— Ось не чіпайте.
З порога Матюха:
— Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. Через поріг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Підійшов до господині,— сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді,— поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, “миколаївська дівиця”, і ще якась. У флірт грали. З мужчин Данюша тільки сидів з ними. Інші за тим столом і про щось розмовляли. Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали.
— “Фіалка”,— подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом:
— О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу!
—Я?
— Да, ви. Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі:
— Ой, вона ж гарненька!
— Пхи, красу знайшли,— сказала крамарева дочка й закопилила губу.— Іменно, як циганка, та ще як надіне дрантя… “Хризантема”,— подала вона картку Сахновському. Той прочитав: “Отчего вы так редко бываете у нас?” Поглянув на неї. “Ну, та й погана ж!” —подумав. Потім у картку очі ткнув і натрапив на щось, наче підхоже для відповіді: “Я очень тронут вашим участием”,— передав він Паші, а тоді витяг портсигар срібний із золотими монограмами й закурив. Дивився крізь дим на жіночі обличчя, з одної на другу перелазив. От Ліза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на ній тільки — дрр, і сорочку,— оголив її аж до пояса, далі з-за стола не видно. Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці,— припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
— Ну, що там?
— Є, підписали.— Гнида витяг із-за пазухи згорнений учетверо аркуш і поклав на столі. Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи.
— Не всі підписались,—сказав молодший Гнида.
Матюха грізно:
— Хто саме?
— Та от і Гордій Чумак, і Півненко… Душ на десять набереться з тими, що голосували проти.— Він сів до столу й додав: — А були й такі митці: “Дай зачеркну, передумав”.
Матюха глянув важко.
— А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!
— Та я знаю. Якби ж і я — власть.
— Моєю рукою!— важко одкинувся Матюха на стільці. Враз подався всім тулубом наперед, рухом нерозміреним, аж грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
— А в Давида зараз якесь зборище,— як ковтнув шматок, раптом згадав Яків і пильно дивився на голову,— цього ще в нас не хватало.
— Оце зараз зборище?
— Ну да. Повна хата людей, і, видно, якісь питання обмірковують.
Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п'яний, підвівся з стільця.
— Де мій наган, Лізко?
Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:
— Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша:
— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ,— до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати?
— Та там є підходящий,—сказав Яків, трохи подумавши.
— Хто?— глянув важко Матюха.
— Охтиз.
— Ну, от і сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,— посадив-таки зятя, підсунув йому чарку і сам узяв, і інші. А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! — і ваших нєт!
— Да в чом дєло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапі. А Яків сказав:
— От Кушніренка б тільки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
— А без нього в нас нікому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
— Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову,— а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
— Іди к чорту! Лазиш тут!
— Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася,— не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем.
— Сволоч!
З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась:
— І вєчно ти, Зінько, розстроїш!
Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть.
— І це щоб зараз же!— глянув він на Лізу хмуро. Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,— піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка,— “просю покорно!”
Після киселю перші встали з-за столу — заторготіли стільцями — жінки. Вилізли з-за столу чоловіки. Огир, Гнида й крамар старанно до богів хрестилися, а потім — дякували за руку господаря. Молодші закурили. Деякі з жінок вийшли на кухню й напинали хустки великі на плечі. А Никанор Іванович завів грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сіли старі, точили не закінчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомоніли. Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли.
— А що, може, обміняти думаєте?
— Та ні, в мене й ці ще не старі,— сказав Огир і помовчав трохи,— другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. Він винувато якось звів брови й плечі і сказав:
— Як таке ж урем'я тоді було.
— Да, було…
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано:
— Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік,— хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що,—все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга,— хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього.
— А це вірно ви сказали,— хитнув головою Гнида,— бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. Та й те ще думає інший: не стане, то знов дадуть.
— Е, ні, товариші, забудь! Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби,— не хліборобив він зроду, наймитував,— ото його й доля. А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..— одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. Ще говорив крамар: