Бур’ян – Андрій Головко

Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тільки в Матюхи всі вікна світилися, і хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двір, співала за вікном співачка з грамофона якийсь романс.

— Ну, от і дома вже ми.

Давид оглянувся до Марії, а вона лежала горілиць на мішках, як і тоді. Місяць їй в очі, і темні, і блискучі, і нерухомі, мов скляні. Давид одірвав погляд од неї й сплигнув. Марія звелась тоді й сіла. Скинув мішок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марія взяла віжки.

— Тільки от що, Маріє,— затримав її Давид,— хай Тихін дурня не строїть, нехай лікується. Хліба жаліє — хліба наробимо.

Жінка журно й задумано:

— Та хліба не жаль, і полотно ж у мене є. Хіба я жалію!

Рушила. І от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид і не розчув навіть.

— Що таке кажеш?

Тихо. Смішок…

— Е, було б слухати!

Тихо. Співали півні на селі.

Давид повносив мішки в хижу й зайшов у хату, засвітив світло на столі. Мати встала вечеряти синові дати. “Мабуть, уже пізно?” спитала. “Та за північ є”. Але й повечерявши, не загасив ще лампи він. Дістав з полиці абажур з газетного паперу, щоб на піл не світило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав він на лаві проти вікна, до покутя. Над віконечком маленьким — Ленін. На покуті в головах — жмут книжок.

Дістав одну. Ще очі дивились мрійно кудись за вікно в місячну морозну ніч. А потім одвернувся: “К бісу!” Розгорнув книжку і, знайшовши сторінку загорнену, вп'явся очима в дрібненький шрифт.

VII

Гикнув Матюха — ще очі заплющені, поплямкав губами, а в роті погано: “Фу!” Розплющив очі заспані — над головою кульки блискучі ліжка, від стіни килим і черевичок голубий із жовтим, гарусний,— Лізина робота. “Гик”,— схилився з ліжка над чавунчик, сплюнув. На подушці білій руда пляма, й на простирадлі пляма. Було того… знать. Що й скільки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройстві?

Буль-буль, буль-буль — надали секунди десь за стіною в їдальні, мов після дощу краплі з ринви в шаплик. І тихо. Лише через хату за дверима шипіло, шкварчало щось, і дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.

— Зінько!

Голос хриплий з перепою,— тоненько дзенькнула скляна ваза на комоді, як ото муха крильцем об струну. Рипнули двері кухонні, відхилилась половинка в спальню, і на порозі — Зінька.

— Що таке?

Саме позіхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузі спитав:

— З церкви ще немає?

— Ще нема.

Спустився поглядом з обличчя по стрункій дівочій постаті аж до ніг. Од ніг—угору. Подумав: “І що той Льонька в ній найшов такого? Худеньке собі”. Зінька перебила:

— Більш нічого?

— Пожди! Те… ніхто ще не приїхав?

— Безпальки приїхали. До церкви пішли всі. “Ага! Ну, а Огирі, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанівки нікого немає? Льонька ж небезпремінно повинен бути. Хіба, може, діла які невідкладні. Що міліція, що пожежна команда…” — махнув рукою і схилився ще над чавунком.

— Ти забери оце. Та що воно воняє у вас там смалятиною? Дихання просто забиває. Огірків дістань або ні — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, і квасу націди. Та вмитись дай.

Зінька прихилила половинку дверей і вийшла в кухню. А тут — аж голова болить і наче чадно. Шкварчить, сичить у печі, як у пеклі. Баба Секлета Гнидиха куховарює сьогодні. Вибились пасма сиві з-під очіпка, розчервонілася біля печі, лоб їй блищить од поту.

— А ти куди? — побачила, що Зінька хустку на плечі накинула.

— Квасу на похмілля.

— А, лихо мені! Соломки ось треба, пиріжки ніяк не підпеклися, а з церкви — як не видно. Підожде квасу, біжи лиш соломки сухенької вхвати.

Зінька побігла, а баба Гнидиха охнула, розігнула спину старечу на хвилину та й знову до печі. Люди ж таки будуть чужі, як же можна, щоб сорому набратись? “Хто куховарював?” — “Баба Секлета”. Аж головою похитала. Весілля та храми ще й з давніх-давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всіх поженила й заміж пооддавала… Як і до революції,— яка ж важність була: ті ж поміщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденіє їхнє знає… Одсунула горщик здоровенний (влітку, як парова молотила, варили в ньому), помішала .ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиниці! Засунула горщик.

Зінька вбігла знадвору.

— Вже з церкви йдуть.

— Ой лишенько!— аж кинулась баба Секлета. Віхтик швиденько з соломи скрутила, у піч на жар віхтик і роздуває. Як-як сама в челюсті не вскоче. Зінька до льоху — грюкнула дверима. На печі щось зачмихало, а згодом заплакало.

— Ой горечко!

Вийшов із кімнати сам хазяїн. Уже взутий, в галіфе і в сорочці спідній із манишкою на всі груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сіна, зі сну розпатлана. Став умиватися в мисці голубій. Затим Зінька квасу принесла повен глечик і кислиць миску. То він, ще й не втершися, ще мило на шиї та біля вух, схопив глечик і видудлив із нього, мабуть, із кварту. Сплюнув, потім став утиратися.

У дворі тоді ж хряпнула хвіртка, і цеповий собака загавкав і з цепу рвався — до воріт спершу, потім до ґанку вже. Чути голос Лізин: “Пішов вон, дурак!” Загупали ногами на ґанку. Нарешті хатні двері відчинилися навстіж, і увалилося гостей повна хата. Попереду Ліза.

— Ой яке ж тут повітря! Пожалуйте в кімнати! Тьотю Олю, Ніночко!

Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на піч до онука — зняла його з печі. Матюха галантно розкланювався з дамами своєю копицею сіна. Шумно тиснув руку чоловікам — Безпалькові й тестеві.

— А Данюша ж?

— Коні випрягає.

— Ну от!.. — він звернувся хмурий до наймички, що біля помийниці свиням готувала, і гримнув на неї:

— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!

Зінька взяла кухоль і, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:

— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.

— Побазікай мені! — спідлоба глянув на наймичку і, вже як вийшла та, крізь двері наче бачив її постать і обличчя в профіль до нього, через плече: — “Не згорнула ж руки”. Шваль отака! Ще розговори в неї!

— Пожалуйте,— до гостей звернувся.

Зайшли до їдальні.

Простора, з великими вікнами, серпанковими занавісками позавішуваними, хата була прибрана не по-мужичому. На покуті великий стіл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловік на десять. Канапа килимом застелена. Під стіною від спальні — ліжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками білими як сніг і — як не до стелі. Просто дверей — “шикарне” трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жінка, зачіску поправляє і бачить у ньому — у двері з кухні зайшли чоловіки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сів на перший стілець. Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.

— Да, оце річ! П'ять червінців! — покрутив головою. Сопів товстий Огир. Усі мовчали. Ніночка, що сиділа проти вікна на стільці із схрещеними на животі руками, з пахучою хусточкою в одній, повернула байдуже голову до батька, потім знов одвернула й застигла — в кухонні двері поглядом, мов там фотограф із-за дверей: “Хвилиночку, знімаю!” Вийшла Ліза із спальні в голубім халатику і взяла від матері дитину, а в кухню гукнула бабі Секлеті, щоб подавала на стіл. Потім пауза. І мовила перша Безпальчиха, як і подобає після церкви і з хорошим апетитом перед смачним борщем:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: