Бур’ян – Андрій Головко

— Льоню, та йди вже!

Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. Через поріг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Підійшов до господині,— сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді,— поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, “миколаївська дівиця”, і ще якась. У флірт грали. З мужчин Данюша тільки сидів з ними. Інші за тим столом і про щось розмовляли. Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали.

— “Фіалка”,— подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом:

— О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу!

—Я?

— Да, ви. Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі:

— Ой, вона ж гарненька!

— Пхи, красу знайшли,— сказала крамарева дочка й закопилила губу.— Іменно, як циганка, та ще як надіне дрантя… “Хризантема”,— подала вона картку Сахновському. Той прочитав: “Отчего вы так редко бываете у нас?” Поглянув на неї. “Ну, та й погана ж!” —подумав. Потім у картку очі ткнув і натрапив на щось, наче підхоже для відповіді: “Я очень тронут вашим участием”,— передав він Паші, а тоді витяг портсигар срібний із золотими монограмами й закурив. Дивився крізь дим на жіночі обличчя, з одної на другу перелазив. От Ліза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на ній тільки — дрр, і сорочку,— оголив її аж до пояса, далі з-за стола не видно. Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці,— припав до неї поглядом.

А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.

— Ну, що там?

— Є, підписали.— Гнида витяг із-за пазухи згорнений учетверо аркуш і поклав на столі. Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи.

— Не всі підписались,—сказав молодший Гнида.

Матюха грізно:

— Хто саме?

— Та от і Гордій Чумак, і Півненко… Душ на десять набереться з тими, що голосували проти.— Він сів до столу й додав: — А були й такі митці: “Дай зачеркну, передумав”.

Матюха глянув важко.

— А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!

— Та я знаю. Якби ж і я — власть.

— Моєю рукою!— важко одкинувся Матюха на стільці. Враз подався всім тулубом наперед, рухом нерозміреним, аж грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.

Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь.

Матюха ще поналивав чарки.

— А в Давида зараз якесь зборище,— як ковтнув шматок, раптом згадав Яків і пильно дивився на голову,— цього ще в нас не хватало.

— Оце зараз зборище?

— Ну да. Повна хата людей, і, видно, якісь питання обмірковують.

Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п'яний, підвівся з стільця.

— Де мій наган, Лізко?

Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:

— Корнюшо, покинь. Це не зараз!

Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:

— Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша:

— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ,— до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати?

— Та там є підходящий,—сказав Яків, трохи подумавши.

— Хто?— глянув важко Матюха.

— Охтиз.

— Ну, от і сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,— посадив-таки зятя, підсунув йому чарку і сам узяв, і інші. А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! — і ваших нєт!

— Да в чом дєло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапі. А Яків сказав:

— От Кушніренка б тільки нам вирвати.

Матюха глянув на нього:

— А без нього в нас нікому?

З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:

— Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.

Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову,— а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.

— Іди к чорту! Лазиш тут!

— Не лазю, а страву подаю.

Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася,— не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем.

— Сволоч!

З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась:

— І вєчно ти, Зінько, розстроїш!

Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть.

— І це щоб зараз же!— глянув він на Лізу хмуро. Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,— піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка,— “просю покорно!”

Після киселю перші встали з-за столу — заторготіли стільцями — жінки. Вилізли з-за столу чоловіки. Огир, Гнида й крамар старанно до богів хрестилися, а потім — дякували за руку господаря. Молодші закурили. Деякі з жінок вийшли на кухню й напинали хустки великі на плечі. А Никанор Іванович завів грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сіли старі, точили не закінчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомоніли. Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли.

— А що, може, обміняти думаєте?

— Та ні, в мене й ці ще не старі,— сказав Огир і помовчав трохи,— другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.

Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.

— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати.

Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. Він винувато якось звів брови й плечі і сказав:

— Як таке ж урем'я тоді було.

— Да, було…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: