— Ні, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
— Чому?
— Він ніде не дінеться,— ухильно відповів Миронов.
Надворі, як зійшов з ґанку, став під мрякою й досі оторопілий. Думав: “Що таке? Чи дурень, чи в одній банді?” Але потім поволі одходив, тільки настрій такий же безпросвітний та важкий був. Сходив потім на пошту, вкинув листа в редакцію газети “Голос праці” й передплатив газету на три місяці для хати-читальні на ті гроші, що зібрали тоді ж у неділю. Трохи полегшало й надійніше стало.
Годинник на пошті показував пів на другу. Давид довго не барився вже, улаштував іще деякі свої справи й рушив додому.
Як і тоді, вранці, мрячило й тоскно гудів над головою телефонний дріт на одній ноті. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, і бриніла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлівських хуторах смеркати Давидові стало.
Вже де-не-де світилось по хатах. А як за хутір вийшов, зовсім чорно стало — ні дороги не видно, ні степу. Все небо крізь мряку й ріллі злилось, змішалося в чорну й липку квашу. Гудів дріт. І було, що дріт обривався, тихо тоді, тільки ноги в грязюці чвакали. Потім, чути ногами стало,— почалися піски… Це шелюги вже. З обох боків дороги в темряві тьмяно пляміли на сірому піску кущі, кучугури. І зовсім близько чорніла смуга соснової посадки.
Поминув хрест край дороги — колись при денікінцях тут розстріляно кількох селян, як гнали їх на Щербанівку. Згадав, як Зінька вчора… І раптом одчув у собі таку смертельну тугу, мов серце хто взяв і здавив у холодній слизькій руці, аж пальці в нього повгрузали.
— Уб'ють сукині сини. Десь підслідять і вб'ють. Ну й хай. Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упроголодь, щоб, може, ніколи не вернутися. Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тільки мить одну, що тільки крилом черкнула… А! хіба радість чи й саме життя вимірюється часом!
З-за шелюгів блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. І просто вниз, під гору, у долині — Обухівка, немов хтось жменею сійнув зерно золотаве в чорну ріллю.
XIII
Після Щербанівки Давид став мовчазний і задуманий. На другий день нікуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клуні зерно точили на решето на продаж: у неділю ярмарок у Щербанівці, думають коняку купувати. Або, як у хаті,— сідав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не біля ткання. І бувало — як цівку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далі робити. Спитає мати з-за прядки:
— Що, цівок немає? Ану, Докійко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докійка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
— Та цівок же там повна підрешітка.
І Давид кидався:
— Що таке? А, ні, цівки ще є,— і знов гуп-гуп лядою, машинально самими руками, ногами підніжки перебирав, а в голові не ткання.
Чорт його знає, чи не двинути йому просто самому в повіт? Хоч і завтра вранці на станцію? Але що ж,— ну, поїде він з голими руками, без ніякого матеріалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Ні, вже пожде, як там “Голос праці”. Першу замітку вже досі мають, і другу ось через кілька днів одержать. Підожде ще, а тоді бачитиме.
Прийшов Тихін. Вніс знадвору з собою з-під мряки гострий пах овечої вовни в довгому сіряці з відлогою, нап'ятою на голову. Біля порога відлогу скинув і поздоровкався до всіх глухо, а тоді сів біля Давида на лаві. Мовчки, не питав нічого, тільки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.
— Нічого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихін головою. Так я, мовляв, і знав, і похнюпився. Давид бадьоренько:
— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,— і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомі… Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд і нічого чоловік, не викликає жодних сумнівів, ну, а на балачку, біс його знає: таке верзе та все око мружить підозріло. Де був під революцію — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начміліції сидів у нього, може, нашпигував. Тихін погодився: могло й це бути. Може, політику яку задумали. Ех, і трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж і народ у них в Обухівці. Вже чув, балакають: “Знов пишуть на землеустрій, знов фунти збиратимуть. Одні піджились, а це ще Давидові на коня треба”.
Давидові кров прилила до обличчя.
— І хай би це куркулі крякали. А то ж самі незаможники деякі. З несвідомих.
Він витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, і подав Давидові. Це тих, що списували в земельні громади: на виселок уже двадцять три душі записалося, у колектив теж на виселок в економію сім душ, більше сибіряки. Приходив ще Клим-сибіряк, що в хуторі в коваля живе, хотів дуже Давида бачити, аж до вечора сидів. Якась, мовляв, справа є, і теж згоден у колектив, і коваль, Зінь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хіба яких дворів з півсотні, що напроти йдуть. Давид радий.
— Бач, а ми голови похнюпили. На цю неділю обов'язково треба буде… да, на цю неділю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту неділю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб наші воротії не зірвали. Та вже тоді приговора самі пропихатимемо, назирці йтимемо за ним, щоб знов не провалився крізь землю.
Тихін сидів, похнюпившись, потім підвів голову, а очі ще на долівці, немов такі важкі, що ніяк не підніме. Кашляв довго, далі зітхнув і глянув на товариша.
— Трудно, Давиде! — потім пошепки: — І бачу я так, що без крові не обійдеться. В кооперативі вчора дядьки були завелися. Гнидині сини обидва як хмара, а нічого — мовчать; тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цілий день учора з Тягнирядном по слободі тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативі як завівся з нашими: “Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидів тільки два — та й на волі. Ще два посидю. А землею своєю не один живіт наб'ю, як колись продко-місарам за розверстку зерном набивали”.
Гуркотіли в тиші прядки. Христя тихенько, без слів, співала над гребенем. Давид поклав на плече Тихонові руку й сказав зворушено, а твердо:
— Да, трудно, Тихоне. Я думав і вчора, як ішов із Щербанівки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тільки недарма, аби зробили своє,— люди житимуть.
Тихін мовчав. Потім підвівся, худий і незграбний, як дихав у тиші, хрипіло в грудях, і сказав лише: “Воно то так…” Потім нагадав Давидові, що сьогодні ж у нього зберуться. Щоб і Давид же прийшов. Тепер увечері по хатах біля припічка на соломі цілі мітинги.
Із тим пішов Тихін.
Як зсутеніло, що ткати не видно вже, Давид виліз із-за верстата і, взявши на полиці зошит, сів до вікна близько й почав щось у ньому писати: якісь цифри, вираховував щось. Прядки обидві стихли, й мати вже сіяла борошно на лаві на галушки, а Христя поросяті готувала.
Прийшов із школи Петрик, і за ним Зінька зайшла в хату. Петрик повісив торбинку на ключці й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидові, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олівцем легенько з усміхом по лобі. Хлопцеві обличчя так і розпливлось в усмішці: як хрупнув — значить, можна до нього. Підійшла й Зінька і сіла на лаві поруч.
— Чи в тебе вже й так синець ось під оком,— помітив Давид підбите око в братухи.— Де це ти нагуляв собі?
Мати:
— Хіба вони вчитися в школу ходять? Ні уроків же їм тепер ніяких не задають. Гарцюють та синці один одному набивають.
— А, ви розумієте! Це урок малювання в нас був.
— Ах ти, шибенику,— мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всміхнутись,— так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розуміє нічого! А ви молоді та розумні! Що ж тобі — хтось синьою фарбою око підмалював?