Бур’ян – Андрій Головко

— Треба до агрономів прислухатися.

А Яким:

— Та машини всякі заводити, як-от трактори. На цукровому заводі, там же на буряках більш тракторами роблять.

З-за спини голос:

— Трактори — да! А тоді казарми строїти, а ці хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати,— ще на Якима зиркнув і криво всміхнувся,— а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.

Яким тільки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тільки з презирством. З-за спини ще тоді хтось:

— Ні, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.

— А проте скільки їх є — комун та колективів, скільки їх буде! — сказав Давид.— Тільки ми не про це будемо зараз, а ось про що: ідеш по селу та як глянеш по дворах, на вигін,— скільки тих плиток нароблено — кучугури, тисячі возів гною на них переліплено, та й подумаєш: а що, якби оті тисячі возів та на поле вивіз.

Дядько Гордій узяв його за плече.

— В тім-то й річ, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозі розтрусиш: як і в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.

— Десять верстов. За день чи й двічі справишся. Ще хтось за спиною — уже в класі сутінь,— не знати, хто саме:

— Як кому, так геть-то — уся під селом земля.

— Бо не боявся попервах революції, зайняв, та й усе. І що ж, тобі оддам тепер, може? — сказав Яків, Гниди старого син жонатий.

— Пересуньте ганівську землю собі під село, от і вам буде добре.

Давид пильно глянув у сутінь, звідки той голос чути, і одмовив із притиском:

— Землеміри — ті пересунуть.

Гнида знов:

— Авжеж! Який до землемірів. Не дуже лиш!

— А то хіба що?

— Он Тихона спитай що, той тобі розкаже,— і Гнида блиснув у сутінях зубами,— засміявся. Проти вікна на сірому тлі вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помітно ворухнулась, і голос глухий, повний ненависті й презирства:

— Ти, Гнидо, зубів не вишкіряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тільки визбираєш!

— Овва!

— Подивишся!

І Яким тоді до Гниди:

— Думаєте, не знаємо, чия то робота?

Від дверей нагло — тш! Стихло в класі, а в двері увалилися й підійшли до стола Матюха, начміліції, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сіли спереду. І ще в двері валили селяни, проходили в глиб класу, біля порога ставали,— повен уже клас. Щось біля стола, посхилявшись, гомоніли голова з секретарем та начміліції. І Гнида совав туди свою гостру пику. В класі як в усі — тиша. Підняв голову Матюха й очима п'яними важко поліз по обличчях селян — на передніх партах і в глиб класу. Біля вікна — на Тихонові та на Давидові затримався поглядом. До начміліції нахилився. Тоді й той глянув до вікна і довго не зводив очей з Давида. Потім клацнув срібним портсигаром і закурив.

Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальні збори обухівської громади одкритими. Повістка дня така — взяв він папірець і читав: 1) заява громадянина хутора Огирі, Обухівської сільради, Кушніренка і 2) поточні справи.

— Більше нема ніяких питань?—хмуро глянув він на громаду.

Тихо. А в тиші голос од вікна Давидів:

— Ні, питання ще є.

Матюха з несподіванки так і застиг із повісткою денною в руці. Потім голову як-як помітно вбрав у плечі, і брови нависли. Ворухнулась громада, з передніх парт оглянулись чоловіки, в тиші хтось грюкнув кришкою парти.

Підвівся Давид:

— Мене цікавить, та й громаді, я думаю, цікаво буде знати, по-перше: в якому стані приговор земельних громад про землеустрій, що шість місяців тому в сільраду поступив? А друге: хай уповноважені скажуть, що з хлібом, зібраним на землеустрій, сталося і де він? І який вони акт з артіллю складали? Оце й усе поки що.

Матюха з-за стола склав губи в усмішку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:

— Тек!.. Запомни собі навсегда, товаришу Мотузко, що ці вопроси зараз до діла не стосуються. Як будуть вони поставлені на повістці, отоді й будемо їх обговорювати.

— Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.

— Та в чому справа? — здвигнув плечима в кінці стола начміліції. І Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчі таке здивування в нього, мовляв: і може ж чоловік отаку дурницю молоти! Враз похмурнів.

— Прохаю, громадянине Мотузко, мені не вказувати і призиваю до порядку. Повістка є. Всі чули?

Шум і рух біля вікна. Рукою по столу — трах!

— Вишвирну, як кошеня, за двері, тільки ще слово мені. Я не гратись сюди прийшов.

Він узяв у секретаря клапоть паперу — заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тій заяві не висохло) — і почав читати:

— До Обухівської сільради, Щербанівського району, громадянина хутора Огирі Павла Кушніренка

Заява

В ніч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собі коня. Був і купив собі в якихось циган гніду кобилицю 9 літ, заплативши, за неї 180 крб. І вже збирався додому їхати, як підходять до мене селяни с. Обухівки — Гордій Чумак, Мотузка Пилип і др.— і заявляють, що коняка це в мене — начебто Чумакова, яку вкупі з іншими шістьма в цю ж ніч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду наді мною, невиновним, озвірілими селянами, кинувся тікати. Але мене було схвачено, дуже збито, і тільки міліція вже мене одбила в самосудчиків. Потім мене заарештували, і ось другий місяць я страдаю в допрі безневинно за когось. Ведеться слідство, і з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюється і сім'я без усяких засобів на існування. А потому прохаю сльозно обухінську громаду видати жінці моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдає окончательно мене, невинного.

Павло Кушніренко

Матюха поклав заяву на стіл. Узяв другий аркуш у руки… На партах глухо зашуміла громада на задніх рядах. Знали ж усі добре Кушніренка — бандит, яких мало. І знали, як було на ярмарку тоді. А тепер, іч, сльозливим яким прикидається, приговора йому, харцизяці!

Шуміла глухо громада. Матюха поклав аркуш і, спершись обома руками на стіл, а голову втягши в плечі, грізно очима вп'явся в натовп. Цілу хвилину, може. Потім стихати стало. І тихо як в усі, аж ізнадвору виразно чути було, як десь на вулиці співали. Отоді він знову взяв аркуш зі стола. І, ще мовчки й грізно глянувши на громаду, сказав повагом:

— Ото так заява. Написано ясно, і можна просто голосувати. Але все ж скажу, що наш прямий обов'язок громади — захищати своїх членів. Бо це і з кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. І що ж, безневинно пропадати? Вже б коли дійсно, як хто, може, підозріва, він сам украв коняку, то вже б розслідування виявило. А то ось і начальник міліції каже, що, либонь, якихось циган таки піймано. Ну, а поки-то діло розбереться, чоловік страдає в допрі ні за що. Та й хазяйство гине.

Трохи помовчав. У класі тихо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: