Бур’ян – Андрій Головко

А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. І пахне так якось знайомо рілля свіжо-осіння парубкові. Як пахла й тоді, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничі на осінь ставав.

…Три осені був у строку саме під війну германську. Малий був, замурзаний, а очі з-під волосся чорного, кучерявого як вишні дві стиглі. Любили його в дворі і наймити, і австріяки полонені. (На роботі їх було душ двадцять). Все пісні, бувало, їм заспівай. А Давид співливий був. Цілі дні на полі ж, на оранці,— воли поганяє й співає. Сам і пісень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австріяків, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечері, як з роботи повернеться та після вечері отак, перед святом, як заспівають у сутінях: “Чуєш, брате мій…”,— хлопець заніміє, а очі туманом застелить. Журно Давидкові тоді. А журавлі все “кру, кру”…

У журбі отакій і подружився Давид з одним австріяком, на ймення Стах. Залюбився в пісні він хлопцеві сердечні. Бувало, каже:

— Співай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!

Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде і щось розповідає. Про родину свою, про інші краї, про минуле. (Дома, в Галичині, він за вчителя був, а потім на війну його забрали, та він передався до полону). Який він був хороший! І знав чисто все, що не спитай: і де земля взялась — не як у школі піп учив, і чому люди бідні є і є багаті, і яке буде колись життя… Бувало, примружить очі, дивиться й каже:

— Отут, де фольварк панський, не буде він панський, бо пана виженете. А самі, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, і худоба, і дім, і ще дома такі збудуєте, і сад насадите більший…

Давидко аж оторопів:

— Так пан же не впустить.

— А так, так,— не пускатиме пан, жовнірів визве гніздо та землі боронити. Таж вас сила з сіл. А й жовніри хіба не з села? Хіба то не їхні батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

Очі горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч і мале воно, хоч і замурзане.

— Товаришу, дай закурити!

Давид аж кинувся.

— Будь ласка, якщо є.

Воли парубчак спинив, виліз із борозни на обліг і стояв у лахмітті,— зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й підійшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

— Сідай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухівки часом?

— Ні, я он з отих хуторів.— Він виступив з-за вола й пужалном ткнув у простір, де за ріллями, за облогами в балці хутір визирав зеленим дахом із червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухівська на папері значиться, то як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бідняка немає — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирі, Хоменки, Кипшарі… Ой, треба ще на них вісімнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посіву самого, та випасає товару скільки. Вже ж на долоні не випасеш. От і щитай кругленько — тридцять. Норма! Більше з половини беруть: виоре, засіє. А зіжне другий незаможник, подивиться на копи та тільки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. Хоч покинь на стерні. Оцим моментом і користуються куркулі. Бувало, за самий продподаток та за який мішок зерна всю норму оддавали. От вищитай,— той же восьмий або десятий сніп…

Він жадібно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тоді плюнув, іще попросив на цигарку. Бо сьогодні він пісникує: пізно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу і сам другу скрутив.

— Погане ти, дружище, розповідаєш.

— Та тут як викласти тобі усе життя наше, ні чорта воно не варте, братухо! — Він чвиркнув крізь зуби і трохи помовчав. А згодом підвів голову і, примруживши око, пильно глянув на червоноармійця.

— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер. Парубок нічого не сказав. Тільки враз одірвав погляд од Давида і опустив очі на ріллю. Заговорив згодом, підвівши очі:

— Ти от повіриш, мій хазяїн — куркуляка ж який: мав сімдесят десятин землі, а тепер — оце приїде дочка з Обухівки, що за голову сільради торік вийшла, за Матюху…

— За Корнія? Що був воєнкомом при волості? — Давида аж смикнуло.

— Ну да. За комуніста. Так він ото дочку в Огиря й схватив собі. Там весілля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.

Скривив губи парубок в усмішку якусь, і презирливу, і болючу, і ще раз чвиркнув крізь зуби. Задумався. Раптом згадав і підвів обличчя до Давида:

— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гості та й похвалиться, буває, батькові, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. Пробі, якої трясці йому тут треба. Щоб знову різанина пішла? І так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волів, пара коней на синові стоять, дві норми й ще землі, аби брав. Горою стоїть за радянську владу,— знов губи в усмішку.—То отаке-то, товаришу.

— Н-да. Діла тут у вас…

І задумався Давид. Згадалося — колись читав книжку “Нове село”. Тоді якось аж не вірилось, що живі оті цифри нетяг, здачі землі в оренду… І от цей парубчак уже ж не вигадує: “буває, за продподаток норму здають”, “по тридцять десятин посіву в декого”. І ще от — Матюха й Огирівна. Чи подуріли вони тут? Чи самогону пообпивалися?

Кинув цигарку потухлу Давид і підвівся з землі, речовий мішок перекинув на плечі:

— Прощай, товаришу,— до орача.— Як же тебе хоч звати?

— Ільком. А тебе?

— Давид Мотузка.

— Ну от. Будемо знати.

Він узяв воли за налигач, замахнувся батогом і свиснув. Рушили. А Давид пішов стернею. І ззаду довго ще чув свист Ільків. Якийсь такий… ну от — немов то чайка над степом літає, кигиче.

III

Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим. А одна — плакуча — над самим урвищем схилилася в розпачі над ямою обіч млина водяного,— аж її коси розпустилися і впали у воду,— і заніміла.

Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?

…На конюшню козаки-денікінці Катрю ковалеву, що при дворі жив, затягли — красуню степову, розпатлану. І на тіло молоде, як пси, накинулися. Так цілу ніч: дудлили самогон, горлали пісень, щоб не чути було крику дівочого… А вранці, змучену, випхнули за двері…

Тільки-тільки світало. У ліс до партизанів, як тінь, прийшла й сказала: “Сю ніч”. Потім — ніколи ніхто вже не бачив її. Бо ніч була темна, її остання ніч. Спали козаки в сараї і в штабі спали. Як тінь кралася,— тиша така. Лиш десь у березі блукав хтось, її гукав — може, мати. І враз з усіх кінців спалахнуло: сараї, конюшні. Кинулись ізсередини до дверей — засунено знадвору, стіни кам'яні: крики, гоготіння полум'я. А з степу тоді ватага партизанів — з усіх боків оточили маєток. Давид із хлопцями повз ставок саме біг тоді — на кручі щось майнуло біля млина…— А! хіба тоді знав! — Мерщій у двір гайнули. Захопили штаб, розстріляли, забрали два кулемети і коней. Потім до самого світу шукали Катрю в саду, біля ставу — не знайшли… Лише днів через кілька,— вже в лісі були,— звістку сумну приніс Давид (ходив уночі в хутір на розвідку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: