Павло Кушніренко
Матюха поклав заяву на стіл. Узяв другий аркуш у руки… На партах глухо зашуміла громада на задніх рядах. Знали ж усі добре Кушніренка — бандит, яких мало. І знали, як було на ярмарку тоді. А тепер, іч, сльозливим яким прикидається, приговора йому, харцизяці!
Шуміла глухо громада. Матюха поклав аркуш і, спершись обома руками на стіл, а голову втягши в плечі, грізно очима вп'явся в натовп. Цілу хвилину, може. Потім стихати стало. І тихо як в усі, аж ізнадвору виразно чути було, як десь на вулиці співали. Отоді він знову взяв аркуш зі стола. І, ще мовчки й грізно глянувши на громаду, сказав повагом:
— Ото так заява. Написано ясно, і можна просто голосувати. Але все ж скажу, що наш прямий обов'язок громади — захищати своїх членів. Бо це і з кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. І що ж, безневинно пропадати? Вже б коли дійсно, як хто, може, підозріва, він сам украв коняку, то вже б розслідування виявило. А то ось і начальник міліції каже, що, либонь, якихось циган таки піймано. Ну, а поки-то діло розбереться, чоловік страдає в допрі ні за що. Та й хазяйство гине.
Трохи помовчав. У класі тихо.
— Тут приговор є вже написаний,— говорив далі Матюха,— його тільки підписати треба. Думаю, що голосувати тут нічого.
— Ні, голосувати тут є що,— обізвався з парти Давид,— а раніш як голосувати, треба ж знати громаді зміст приговора, за що голосувати.
— Підписувати будеш, то й прочитаєш. А не згоден — не підпишешся, силувати ніхто не буде. Та й потім…— Матюха посміхнувся.— Що ж ти? Без году тиждень, як на селі, що ти можеш знати по цьому ділу?
— Досить послухати, що народ за нього каже.
Тоді Яків Гнида з місця крикнув:
— Тільки ти, ей! Нам аблакатів не треба! За грамотних не розписуйся! — Він підвівся з-за парти й подався до стола та до голови тоді: —Товаришу голово, та голосуй. Може, тут найдуться такі, що за личні щоти,—так що ж, і потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його — хоч винуватий, хоч ні, а гний в тюрмі! — і став поперед парт: буде ж голоси підраховувати. Матюха тоді:
— Це правильно,— і постукотів обручкою по столу.— Увага, товариші! Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того, щоб…
Давид з місця:
— Не “хто проти”, а “хто за”.
— …щоб Кушніренкові приговор видати, підніміть руку,— і підняв лампу, щоб видніше. Яків рахує:
— Раз, два, три… хто то руку? Чи вище підніми, чи що. Ховаєшся за спину. А, то Хоменко!
— Та ні,— занепокоївся той,— то я обперся.
— Сім,—сказав Яків.
— Так і запишемо: сім проти по личних щотах. А тепер, значить, підходь підписуватись. От прямо скраю й підходь. А ми з секретарем тоді скріпимо.
Перший Гнида-син підписав, навіть не читаючи. Підійшли, огинаючись, із передньої парти чоловіки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав — чи перо зіпсоване,— аж піт на лобі виступив. Другий підписався. У класі зарухались: хто до стола, хто до дверей. Підвівся й Давид із парти, із Тихоном та з Якимом підійшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тоді аркуш і став читати про себе, а Яким та Тихін дивились в аркуш з-за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш і повернувся од стола.
— Ні,— похитав головою,— я такого приговора не підпишу: і “в бандах не участвував”, і “підозрінь ніяких на нього не падає” — тут, хлопці, дуже пальці ваші знати. Матюха почув.
— Що таке?! — підійшов він до Давида впритул, червоний, і руки вже в кулаки стиснуті, як довбешки. Аж сатаніє. Та де ж — народ навкруги — бачить же, чує, це ж підрив власті. У! Ну — що партієць Давид. Хоч весь тремтів, а одхилився од Давида (од гріха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згріб того за груднину й витяг на середину класу.
— Ти куди? Ти голосував проти? Ні? — і вдарив у пику, аж той зайшовся.— Так підписуйся ж, гад, якщо ні! Я тебе вивчу!
Давид зблід і весь тремтів як у пропасниці. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихін за руку, і Яким підступився.
— Давиде, облиш!
Давид поривний.
— А, так ти ще й досі пики б'єш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!
— Геть мені з зборів!
Аж мліє парубок. На обличчі такий біль і зненависть. А об руку Тихін, Яким, і до дверей рушили. Він не огинався. Тільки на дверях уже повернув обличчя, бліде й строге, і кинув через плече:
— Ну, знай же, Матюхо, це тобі так не минеться!
— Зачини двері!
Зачинив хтось із гурту, що стояв біля дверей. Стало знов тихо в класі, аж чути було в тиші, як шкрябало по аркуші перо: виводить прізвище поволі важко хтось, мов борозну проорює. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко і теж підписався. Підходили ще до стола. За столом сидів Матюха, одкинувшись на спинку стільця, і, знати, поволі одходив. Нахилився до нього начміліції і щось сказав.
— Да, да!—хитнув голова головою. Він звівся й оголосив збори закритими, бо поточних справ ніяких же немає. А приговор хай люди підписують. Яків Гнида залишиться наглядати. І як підпишуться всі, щоб же на дім до нього заніс.
Пішли. З парти піднялись Огиренко та крамар і теж вийшли.
IX
В кухні на столі стояв потухлий уже самовар, а Зінька мила склянки, стоячи проти вікна. Кінці стола сидів міліціонер у шинелі, в нараменниках і з шаблею при боці. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспіх сокирою тесане, блищало від поту, і маленькі струмочки текли з низького лоба до брів, а по бровах потім стікали на виски. Він поставив склянку на блюдце, дістав з-під шинелі з кишені в штанах хустку і старанно витирався. З їдальні чути було жіночі голоси та дзвінкий сміх жіночий.
— Ще налити? — спитала Зінька.
— А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусів шістдесят! Ото б діло!
Він розстебнув комір і витер спітнілу шию хустиною і так, наче про себе, говорив: .
—Ще сказати б немає — не так би обидно було. А то ж знаю: цілу ніч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совісті чортма, хоч би чарку налили для звичайності.
— Ви б же були сказали хазяйці.
— Як це? “Пожалуйста, налий”? — Він одкинувся до стіни й з усмішкою презирливою глянув на дівчину.— Що ж я, по-твоєму? Та я схочу — четвертина переді мною стоятиме, відро. І гуляй, підходь, братва. Чи в нас грошей немає? Може, я червінці за ніч прогулюю! Ти знаєш те? Не в тім діло! Посадила біля помийниці чай пити, як наймита… Та я з начальником де по гостях не буваємо, вкупі завсігди ми.
Загавкав надворі собака. Зінька прихилилась до шибки — місячно надворі. На ґанку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошує їх роздягатися, у світлицю заходити.
— І в три щота, друззя, бо вечір і так, вважай, пропав!— клопотався він.
— Та з твоєю демократією не диво й до дванадцятої ночі проваландатись,— сказав начміліції, розстібаючи шинель.— Ціла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тільки собі думаєш?
— Та що думаю? Не розкасіруємо — біда буде.
— Опредільонно!
Сахновський повісив шинель на вішалці; надів поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурі. З-за стола підвівся міліціонер.
— Ну, я, товаришу начальник, піду.
— Далеко?
— Ні, тут, на селі.
— Бо, може, вночі нащось буде треба тебе.
— Та ось і ця дівчина знайде. Я тут недалеко, до тітки Векли.
— Оця дівчина?
Пауза. Міліціонер узяв у кутку карабін, закинув за плечі і вийшов з хати. Сахновський не зводив з дівчини очей. Боком до нього стояла, профілем тонким і строгим, як різьблення. Бачив — ніздря тільки тремтіла, а брова — тріп і зламалася. Спустився очима по голій шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзінь, ступив крок. Дівчина здригнула й обернулася: губи зціплені, а очі суворі з-під строгих брів так і встромила в очі. Ось-ось погляд зломиться, дрібно в дівчини тремтіли коліна. І раптом — дзінь, ступив крок і взяв за лікоть — вирвала і суворо: