Докійка сміється. Петрик тільки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповідати.
То, значить, так було: малює він, коли підходить Ганна Іванівна, у зошит дивиться. Підійшла до нього: “Що це ти малюєш?” А він їй: “Коліктив”.— “Який коліктив?” І прискіпалась до нього: “Де бачив таке?” — “Ніде, кажу, не бачив, а ми організовуємо, ми — селяни. Тут і стовпилися школярі. А в мене двір, будівлі всякі намальовані, а за двором орють трактором”.
Валька лавочників: “Не пройдьот номер, земля закріпльона”. А далі палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я-ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Іванівна: “Хіба так можна?”— “А що ж воно… собаче!”
— Так у тебе ж синці!—сміялися в хаті.
— Це вже потім із-за рогу. Це й кожному так можна. На перемінці набіг із своїми та й дав ото… Ну, та й ми із хлопцями їм надавали. Оце після уроків аж за млин гнали кілками. Книшенків Іван і чобота в грязюці загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.
— Хіба ж можна отак робити? Що ж із вас буде, як повиростаєте, коли ось дітьми вже воюєте? Гай-гай, діти!
— А що ж він чорнилом замазав? “Земля закріпльона!”
Це твердження Петрикові, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст,— таке ж противне. Та ще їх не бити! Потім хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотілося. Взяв на столі під скатертиною хлібину житню й довго возився біля неї, а таки одломив добру шматуряку і ну її вминати.
Мати:
— Та хоч би ж олією помастив, он у миснику в риночці, ти, гайдамако!
Петрик слухняний — через мить уже біля мисника.
— Тут, мамо, пірце саме.
— Значить, нема, дитино. Підожди, ось галушок наваримо. Пшеничні сьогодні.
Мати совала сито по ночвах і хиталась постаттю, мов журилася. Дитині шматка хліба нема чим помастити. Три роки ось на корівку ніяк не зберуться. Тоді ж як збули під голод. Теличка є, думала корови з неї діждати. А тепер і на коня треба. І Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дівчині. Мерзла, гибіла на тих буряках, боса-босісінька. А вже найгірша старій печаль, як на Давида гляне. Гострі материні очі, чуйні вуха: то десь уривок слова упав, то десь підмітила, як рухнулась риска на обличчі,— і вже в серці материнім тривога. На фронті ж був два роки, звістки не чути було — боліла й сохла. Прийшов додому, і тут неспокій, щось є, чує серце. Тільки ховають од матері. Од вікна щось спитав Давид Зіньку. Чуйно насторожила вухо мати.
— Ні, ще нічого не помічала,— стиха говорила Зінька,— я, як тільки що буде, зараз прибіжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хіба вже не знати як ховатимуться. А тоді що вже боялася після тієї ночі: думала, прожене Матюха. Коли ж ні. Тільки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буває, пече,— мовчить, мов у рот води набере, бо ще візьме й відішле додому.
Зовсім стемніло в хаті. Тільки од печі, де Христя підпалила солому, падало світло червонясте й мінливе, грало на матері, на лаві проти печі. Розпустилося трохи й у млі: стала вона прозоріша, й чітко в ній виступав тепер силует Зіньчин із схиленою головою. Підвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це їй два тижні. Знов піде на хутір аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю ніч і в сні вона бачила: наче в дворі бур'яну вже немає, розчищено, і сохи вже наші закопують.
— Тебе, Давиде, погано бачила уві сні. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.
— А ти не думай нічого.
— Як воно само думається.
Дівчина притихла, притих і Давид. Може, сутіні хатні нагадали давні сині сутіні зоряних ночей. Як жита буйні в степу шелестіли, а вони, бувало, сидять на межі; Зіньчині очі замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замарені очі…
Раптом кинулася дівчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Біля печі Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутінях сидів біля вікна. І була, як колись, прокинувся юнацький запал і завзяття. “Брехня! Ми ще поборемось!” На далеких гонах в уяві виступала мрія улюблена неясними обрисами сонячно-барвистих плям. Потім перед нею стали очі — не заступили, бо прозорі. Тільки заграло крізь них веселкове оте, що вдалині…
XIV
Дні йшли за днями по довгих паузах ночей, осінніх, беззоряних. Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощів і мов нижче понависали стріхи. Розгасли вулиці й дороги в степ. Осінь… Хто оборався і в кого ще смугами руділи облоги в степу на чорному тлі чужих ріль — однаково вияснювали полички плугів і ховали по повітках до весни. Вся робота тепер у дворі. Чоловіки порались коло худоби, “до ума призводили” хліб: по клунях віяли, точили на решетах, трієрах. Цілими днями з ранку до ночі на дворі. Ото тільки й у хаті, як їсти. А встане з-за столу, і цигарки не скурить, мерщій за шапку. Бо в хаті ж і дихали важко: ще не звикли легені після терпкого степового повітря до пороху з мичок, до чадного з печі кізякового духу. Та й кутюрма ж у хаті— справжня текстильна фабрика. Як тільки витоплять жінки, мерщій за прядки сідають. Прядуть на прядках молодиці й дівчата, баби на веретенах. А коли є ще в хаті ткач — дід сивий,— то в нехитру мелодію прядок ще й верстат, немов барабан, гупає і човник по основі кларнетом: сюр, сюр… Тоді й онукам робота є: цівки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й після вечері сиділи допізна. Але чоловіки тікали вечорами з дому.
— Хоч би ж он шпульку змотав,— скаже невдоволено жінка.
— Хай удосвіта,— піхне на порозі цигаркою і — або сюди через тин, або туди — до сусідів.
Тихін казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжні мітинги. Як було колись, в перші роки революції. Цілі вечори, довгі ж, осінні, гомоніли селяни про землю, про місцеву владу, про новини, найбільш про своє найближче, найболючіше — про землю. Говорили ще, правда, біля припічка, в колі однодумців під шум прядок, і то на двері поглядаючи. Бо так і шмигають Матюшині полигачі. Нюхають. Хіба ж не було Юхимові Колодці: отак у хаті зібралися ввечері, а вранці в сільраду Матюха викликав, і вже все знає, що й говорилося. Пику набив, ще хотів у Щербанівку в міліцію спровадити, та відпросився.
— Яке диво, що Колодці набив пику! — стріли цю звістку обухівці.— Схоче — і тобі, і мені наб'є! Бо він у власті й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.
— Не скрізь таке! То ми дороги не знаємо. А він і користується нашою темнотою, мовляв, хоч і заюшиться мазкою, то тільки рукавом утреться. А от не бійсь, чого він Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вічі йому правду ріже. Як отоді й на сході “мерзотник ти” каже. І їхні діла всякі темні викриває. Що це означає?
Обухівці просто не знали, що й думати. Говорили різно. Що партійний він, та через те Матюха й терпить йому, чого нікому іншому нізащо не стерпів би. Говорили, що то “політика свого роду”, а що за політика — ніхто докладно не міг і сам собі з'ясувати. Головне, що сумнівів та підозрінь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанії ні в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякі, як тільки він прибув. І хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцію ціла Росія одмінилася, а за людей що й говорити. Хіба не було, що до революції чоловік — так собі, п'яничка був, наймит, пропащий чоловік — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлібороб справжній: коняка, корова, сім десятин засіву щороку, і самогону в рот не бере. І знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бідняцьку владу ніби йшов, а тепер… То отак і Давид, може?