Але перші зустрічі та розмови з ним неабияк здивували обухівців. Він був звичайнісінький Давид Мотузка. Як і тоді, під час революції ще: гарячий і вдумливий. Розпитувався про життя, розповідав багацько. Голос у нього рівніший став і твердий. І весь змужнів. Ходив він у неперешитій шинелі солдатській, і хоч партійний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонів: розумний, начитаний. На вулиці, на ґулях ніхто ні разу не бачив. “Сурйозний чоловік”,— подумали селяни. Потім далі, отоді в млині й на сході якось аж вухо різали його сміливі слова, голосно названі імена: Матюха, Гнида,— що їх обухівці вимовляли пошепки, а то ж усе — “товариш предсідатель, Яків Гаврилович”, не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихін он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. І як тоді на сході Давид виступив, обухівці затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подія, що цілі дні по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякі здогади, пригадувались найменші деталі: як затрусився Матюха, а з передніх парт начебто чули, як аж зубами він заскреготів. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не інакше, як злякався. Навіть безнадійно переконані в безстрашності Матюшиній, а й ті лише знизували плечима. Але всі відчували: в повітрі носилась тривога, і окремі слова, кинуті десь у кооперативі чи біля млина кимсь із “тих”, віщували, що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кілька днів не вихмеляючись, гуляє в них в Обухівці, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зібрався до Тихона. Ніч була вже, і чорна та вітряна. Блимали вогники по селу. З-за повітки чоловічі голоси п'яно горлали. А тільки Давид за ворота вийшов, назустріч дві постаті, обнявшись, плели кренделі по грязюці ногами, а голосами п'яними у вітряну ніч:
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов…
— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов біля них.
— Хто? Я питаю! — грізно й голосно, і наголос на “я”. Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидві жмені брав і жбурляв у спину. Потім тріснув кілок із тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кілок трухлявий попався: під тином у грязюці вже борсалось оте грізне “я”. І батькувалося. Другий сопів — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж біля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двір.
А потім пізно, уже вночі, в хаті в Тихона було повно людей. Як нагло: трах-дзеньк! — і посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз дядькові Гордієві в голову: трохи рикошетом пішов об раму й гепнув просто в коло на долівку. Всі кинулись, сполохані. Вибігли надвір. По селу ґвалтували собаки. Нікого ні в дворі не знайшли, ні в городі, ні близько на вулиці. Ішла тільки молодь із піснями та гуками по вулиці. Але всі знали, що не чиє ж, як їхнє діло.
Сьогодні Давид у сільраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободі в них тиняється п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кілок йому знадобився — з тину ламав. А вчора вночі хтось висадив шибку в Кожушного. І вже ж кому більше, саме отаких це хлюстів робота.
Матюха був не п'яний, а тільки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
— Значить, заробив кілка, якщо ламають із тину! А вікон не стережу я. Може, ви й самі ось скоро один одному шибки гамселитимете та кілками голови провалювати будете! А я при чому тут?
Потім по паузі — в кімнаті нікого не було більш — перехилився через стіл і сказав із притиском і пошепки. В голосі чулась погроза й застереження:
— Мотузко, ти мені оті свої штуки покинь! Поки не пізно. А то не прогнівайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже і я тобі! Плакати будеш, та пізно. Іди не розстроюй мене!..— і вже потім услід Давидові кинув так, щоб у розчинені двері й народ чув, що був у сільраді: — Та збори оті мені прекрати! Бо як наскочу колись… Може, ви там самогон гоните, а може, й гірше щось? Знов крадіжки по селу стали проявлятись.
Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з іронією, теж голосно, щоб усі чули:
— Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забуваєш,— він показав на стіну,— то не Микола II, то Ленін. А щодо крадіжок, то… ти ж голова. Чого ж ти заходів ніяких не вживаєш, щоб виявити злодіїв?
— А виявимо! — також роздільно і з притиском сказав Матюха, не зводячи з Давида очей.
…З цього дня ні в Мотузки, ні в Кожушного уже не збиралися. Не злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вікна склити не будеш. Та й потім, на Давидову думку, час уже покинути біля припічка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому треба із “підпілля” свого в хату-читальню вилазити. Товариші погодились.
— Тільки ж у нас і хата-читальня!..— Яким похитав головою і нічого більш не сказав.
XV
В центрі села од майдану, де церква, і через вулицю од школи стояла велика обшарпана хата з ґанком на вулицю. Колись це була монополька. Дощі осінні, завірюхи оббивали її, і ніхто не мазав ран. Як болячки розкидало по ній — навколо вікон, біля ґанку, а внизу, над фундаментом, навіть знати було плетінь. Залізо на даху фарбувалось колись: старожили, може, і пам'ятають іще, і, може, в кого в пам'яті збереглося, якою саме фарбою, але тепер ніяким дослідженням цього не встановити. Ґанок прогнив, і вистрьопало вітрами різьблення на дашку.
Тепер це — хата-читальня.
Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вікнами з побитими шибками. І ні одна думка за цілий день у ній не ворухнеться. Бо з ранку до ночі на дверях висить замок. На двох вікнах од краю — занавіски біленькі, і миршаво зеленіють у цвіточках на лутках калачики й зірочки. То бібліотекар колишній живе на тій половині. Ще за часів “Просвіти” бібліотекарем був, а тепер не те щоб завідувач хати-читальні, служить за прикажчика в кооперативі. Але й ключ од хати-читальні в нього ж, і після вечора, як замикали хлопці хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як випускала курей із горища Ганна Іванівна, жінка бібліотекарева — вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
На ґанку, де хата-читальня, бібліотекареві кури понахохлювались і застигли в дрімоті. Отут вони й живуть.
Вечоріло вже. Півень злетів на конов'язь і прокричав через вигін своїм приятелям “на добраніч”, а тоді запрохав дам на сідало.
А вже чути далі крізь дрімоту — з ночі залунали голоси, жарти й дзвінкий дівочий сміх. З обох країв села й через вигін валила молодь. Загупали на піддашші чобітьми і з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом підходили до ґанку, з усіх чотирьох вікон бліді смуги світла на вулиці малеча місила в грязюці — їх не пускали в хату. А за вікнами ж клекотів шум, співали, сновигали, маячили проти вікон рухливі постаті.
— Федоре, підсади! А тоді я тебе.
І припадали до шибок цікавими зіркими очима.
— Їй-бо, ваш Іван, Федоре, Ганку обняв, цілує!
— Та бре?
— О, їй же бо! Диви, ще цілує! — аж захлинався якийсь, іще ближче обличчям, аж ніс розплющував об шибку, припадав до неї.
Перше, що Давидові впало в очі, коди одхилили двері,— густий сизий туман тютюновий, що так і колихався над головами хвилями. Крізь його сивий серпанок виступали два дівочі рядки попід стіною на ослонах — співали щось про милого в далекій дорозі. Під другою стіною юрба хлопців, а на столі, саме під портретом Шевченка, рушником брудним обвішеним і в павутинні, сидів якийсь довгов'язий парубійко, і на коліна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собі. Над головами в тумані блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню. Підвів обличчя — знати, не вперше схилявся й підводився, бо аж скривлене з болю, хоч і весело наче, очима пробіг по юрбі, обернувся.
— Ти!
— Лягай! — хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову і придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбі:— Я, я…— Лусь, трах!