Бур’ян – Андрій Головко

Пауза. Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано:

— Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік,— хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що,—все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга,— хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього.

— А це вірно ви сказали,— хитнув головою Гнида,— бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. Та й те ще думає інший: не стане, то знов дадуть.

— Е, ні, товариші, забудь! Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби,— не хліборобив він зроду, наймитував,— ото його й доля. А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..— одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. Ще говорив крамар:

— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потім дальше — більше: уже ж і в оренду можна брати в самих незаможних, не тільки у фонді.

Огир одірвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зітхнувши:

— Землі держаться, як зубами. Хіба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга підіб'є народ та клопотати стануть.

Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:

— А це вже хай вони,— хитнув головою на хату,— молодші хай.

У Гниди тільки брова ліва тріпонулась, а він мов не чув, заговорив знов про воли, про ціни на них на ярмарку.

Заспівала співачка “Чайку”. Молодь сміялась на канапі. Данюша так смішно розповідав єврейські анекдоти. Аж і в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмішку. Підійшла Ліза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скінчив розповідати. Тоді підвівся і тим усім хитнув головою. Як не прохали жінки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповість,— Матюха хмурний:

— Ніззя! Хай потім.

Х

У спальні до ліжка був приставлений столик кругленький, і на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.

— Ну, от, друззя,— не сів, а зліг Матюха впоперек на ліжку, головою розпатланою обіпершися об стіну,— діло предстоїть нам дуже сурйозне, і потому зачини, Якове, двері й сідайте.

Начміліції вилаявся був, мовляв, не дадуть і з жінками пожартувати, діло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усміхом:

— Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша… який чорт гидкий, а не бійсь — поки не женишся…

— Та ну її!

А Матюха зауважив:

— Це, брат, не тільки мене, а й тебе торкається, це чорт на нашу голову з'явився. Головне;— що партійний! От у чім заковика!

— Да, може ділов наробити, якщо як,— додав Гнида Яків,— це не Тихін, цей зна ходи і в партію, і в повіт. Що йому, чортові? І вже бачу по ньому: рознюхує, сволоч. От і сьогодні чув на сході — за Кушніренка балакали: як, мовляв, що в його облікова картка на крадену коняку сказалась? Де він узяв її, що все чисто, і масть, і прикмети правильні. А Давид і каже: “Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг є такий, що біля карток”. І за Одарку, що повісилась, пробі, чи якийсь лист десь є, чи кому щось казала. Взагалі, чоловік небезпечний. Немов що — пропали, вважай!

На хвильку всі змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останні роки: скільки отак селян плачуться, не знаючи на кого,— озлидніли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанією, а Данюша хіба, бувало, шепне: “У того б слід, хай трохи осяде”. І Матюха брав пай тільки за те, що мовчав. Сахновський за облікові картки, та вже як викриється, всім одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматті життя п'яного виступали плями одна за одною, брудні і з кров'ю. Льоньці так ясно стали в уяві клуня й юрба, на землі лежить Одарка,— тільки-но з вірьовки зняли. Робив розслідування в сільраді, а якийсь парубок, як були з ним наодинці в хаті, на запитання, що може показати: “Ти її, падлюко, зі світу звів”. І хотів ударити. Заарештували його, а потім — хто знає? — вели міліціонери в місто, а в шелюгах він кинувся тікати… Ну, його й пристрелили…

Дзенькнули шпори під столом. Сахновський поривно звівся із стільця і, схвильований, пройшовся по кімнаті. Враз зупинився біля столу і сказав з паузами й твердо:

— От що, товариші. По-моєму, без усяких балачок шльопнуть гада — і точка.

Тиша. Чути, як за дверима в світлиці сміялись хором жінки, а потім було чути — щось за дверима говорила Ліза, видно, смішне, бо знов — сміх. Матюха звівся з ліжка і, наливаючи склянки, процідив по слову:

— Да, я підтримую. Шльопнуть!

Данюша тільки здвигнув плечима — хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тім питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб і комар носа не підточив, а не так, що й пальці знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же ціла компанія, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити відповідну обстановку. Оце така Данюшина пропозиція.

— Поки ти обстановку утвориш, він таких ділов натворити встигне.

— Ну, “встигне”! Треба слідкувати за ним. Яків Гнида кашлянув і перехилився до товаришів. У нього, мовляв, теж план є. Не який мудрий. Ну, а коли б вийшло все так, як думається, дуже б добре було. Це так: учора в млині він допізна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихін ото пішов додому чогось, а Марію прислав за себе. Так, от же чортова баба,— сама до парубка в'язне, при людях прямо. А потім разом із млина і вони поїхали, а він, Гнида, пішов. Так біля воріт Мотузчиних бачив: закручують уже любов. Начміліції аж шпорами дзенькнув.

— І добра молодиця?

Яків зітхнув важко і, примруживши очі, покрутив головою.

— Писанка. Та ще дітей немає ж,— як дівка. Ну, а Тихін же хворіє, от і найшла собі молодця.

Трохи помовчав Яків. Марія перед ним як жива. Ворухнулись широкі брови в Якова.

— Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зіграти? От як закрутять вони, щоб хоч поговір пішов. А тоді пусте вже: Давида й де-небудь підстерегти можна. А чи й просто в хаті — завжди читає кінець стола проти вікна,— і кінці у воду. Хто? А ясно хто: в кого жінку одбив — з ревнощів. А за це скільки дадуть?

— Вісім років,— сказав начальник міліції поважно.

— Та ну, брат?! — аж звів брови радісно здивований Яків.— От би!..— і знов підійшла й стала Марія перед ним як жива. Щось думав Яків, а сказав тільки:

— Да, це треба…

Усі погодились на тому, що дійсно план Гнидин добрий. Але чи він удасться — це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та Марії, а збоку вплинути ніяк на розвиток отих подій. Добре як добре. А на всяк випадок у Данюші інший план зародився.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: