— Чого ти плачеш, Зінько?
Мабуть, у голосі зазвучала якась струна давнім, напівзабутим звуком,— дівчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвів їй од обличчя: з-під рук великі скорботні очі на нього глянули. І заніміла так. І занімів Давид. Потім вії в Зіньки тихенько тріпнулись і прикрили очі згори.
Ще хтось питав її: що ж сталося? Зінька розповіла: які всі п'яні там, у Матюхи, як у клуні начміліції схватив її. Не знає — як вона вирвалась од нього і як бігла,— не знає. Отямилась тільки на городі в дядька Гордія — видко, впала через тин, як бігла. Ще пам'ятає: гнався за нею й стріляв.
Закашляв біля стола Тихін і харкнув.
— Може, й зараз шукає ще? — хтось спитав у тиші. Занепокоїлись селяни. Одходили від полу. Хтось застебнув кожуха і м'яв уже шапку в руках. Чути було в тиші, як у повітці заспівав півень. Всі чули, всі так і кинулись: отак, мовляв, засиділись. Швиденько обстібались, надівали шапки й прощалися.
Кінець стола сиділи вже тільки Тихін, Гордій Чумак, та біля припічка Яким курив з Півненком. Давид стояв біля верстата задуманий. Довга пауза. Дядько Гордій перший підвівся й сказав:
— Нехай Зінька нікуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,— адже люди чули, бачили… Чи невже-таки скрізь отаке право? То тоді вже будемо самі якось — чи один одного душити, чи як?! Це ж — не можна жити!
— Завтра буду в районі,— сказав Давид,— не може бути, щоб і там… А ні,— знаю дорогу і в повіт. Тихін ще сидів кінець столу.
— Іди вже, Тихоне,— сказав Давид,— сюди вони не прийдуть.
Тихін мовчки підвівся тоді, і всі вчотирьох вийшли з хати.
Давид підійшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зінька стояла біля верстата задумана. Потім тихо підійшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звів голову, очима просто дівчині в очі,— стрілися. І німо — довго, цілу хвилину — дивились мовчки одне на одного.
Стали задумані Давидові очі.
Перший він і сказав, іще задуманий, а в голосі чулася і радість, і тихий сум. Мов подумав, далі вголос:
— Коли це було?! Ти ще була тоді підлітком. Я тебе одразу й не пізнав, Зінько, отоді у дворі. А це вже дивлюсь — і очі, і як оце всміхнулась,— дивно: стільки років, а по одній усмішці пізнав би тебе. Тільки так давно це, мов у сні бачив!
Зінька в усмішці тихій замарилась.
— А я… коли бачила тебе востаннє! Ще як горіла економія, як партизани налетіли. По пожарищі гасав з наганом… Потім не бачила — отож як пішли на фронт. А думала часто, ще як і революція була, і вже як стала наймичкою. І так хотілось побачити…
Дівчина трохи помовчала. Між чорних брів лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. І раптом зморшка зійшла, і всміхнулась дівчина. І чого воно згадалося?
У них жив тоді влітку, як білі стояли, за ковальчука в кузні. Як викрала вона йому одного разу цілу папку з паперами в штабі (ходила ж туди з сестрою підлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тоді й назад однесла в пазусі.
А потім були ж Давида заарештували: хтось із хуторян виказав. Уже вели розстрілювати вночі до цегельні, та втік Давид. Як тоді було страшно в економії!.. І як згадає це, не віриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як і за Катрею слідити вже стали, розкаже Зіньці, що передати, де піджидає, і гайне дівчина. Ніч… Озирається сторожко, чи не слідять. Та тоді межами поміж житами… Свистіти вміла всяко, як умовлялися. Де відгукнеться свистом із жита, туди, як перепеличка, і впаде дівчина…
Чи пам'ятає він?
Очі Зіньчині близько до Давидових із сутіні… Як в оті давні голубі літні ночі десь на межі…
Сидять близько, і розповідає пошепки дівчина, що там, у дворі. І від того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очі горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потім наказ дасть, що Катрі передати. Потім замовкнуть, і вже й іти їм, а сидять… Брови в Зіньки вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустились, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задумані очі.
Підлітком була ще,— хлопець не займав. Хоч і шумувала молода кров, хоч і вабили очі: “А!”—картуз надіне на голову, в руки наган.
— Бувай здорова, Зінько!..
…Степом бреде навпростець, просто житами. Шумує кров у юнака, б'є в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпає. Він зупиняється обличчям до економії й тюкає з викликом. А тоді заводить пісні своєї, партизанської, аж степ, аж ніч зоряна притихне й слухає…
— Ех, Зінько! Було…
Замарені очі до нього, й усмішка тиха, замарена. А враз здригнулась, і обличчя стало на мить як із гіпсу виліплене — неживе. Потім тихо зламалися брови в печаль, із очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка і сказала пошепки й хвильне:
— Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся і, одхилившись, глянув пильно на дівчину:
— Ти хіба чула що?
— Ні, я по них бачу. І чула-таки — когось підслідити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотів ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потім схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слів тужила над ким, а чи їй до безкраю боліла голова.
Підійшла Христя і щось була весело сказала. Та побачила задумані обличчя,— притихла й прихилилась до подруги головою.
Пізно вже. Спали всі в хаті. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотів у гарячці. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тоді простяг руки на столі й важко впав на них головою. Проспівали треті півні.
XII
На ранок зірвався вітер, і небо заволокло сірими розпатланими хмарами. Мов сива брудна вовна пливла вгорі по воді, низько над хатами. Ось-ось, здавалося, за високі тополі біля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осінню: листя пожовкле, як із кульбаби пух, вітер рвав і кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигоні швидко махали крилами вітряки. І біля купок плиток, на вигоні ж, спішно порались молодиці,— на возиках увозили їх у двори й ховали в повітки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зібрався був іти в Щербанівку, та, як глянув на годину, згадав, що в них іще ж не довіяно. Облишив іти. Треба довівати, бо як задощиться!
На току, біля хати, з повітчини викотили віялку на простелені кодрі. Зерно, раз уже провіяне з полови, в комірчині лежало ворохом. Звідти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив віялку. Гуркотіла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вітер, осипав половою, порошив очі. Батько як висипле коробку на кіш, стає тоді навколішки на кодрі в зерно й рукою обережно одгортае з-під віялки. А думав-вираховував, скільки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав і Давид.
Надвечір пустилася мряка.
…І мрячило вранці другого дня, коли Давид, підвівшися з ліжка, виглянув у вікно. Біля порога вистругане під тік подвір'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далі — город і вітряки за городом були як у тумані. Знадвору ввійшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. І сказала мати від печі, глянувши на сина біля вікна:
— Як же ти, сину, підеш в отаку годину. Це ж не близько.
— Треба йти.
Він одягся. Надів потім шинель зверху й туго, по-військовому, підперезався поясом, будьонівку — бо картуза не було. Мати казала підождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлібі побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: він одрізав собі окраєць і упхнув у кишеню. Потім з книжок вийняв якісь папери, згорнув їх і обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов із хати.
Мряка. У березі важко чмихав паровий млин. За городом, на ріллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, ріллею, кізяковим димом: саме по хатах топилося. По вулиці йшли школярі з сірими полотняними торбинками через плече. Як зустрічалися, зминали, і, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, і мовчки ще довго вслід дивилися. Потім гукав якийсь десь далеко, вже за півгін іззаду: “Здрастуйте!”