Бур’ян – Андрій Головко

…Зайшов у хату, мовчки повісив шапку, на ключці, скинув сірячину й сів мовчки на лаві. А до жінки згодом:

— Поїдеш до млина, Маріє,— і закашлявся довго, і тиснув груди.— Так щось мені погано! А там Давид змеле.

В Марії тільки ніздрі тонкі ворухнулись. З жердки хустку діставала, вигнулась Станом струнким і, запинаючись, до чоловіка:

—Ти б хоч кожух таки був надів,— а сама свитку накинула й не застебнулася,— Хомут у сінях?

— Та ось я піду.

— Я й сама! — і тільки фалдами метельнула по хаті.

У, чорт! — погано якось Давидові. І тоді, як був уперше в них по приїзді, якось увечері теж було отак.

Були так тепло стрілися з давнім товаришем. Були ще сусіди. Цілий той вечір довгий говорили. Марія і ще дядькова Гордієва невістка (прийшла на попряхи) пряли на лаві, а круг стола чоловіки — газету Давид читав. Потім заговорили про життя в Туркестані, про подорож і як де живуть, що бачив він. Говорили й про життя обухівське. Прядки гуркотіли, а жінки насторожені — теж слухають. І ось — щось саме про життя ген туди літ за двадцять забалакали: “Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч діти наші житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)” Давид розійшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очі в дядьків мов дитячі, слухають, не одірвуться, так складно “бреше”. І коли стих, над прядкою Марія сиділа, схилившись, потім голову звела й так, у жарт:

— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дітей, що… як ти собі не хоти, а щоб…— і не доказала, бо почервоніла, і над очима брови чорні стріпнулись. І очі на Давида — стрілися очима. Чоловіки сміялись, жартували, і Тихін теж.

— То ще треба розслідування зробити: хто винен із нас? Марія встала з-за прядки, напилась і до столу кухоль принесла — поставила. Потім через стіл станом гнучким до чоловіка перегнулась і чуб йому з жартом розтріпала рукою на очі. Тоді на Давида очима — блись, чорними.

Дрібниця це, а так якось погано і тоді було, і зараз Давидові.

Витяг кисет, став закурювати. Місяць дивився, а вже не сміявся. Наді Пслом, у місячнім сяйві, на кручі, де човен прив'язаний, ніхто вже не стояв із заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селі не співали дівчата, чути, реготались: у морозному повітрі аж сюди лунко їх голоси. І лунко з вулиці цокотів віз, ближче, просто до млина парового. І знов Давидові груди отак тільки — тук!

Як до млина доходив, обіч возів поріділих забачив кобилу Тихонову сіру: в дузі стояла біля акації прив'язана. А з млина гомін голосний чути було і сміх. І як зайшов туди, що перше — сміх Маріїн. У білій хустинці маленькій, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, і очі горять, а обличчя рум'яне од жартів. О, до них попадись тільки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дітей голопузих,— люблять жіночий сміх. А ще як весела, та бідова, та дотепна,— клочать тоді бороди бородачі, й очі в них звужені.

— Кажеш, мішка не наб'є. Той дід іще наб'є.

— Е, ні вже,— похитав головою сивий дід од коша,— люльку ще так-сяк, хоч пальцем натопчу.

— Го-го-го!..

— Маріє!

Крутнулась на каблуці молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, і брови здригнули. Ступила крок, спинилась і сміється очима.

— Де це ти, мій мірошнику, та забарився?

Давид навмисне, аж надто поважно:

— Наша черга за дідом молоти.

— А! — і пильно глянула на парубка, і стала — не знати: чи смутна, чи задумана.

— Лови, Карпо! — дід кинув од коша порожній мішок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марія схопила мішок, почепила на ящик і совиком насипала борошно в нього, і вже знов весела (про людські очі), а про себе — ні-ні, та й гляне на Давида, задумана.

Той позносив мішки на поміст до коша ближче й сів на них, головою на руки схилившись.

Дідове Остапове випадало.

— Лагодь, Давиде.

Давид розв'язав мішка Тихонового — пшениця. Як випало, підвівся й засипав на кіш, тоді став до ящика з порожнім мішком — убирати. Марія пішла до коша. Гуркотів камінь. Селяни стиха гомоніли проміж себе, хто дрімав. Раптом знадвору вбіг Карпо.

— Хлопці, та що це за жарти такі дурні: хто це отосу відчепив? Сміх.

— То жарти, правда, плохі!

— А ти дивись, у кого дві,— хтось радив весело,— та й собі пожартуй!

А дід Остап:

— В'яжи хоч віжки, чоловіче, то доїдемо якось додому.

— Та ні, що за народ такий без понятія! Гуркотів камінь, і знову стиха гомоніли проміж себе селяни. А хто й дрімав.

Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'є тугенько мішок і знов за совик береться. На Марію силкувався не дивитись — і так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. І крізь повіки немов чує на очах своїх погляд її гарячий. “А, яка це дурниця!” Аж хмурився. Думав про сход завтрашній. Це ж уперше після стількох років усіх обухівців у гурті побачить. Які вони на сході? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди “одноголосне” проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж є таки десь, бідняцька правда… “Ні, чорта з два, Матюхо!” Згадав у степу економію й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворі. Гр-гр-гр…— жатками жнуть. Тихін на передній, дядько Клим… А на стерні молодиці, дівчата над снопами, в червоних хустках, у біленьких… і крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела…

У, чорт! А вона стоїть біля коша, на нього дивиться, задумана. “Ні, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вірніший за нього?”

Набиває мішка, міцно губи. На чолі високому між брів зморшка. І такий смуглявий та… хороший!

— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звів голову.— Треба засипати?

— Та вже ж.

Насипала в коробку жита Марія й стояла з нею в руках, потім вигнулась пругко, в кіш заглянула, потім на парубка — в тій самій позі, і ждала. І забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась і засипала жито.

Так і змололи. Давид набив останній мішок, зав'язав туго і звалив собі на плечі. А Марія ще раніше схопила мішок, ніхто й не піддавав їй, і до воза побігла. Як ніс Давид, саме поклала була на возі, й крутнулась, і — темно ж — просто на парубка налетіла, просто грудьми.

Той за плече її.

— Легше, молодице!

І хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всміхнувся ж. Повеселішала відразу Марія. Мішки ті пиряла; свитка розстебнена, з-під хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидів, ноги через полудрабок звісивши, і поганяв, а вона ззаду на мішках лежала горілиць, головою аж до ліктя Давидові й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!

— Давиде, чого ти сьогодні такий непривітний?

Той смикнув за віжки.

— Чого б же я? Я однаковий.

Марія задумано:

— Е, ні!

І мовчали потім усю дорогу обоє. І думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. І думала Марія — хто знає? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: