирський мур. Крутий берег увесь поріс бур'яном, а в невеличкій улоговині поміж ним і потоком ріс великий очерет, майже з людину заввишки. На вершку кручі видко було розвалений тин, який свідчив, що тут колись був город. Перед тином виднівся листатий лопух, а з-за нього стирчала лобода, колючий будяк та соняшник, що звів свою голову вище за всіх. Тут татарка скинула з себе черевики й пішла боса, обережно підібгавши спідницю, бо місцина була грузька й пойнята водою. Пробиваючись поміж очеретом, вони зупинилися перед купою хмизу й лози. Відгорнувши хмиз, знайшли вони склепистий отвір у землі, лише трохи більший за вирло варистої печі. Татарка, схиливши голову, ввійшла перша, за нею Андрій, зігнувшись якомога нижче, щоб пролізти зі своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в непроглядній темряві.

VI

Андрій ледве посувався в темному і вузькому коридорі, йдучи слідом за татаркою й несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видніше, — промовила провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила ліхтаря.

І справді, темні земляні стіни почали потроху прояснюватися. Вони дійшли до невеличкої місцини, де, мабуть, була капличка; принаймні під стіною стояв вузенький столик, подібний до престолу у вівтарі, а над ним виднівся майже зовсім затертий, полиняли й образ католицької Мадонни. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве освітлювала його. Татарка нахилилася й підняла з землі покинутого мідного каганця на тонкій високій ніжці, з поначіплюваними круг нього на ланцюжках кліщиками, протичкою, щоб направляти ґноти, та гасильцем. Узявши каганця, вона засвітила його від лампадки. Світла побільшало, і вони, йдучи поруч, то освітлювались ясно вогнем, то покривалися темною, мов вугілля, тінню, нагадуючи собою 


* Della notte — нічного (італ.). Нічний — прізвисько, що дали італійці нідерландському художникові Ґерриту (ван Ґерарду) Гонтґорсту (1590-1656), своєрідним картинам якого притаманний різкий контраст світла й тіні.

картину Ґерарда della notte.* Свіже, прекрасне обличчя лицаря, від якого так і пашіло здоров'ям та юністю, було цілковитою протилежністю до змарнілого й блідого обличчя його супутниці. Прохід трохи поширшав, тож Андрій міг випростатися. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадували йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут виднілися в стінах заглибини і стояли де-не-де труни; місцями траплялися навіть людські кістяки, що від вільгості пом'якли й потрухлявіли на борошно. Видко, що й тут були святі люди і ховалися так само від житейських бур, горя та спокус. Вільгість подекуди була дуже велика: під ногами їхніми іноді навіть хлюпала вода. Андрієві доводилося часто зупинятися, щоб його супутниця, яка безнастанно приставала, могла відсапатися. Невеличкий шматочок хліба, який вона з'їла, викликав тільки біль у животі, що давно відвик від страви, тож вона часто стояла нерухомо на однім місці по кілька хвилин.

Нарешті перед ними з'явилися маленькі залізні двері.

— Ну, слава Богу, ми прийшли, — промовила кволим голосом татарка, звела руку, щоб постукати — і не подужала. Андрій замість неї грюкнув у двері; розлігся гул, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гул цей мінився, неначе натрапляючи на кам'яне склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, ніби хтось спускався сходами. Нарешті двері відчинилися і їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких східцях із ключами та свічкою в руках. Андрій мимоволі зупинився, побачивши католицького ченця, який викликав таку огиду в козаків, що вони карали їх нещадно. Чернець також трохи одступився, побачивши запорозького козака; але татарка щось тихо сказала, і він заспокоївся. Чернець посвітив їм, зачинив за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирського костьолу. Коло одного вівтаря, обтиканого високими ставниками й свічками, стояв навколішки ксьондз і тихо молився. Обабіч, теж навколішки, стояло двоє молодих клирошан у лілових мантіях із білими мереживними шемізетками зверху і з кадилами в руках. Ксьондз молився, щоб Бог явив чудо: вирятував місто, підкріпив занепалий дух, послав їм терпіння, прогнав спокусника, що нашіптував ремство і лехкодухий, боязкий плач на земне лихо. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім посхилявши знесилені голови на спинки стільців і темних дерев'яних лавок, що стояли попереду них; декілька чоловіків, притулившись до колон та пілястрів, на яких трималося бокове склепіння, сумно спустивши голови, також стояли навколішки. Надвівтарне вікно з різнобарвним склом засвітилося рожевим світлом ранку, і від нього на підлогу впали блакитні, жовті й іншого кольору світляні кружала, осяявши раптом темний костьол. Весь вівтар у своєму віддаленому заглибленні здавався немов осяяним; дим од кадил зупинився в повітрі веселково-освітленою хмаркою. Андрій зачудовано дивився з темного свого кутка на те світлом пороблене диво. Тієї хвилі величне гудіння органу враз наповнило весь костьол. Воно все густішало й густішало, розросталося, перейшло у важкий гуркіт грому, а тоді раптом обернулося в небесну музику, полинуло високо під склепінням співучими звуками, що були немов тоненькі дівочі голоси, потім знов обернулося на густе фомове ревіння і вщухло. I довго ще громовий гуркіт, тремтячи, ширяв під склепінням, і чудувався Андрій, аж рота розтуливши, з величної музики.

Нараз він відчув, як хтось смикнув його за полу жупана.

— Пора! — промовила татарка.

Вони перейшли через костьол, ніким не помічені, і вийшли на майдан перед ним. Вранішня зоря вже давно жевріла на небі: все віщувало схід сонця. Чотирикутний майдан був порожній; посеред нього ще стояли дерев'яні рундуки, які свідчили, що тут, може, з тиждень тому був харчовий ринок. Вулиця — а їх тоді ще не брукували — була суцільною купою засохлої багнюки. Довкола майдану стояли невеликі кам'яні та глиняні одноповерхові будинки з високими, на всю стіну, дерев'яними палями й стовпами, що виднілися в стіні й були навскіс перехрещені так само дерев'яними зв'язками, як то скрізь клали будинки тодішні міщани, — їх і сьогодні можна ще побачити по деяких містах Литви та Польщі. Всі вони мали надміру високі дахи з силою слухових віконець і продухвин. З одного боку, майже біля костьолу, височіла геть не схожа на інші будівля, — мабуть, ратуша чи якесь інше урядове місце. Вона мала два поверхи, а зверху був надбудований бельведер на дві арки, де стояв вартовий; у дах було врізано великі дзиґарі.

Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитися, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, мабуть, жидівки; вона була ще нібито молода, хоч того не видко було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи, може, намиста облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало й не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:

— Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його, і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися. Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки вдома, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула, чи вмерла, чи просто знепритомніла: вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як камінь. З даху іншого будинку висіло на мотузяній петлі витягнуте й висохле тіло: бідолаха не зміг більше терпіти голодних мук і, вирішивши краще пришвидшити кінець, заподіяв собі смерть.

Дивлячись на такі страшні ознаки голоду, Андрій не втерпів і спитав татарку:

— Невже вони геть не знайшли чим підживитися? Людині в скрутну годину, що вдієш — треба їсти все, чим досі вона гидувала: можна споживати й тих тварин, що законом заборонені; все тоді може йти на пожиток.

— Уже все поїли, — промовила татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки — навіть миші не знайдеш у цілому місті. Запасів тут у нас ніколи не водилося, бо все привозили із сіл.

— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?

— Та, може б, воєвода і здав його, але вчора вранці від бужанського полковника у місто прилетів яструб із запискою, щоб не здавали міста; що він іде на підмогу з полком, — жде тільки іншого полковника, щоб іти разом. І тепер щохвилини їх виглядають... Та ось ми й прийшли.

Андрій уже звіддаля побачив будинок, не схожий на інші, будований, видно, якимсь архітектором італійським. Змуровано його було з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверху були з високими гранітними заломами; горішній поверх складався з невеличких арок, що утворювали галерею; поміж них виднілися залізні грати з гербами. На ріжках будинку теж були герби. Надвірні широкі сходи з мальованої цегли виходили просто на майдан. Долі на сходах по обидва боки сиділо двоє вартових, які мальовничо, обидва так само, трималися однією рукою за свої алебарди, а другою підпирали схилені свої голови, й через те, на перший погляд, більше скидалися на скульптури, аніж на живих людей. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були байдужі до всього, що робилося довкола: вони навіть не звернули уваги на те, хто здіймався сходами. Вгорі на сходах вони побачили пишно вбраного й озброєного з голови до п'ят вояка, що тримав у руці молитовника. Він звів було на них свої втомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він знову втупив їх у розгорнені сторінки молитовника. Вони увійшли до першого покою, доволі просторого, що правив за вітальню чи просто почекальню. Там, біля стін, у різних позах сиділо повно вояків, слуг, псярів, винарів та іншої челяді, необхідної як ознака сановитості польського вельможі, чи то військового, чи володаря великих маєтків. Пахтіло чадом від згаслої свічки; дві інші ще горіли в двох здоровенних, мало не в людський зріст, свічниках посеред кімнати, незважаючи на те, що вже давно в заґратоване широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербами й силою різних візерунків, але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі дверцята в бічній стіні. Ними вони увійшли в коридор, а тоді до покою, який він почав пильно оглядати. Світло, прорізуючись крізь щілини віконець, торкнулося малинової завіси, позолоченого карнизу і живопису по стінах. Тут татарка попросила Андрія зостатися й відчинила двері до іншого покою, з якого блимнуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, і від того голосу все в ньому затремтіло. Він бачив крізь прочинені двері, як майнула струнка жіноча постать із довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала йому зайти. Він не пам'ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. У кімнаті горіло дві свічки; лампада перед образом ледь жевріла; перед ним стояв високий столик, за католицьким звичаєм зі східцями, щоб уклякати під час молитви. Та не того шукали його очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла і скам'яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилась. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них і оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу. Груди, шия і плечі набули обрисів, притаманних найдовершенішій красі; волосся, що колись розсипалося дрібненькими кучерями по лиці, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкинулася по всій довжині руки й тоненькими, довгими, чарівно закучерявленими пасмами спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно він намагався відшукати в них хоч би одну з тих, що закарбувалися в його пам'яті, — жодної! Хоч яка була вона бліда, але та блідість не потьмарила чарівної вроди її; навпаки, наче додала їй чогось стрімкого, непоборно-переможного. І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності, що ніби і в самій завмерлості своєї постави виявляв розкуту вільність рухів; ясною твердістю сяяли його очі, сміливою дугою вигнулись оксамитові його брови, засмаглі щоки пашіли всією ясністю чистого вогню, і, як шовк, вилискував молодий чорний вус.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.docx)Mykola_gogol_taras_bulba.docx198 Кб2322
Скачать этот файл (Mykola_gogol_taras_bulba.fb2)Mykola_gogol_taras_bulba.fb2410 Кб2099

Пошук на сайті: