Бур’ян – Андрій Головко

— Так може б… ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:

— Не хватить газети, як нашого голови та всі діла списати.

Тихін сказав:

— Хватить! А оце, поки в зборі та гуртом, і написати. Доки ж його отак терпіти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах є. А ні — тоді в самий центр бомагу будемо писати!

— А звісно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?

— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашуміли всі в хаті. Підводили голови й біля припічка, хмурні, з глибокими зморшками. Ще з-під брів у декого забито дивилися очі. Але щодалі будились десь там під гнітом Матюшиного кулака: придушений гнів, роз'ятрені образи й бідняцькі надії, зім'яті одним хриплим Матюшиним“ніззя!”

Першим по паузі Хоменко підвівся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — і сказав розпачливо:

—Ну, от ви ж бачили, люди добрі! Як можна жити?! Бив Денікін, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бідний люд за собак тепер вважає!

—. Іменне! Як що — зараз за наган!

— Пиши, Давиде!

—- А млин паровий наш же, незаможницький, компанією в оренду собі взяв підложно, а тепер і дере з бідного по три шкури за помол!

— Землеустрій навмисне затримує, щоб куркулям споловини землю здавали!

— Пиши, Давиде!

Дядько Гордій ще підвівся.

— А я й те скажу… От у нас стали коні водити. Хіба чужі, думаєте? Бач, за Кушніренка хлопочуть! Не іначе, як одної…—він обірвав і мовчки, здивований, дивився на двері. І всі глянули. На порозі стояла простоволоса, в сорочці з розірваним коміром. Під німими поглядами чоловіків, немов од холоду, звела плечі й тихо сказала:

“Здрастуйте”. Обвела очима хату. На полу Христю пізнала,— брови ворухнулись злегенька в дівчини, немов зраділа. І вона тихо пройшла через хату до полу.

Чоловіки мовчали. Щось не давало їм просто відвести очі й заговорити далі про своє. Дівчина стала поруч Христі, в тіні від верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарешті вже Мотузка старий спитав:

— Чи тебе, дитино, не били?

Зінька стомлено похитала головою — ні.

— А чого ж це в тебе кров?—спитала Христя аж злякано. Зінька мовчки витерла губи. Чоловіки підійшли ближче, і хтось біля стола підніс лампу: світло через верстат упало дівчині на бліде обличчя, на розірвану сорочку.

— Да, кров! —сказав ще хтось.

Тоді ж раптом Зінька закрила руками обличчя й німо забилась у риданні.

Всі в хаті сполошилися й не знали, що подумати. Тільки тішила Христя, обнявши за плечі подругу. З-за стола встав Давид і, підійшовши до дівчини, спершу мовчки дивився на неї. Потім злегенька взяв руками за руки їй від лиця й спитав похмуро, а сердечне:

— Чого ти плачеш, Зінько?

Мабуть, у голосі зазвучала якась струна давнім, напівзабутим звуком,— дівчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвів їй од обличчя: з-під рук великі скорботні очі на нього глянули. І заніміла так. І занімів Давид. Потім вії в Зіньки тихенько тріпнулись і прикрили очі згори.

Ще хтось питав її: що ж сталося? Зінька розповіла: які всі п'яні там, у Матюхи, як у клуні начміліції схватив її. Не знає — як вона вирвалась од нього і як бігла,— не знає. Отямилась тільки на городі в дядька Гордія — видко, впала через тин, як бігла. Ще пам'ятає: гнався за нею й стріляв.

Закашляв біля стола Тихін і харкнув.

— Може, й зараз шукає ще? — хтось спитав у тиші. Занепокоїлись селяни. Одходили від полу. Хтось застебнув кожуха і м'яв уже шапку в руках. Чути було в тиші, як у повітці заспівав півень. Всі чули, всі так і кинулись: отак, мовляв, засиділись. Швиденько обстібались, надівали шапки й прощалися.

Кінець стола сиділи вже тільки Тихін, Гордій Чумак, та біля припічка Яким курив з Півненком. Давид стояв біля верстата задуманий. Довга пауза. Дядько Гордій перший підвівся й сказав:

— Нехай Зінька нікуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,— адже люди чули, бачили… Чи невже-таки скрізь отаке право? То тоді вже будемо самі якось — чи один одного душити, чи як?! Це ж — не можна жити!

— Завтра буду в районі,— сказав Давид,— не може бути, щоб і там… А ні,— знаю дорогу і в повіт. Тихін ще сидів кінець столу.

— Іди вже, Тихоне,— сказав Давид,— сюди вони не прийдуть.

Тихін мовчки підвівся тоді, і всі вчотирьох вийшли з хати.

Давид підійшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зінька стояла біля верстата задумана. Потім тихо підійшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звів голову, очима просто дівчині в очі,— стрілися. І німо — довго, цілу хвилину — дивились мовчки одне на одного.

Стали задумані Давидові очі.

Перший він і сказав, іще задуманий, а в голосі чулася і радість, і тихий сум. Мов подумав, далі вголос:

— Коли це було?! Ти ще була тоді підлітком. Я тебе одразу й не пізнав, Зінько, отоді у дворі. А це вже дивлюсь — і очі, і як оце всміхнулась,— дивно: стільки років, а по одній усмішці пізнав би тебе. Тільки так давно це, мов у сні бачив!

Зінька в усмішці тихій замарилась.

— А я… коли бачила тебе востаннє! Ще як горіла економія, як партизани налетіли. По пожарищі гасав з наганом… Потім не бачила — отож як пішли на фронт. А думала часто, ще як і революція була, і вже як стала наймичкою. І так хотілось побачити…

Дівчина трохи помовчала. Між чорних брів лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. І раптом зморшка зійшла, і всміхнулась дівчина. І чого воно згадалося?

У них жив тоді влітку, як білі стояли, за ковальчука в кузні. Як викрала вона йому одного разу цілу папку з паперами в штабі (ходила ж туди з сестрою підлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тоді й назад однесла в пазусі.

А потім були ж Давида заарештували: хтось із хуторян виказав. Уже вели розстрілювати вночі до цегельні, та втік Давид. Як тоді було страшно в економії!.. І як згадає це, не віриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як і за Катрею слідити вже стали, розкаже Зіньці, що передати, де піджидає, і гайне дівчина. Ніч… Озирається сторожко, чи не слідять. Та тоді межами поміж житами… Свистіти вміла всяко, як умовлялися. Де відгукнеться свистом із жита, туди, як перепеличка, і впаде дівчина…

Чи пам'ятає він?

Очі Зіньчині близько до Давидових із сутіні… Як в оті давні голубі літні ночі десь на межі…

Сидять близько, і розповідає пошепки дівчина, що там, у дворі. І від того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очі горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потім наказ дасть, що Катрі передати. Потім замовкнуть, і вже й іти їм, а сидять… Брови в Зіньки вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустились, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задумані очі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: