— Ну, тепер жди їх!
— Розходься, братці!
Натовп колихнувся і ще зашумів дужче. Сходили з ґанку сюди до воріт. Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулиці виткнувся,— махають руками на них і ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, і той гурт підійшов.
— Куди ви розходитесь? Он ідуть!
— А начальник міліції хіба не до нього поїхав?
— До нього. На воротях стрілись, устав із брички, а й у двір не зайшов. Прямо сюди йдуть усі. Видно, щось важне.
— То неспроста, як і в двір не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки: і в двір не зайшов. Якось притихли всі і мовчки, хмурні й тривожні, валили в школу, гупали чобітьми на ґанку, до гурту: “Ідуть!”
В класі за столом секретар сільради сидів і щось відмічав у продподаткових списках. Оточили селяни його. І на партах сиділи. Од вікна ген на партах — юрба ціла. Проти вікна стояв Тихін Кожушний, сидів на лутці Яким, що оце з буряків повернувся. І говорив він, розповідав про роботу на буряках, про життя тамошніх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробітки їхні на плантаціях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпів Гордій-незаможник, що в нього семеро дітей:
— І трапляється ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрібні ж ні на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вітрів не посилав,— хоч би за крила вітряки крутили, робота б була. І як ми ген туди далі, років за десять, у світі й житимемо? Народу ж намножиться. І так тієї землі — ось і в нашій громаді — і по три чвертки на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хліба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тоді що буде? Біда, Давиде! —схилився він до Давида, що сидів з ним поруч на парті, і похитав головою.— От ти книжки всякі читаєш, скажи мені, сину,— що воно буде?
Парубок звів голову, задуманий, і спитав:
— А як ви, дядьку Гордію? На вашу думку? Гордій хвилинку в задумі дивився в чорнильницю
на парті, і весь він мов застиг. Раптом звів обличчя й сказав:
— Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нічого нащот переселення — є ж гулящі землі і в Сибіру, і на Херсонщині, і на Кубані,— та як не настроять нових заводів, щоб нашу сільську голоту — як ось ї в мене росте семеро — вони в себе втягли,— плохе життя буде.
— Це вірно, дядьку Гордію. І за розселення, і за заводи. І центр уже виробив: є ж фонд переселенчеський. Тільки що бідні ми, не може держава переселенцеві допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? І заводи старі пускають і нові будують. А вже тоді на базі реконструйованої промисловості можна буде й саме хліборобство піднести, щоб було воно в нас культурним хліборобством, а не таким нещастям, як тепер є.
— А це іменно, що нещастя, а не хліборобство,— хитали селяни головами. А в Півненка син в агротехнікумі вчиться. Перехилив голову в коло Півненко й сказав:
— Треба до агрономів прислухатися.
А Яким:
— Та машини всякі заводити, як-от трактори. На цукровому заводі, там же на буряках більш тракторами роблять.
З-за спини голос:
— Трактори — да! А тоді казарми строїти, а ці хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати,— ще на Якима зиркнув і криво всміхнувся,— а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
Яким тільки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тільки з презирством. З-за спини ще тоді хтось:
— Ні, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.
— А проте скільки їх є — комун та колективів, скільки їх буде! — сказав Давид.— Тільки ми не про це будемо зараз, а ось про що: ідеш по селу та як глянеш по дворах, на вигін,— скільки тих плиток нароблено — кучугури, тисячі возів гною на них переліплено, та й подумаєш: а що, якби оті тисячі возів та на поле вивіз.
Дядько Гордій узяв його за плече.
— В тім-то й річ, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозі розтрусиш: як і в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
— Десять верстов. За день чи й двічі справишся. Ще хтось за спиною — уже в класі сутінь,— не знати, хто саме:
— Як кому, так геть-то — уся під селом земля.
— Бо не боявся попервах революції, зайняв, та й усе. І що ж, тобі оддам тепер, може? — сказав Яків, Гниди старого син жонатий.
— Пересуньте ганівську землю собі під село, от і вам буде добре.
Давид пильно глянув у сутінь, звідки той голос чути, і одмовив із притиском:
— Землеміри — ті пересунуть.
Гнида знов:
— Авжеж! Який до землемірів. Не дуже лиш!
— А то хіба що?
— Он Тихона спитай що, той тобі розкаже,— і Гнида блиснув у сутінях зубами,— засміявся. Проти вікна на сірому тлі вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помітно ворухнулась, і голос глухий, повний ненависті й презирства:
— Ти, Гнидо, зубів не вишкіряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тільки визбираєш!
— Овва!
— Подивишся!
І Яким тоді до Гниди:
— Думаєте, не знаємо, чия то робота?
Від дверей нагло — тш! Стихло в класі, а в двері увалилися й підійшли до стола Матюха, начміліції, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сіли спереду. І ще в двері валили селяни, проходили в глиб класу, біля порога ставали,— повен уже клас. Щось біля стола, посхилявшись, гомоніли голова з секретарем та начміліції. І Гнида совав туди свою гостру пику. В класі як в усі — тиша. Підняв голову Матюха й очима п'яними важко поліз по обличчях селян — на передніх партах і в глиб класу. Біля вікна — на Тихонові та на Давидові затримався поглядом. До начміліції нахилився. Тоді й той глянув до вікна і довго не зводив очей з Давида. Потім клацнув срібним портсигаром і закурив.
Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальні збори обухівської громади одкритими. Повістка дня така — взяв він папірець і читав: 1) заява громадянина хутора Огирі, Обухівської сільради, Кушніренка і 2) поточні справи.
— Більше нема ніяких питань?—хмуро глянув він на громаду.
Тихо. А в тиші голос од вікна Давидів:
— Ні, питання ще є.
Матюха з несподіванки так і застиг із повісткою денною в руці. Потім голову як-як помітно вбрав у плечі, і брови нависли. Ворухнулась громада, з передніх парт оглянулись чоловіки, в тиші хтось грюкнув кришкою парти.
Підвівся Давид:
— Мене цікавить, та й громаді, я думаю, цікаво буде знати, по-перше: в якому стані приговор земельних громад про землеустрій, що шість місяців тому в сільраду поступив? А друге: хай уповноважені скажуть, що з хлібом, зібраним на землеустрій, сталося і де він? І який вони акт з артіллю складали? Оце й усе поки що.
Матюха з-за стола склав губи в усмішку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:
— Тек!.. Запомни собі навсегда, товаришу Мотузко, що ці вопроси зараз до діла не стосуються. Як будуть вони поставлені на повістці, отоді й будемо їх обговорювати.
— Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
— Та в чому справа? — здвигнув плечима в кінці стола начміліції. І Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчі таке здивування в нього, мовляв: і може ж чоловік отаку дурницю молоти! Враз похмурнів.
— Прохаю, громадянине Мотузко, мені не вказувати і призиваю до порядку. Повістка є. Всі чули?
Шум і рух біля вікна. Рукою по столу — трах!
— Вишвирну, як кошеня, за двері, тільки ще слово мені. Я не гратись сюди прийшов.
Він узяв у секретаря клапоть паперу — заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тій заяві не висохло) — і почав читати:
— До Обухівської сільради, Щербанівського району, громадянина хутора Огирі Павла Кушніренка
Заява
В ніч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собі коня. Був і купив собі в якихось циган гніду кобилицю 9 літ, заплативши, за неї 180 крб. І вже збирався додому їхати, як підходять до мене селяни с. Обухівки — Гордій Чумак, Мотузка Пилип і др.— і заявляють, що коняка це в мене — начебто Чумакова, яку вкупі з іншими шістьма в цю ж ніч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду наді мною, невиновним, озвірілими селянами, кинувся тікати. Але мене було схвачено, дуже збито, і тільки міліція вже мене одбила в самосудчиків. Потім мене заарештували, і ось другий місяць я страдаю в допрі безневинно за когось. Ведеться слідство, і з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюється і сім'я без усяких засобів на існування. А потому прохаю сльозно обухінську громаду видати жінці моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдає окончательно мене, невинного.