Бур’ян – Андрій Головко

Трошки складніший, правда.

Всі глянули на Данюшу. А він, міцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив себе сизим тютюновим серпанком і почав розгортати свій хитрий план. Слухали його уважно всі й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить хто і, тріпнувши головою, кине: “От здорово!” Знов притихав, пильно дивився в Данюшине обличчя. А як скінчив, Матюха вдарив кулаком по столу й сказав:

— Оце й я розумію! Главне — правильно Данюша каже: коли це в мене було, щоб проти голосував хто? А то аж сім! Підняли вуха.

— Можна так зробити, щоб самі селяни й розквиталися з ними начебто самосудом,— сказав Яків.

— Та там уже найдемо як! П'ємо за удачу! Пили. Між чарками ще говорили про те ж: то той, то інший вставляв якусь деталь. А начміліції, блідий од хмелю, раптом промовив:

— Треба ще жінку якусь у діло вплутати. Що ж я буду дізнання робити на суху! — він одкинувся на ліжку головою до стіни й, рукою обнявши за голову Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й випростався.

— І чорт тебе знає,— сказав уголос,— що в тебе за смак отакий дурацький. Ну, що ти в ній знайшов: мале, сухе.

— Про кого це? — поцікавився Данюша.— Не про Зіньку бува?

— Та тут Льоньці в душу запала,— засміявся Матюха. Огиренко непевно здвигнув бровами. А начміліції раптом звівся на ліжку і, п'яно блискаючи очима, нетерпляче:

— Що, кінчили, значить?

Ще хвилинку — розподілили ролі; план, власне, який удасться: чи Гнидин, чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всім за ним і, головне, треба його якимось замкненим колом обвести, щоб він із нього не випорснув. Це вже Сахновського справа: в районі “очки всім повтирати” й пошту перевіряти.

Постукав хтось у двері. Ліза зайшла. Спитала: чай їм сюди чи, може, вийдуть у їдальню?

— Зараз,— сказав Матюха. Потім згадав щось і повернув голову до жінки:— Де там та Зінька з кислицями?

— Хіба не вносила? — здвигнула Ліза плечима й вийшла.

Сахновський сів на ліжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили. Десь тільки далеко-далеко, там, за дверима, засміялися жінки, і тужив далеко десь жіночий один око голос. І раптом так і здвигнувся — одчинилися двері, зачинились — знов десь далеко-далеко… А Зінька підійшла до столу, поставила миску і швидко крутнулась. Матюха спинив її.

— От що. Набери вівса в цеберку в коморі. Та даси коням начальника міліції. Та ключ візьми, замкнеш клуню. Не давала ж іще?

— Ви ж не казали нічого.

— Ну от, іди!

Зінька вийшла. На кухні самовар збіг — господиня накинулася з лайкою на наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,— і не сказала вже нічого, тільки плечима знизала. Потім накинула хустку велику на голову і, взявши під лавою відерце, вийшла з хати.

Пізно вже. Повний місяць стояв високо в небі, над самим подвір'ям. Тиша така навколо. Чути, як шерхнув — упав лист із каштана біля комори. А десь далеко-далеко, на тім краї села, тюкнув хтось, і ґвалтували десь далеко собаки. Зіньці здалося: отак їм на хутір чути вночі здалеку. Навіть запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навіть немов отак і заболіло…

А в коморі пахло зерном і мишами. Зінька набрала відерце повне вівса і, замкнувши комору, пішла через подвір'я та у ворота, що на город,— до клуні. Ішла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на городі і з берега — листям падалішнім.

XI

Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сиділи круг стола, на лаві й біля припічка з цигарками. Душно в хаті, а сиділи хоч простоволосі, та в кожухах, у свитах, тільки порозстібалися, а не скидали. Пропахлі потом, овчинами, чорноземом. Двері були відхилені трохи в сіни — не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем під комином, де сиділи ще жінки-сусідки. Христя стояла — нещодавно повернулась із гулянки. Бувало, що по тому ж, як відгук од стола, бухикав глухо й Тихін з болем, рукою тиснучи груди. Давид тоді відхилявся од газети й чекав, поки Тихін перекашляє, і підведе схудле своє обличчя й скаже “вже, читай”, тоді читав далі.

В хаті тихо. Уважно слухали селяни, занімівши в різних позах: хто весь подався всією постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очі, хто — низько головою похилившись, мов у задумі. І біля припічка, й на полу.

Дядько Гордій спинив Давида:

— А стій! Що воно, ота стабілізація?

Давид з'ясував, що це слово означає зміцнення — наче на ногах твердіше став. Але хіба ж це відповідь? То він клав газету, прокашлювався і робив цілу доповідь: якими вийшли капіталістичні держави з світової війни, які протиріччя роз'їдають увесь капіталістичний світ. Говорив про СРСР, про відродження нашого .господарства. Він витягав книжку з покутя й читав цифри. Відчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторінку “Селянське життя”. Це були коротенькі дописи сількорівські.

Поруч Давида сидів дядько Гордій, теж заглянув у газету, потім прихилився ближче.

— О, що воно намальовано? Звідкись ноги стирчать. Хто сидів ближче, теж підсунувся, і від припічка встав хтось.

— А читай.

Давид прочитав: то десь у селі Демидівці, їхньої ж округи, голова сільради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночі додому, звалився в рів проти сільради та там і заснув. Аж коли-то селяни помітили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку — ще тільки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лізла до голови цілуватись, а селяни оторопілі стояли, розвівши безпорадно руками. З дядьків хто всміхнувся усмішкою непевною. Один тільки Яким засміявся гучно. А дядько Гордій сказав, поважний і нахмурений:

— Це ж над нами сміються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилиці чухають. Голова — то тільки причіпка, де ж той голова? Самі чоботи стирчать. Ще й чоботи “бульдо”, не як у тих он — пальці повилазили.

Давид засміявся.

— Як це тільки чоботи? А от же: “В селі Демидівці голова Кіндрат Нестеренко”. Це ми не знаємо його, а не бійтесь — демидівці й по чоботях пізнають.

— Та то вигадане й село, і прізвище. Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовірливий зауважив, а Давид тоді сказав:

— А чоловік, як у нього на тілі болячки чи короста, хіба він вилікується, як у кожусі й спати лягатиме? Ні! Треба скинути й сорочку,— хай болячки всі на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так і республіка наша. Не з піни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по місяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростяві та в болячках? Є й самогон у нас, є й біля влади бандити, а дехто з них і в партію проліз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, і робить і влада, і партія. А не сміються з селян, як ви кажете, дядьку Гордію.

Дядько Гордій непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потім схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацію в якомусь селі. Дядько Гордій мало що й чув у задумі. І як скінчив Давид, підвів голову і сказав стиха:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: