Бур’ян – Андрій Головко

— Що, цівок немає? Ану, Докійко, кинь свою кужелицю, насучи.

Докійка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:

— Та цівок же там повна підрешітка.

І Давид кидався:

— Що таке? А, ні, цівки ще є,— і знов гуп-гуп лядою, машинально самими руками, ногами підніжки перебирав, а в голові не ткання.

Чорт його знає, чи не двинути йому просто самому в повіт? Хоч і завтра вранці на станцію? Але що ж,— ну, поїде він з голими руками, без ніякого матеріалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Ні, вже пожде, як там “Голос праці”. Першу замітку вже досі мають, і другу ось через кілька днів одержать. Підожде ще, а тоді бачитиме.

Прийшов Тихін. Вніс знадвору з собою з-під мряки гострий пах овечої вовни в довгому сіряці з відлогою, нап'ятою на голову. Біля порога відлогу скинув і поздоровкався до всіх глухо, а тоді сів біля Давида на лаві. Мовчки, не питав нічого, тільки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.

— Нічого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихін головою. Так я, мовляв, і знав, і похнюпився. Давид бадьоренько:

— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,— і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомі… Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд і нічого чоловік, не викликає жодних сумнівів, ну, а на балачку, біс його знає: таке верзе та все око мружить підозріло. Де був під революцію — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начміліції сидів у нього, може, нашпигував. Тихін погодився: могло й це бути. Може, політику яку задумали. Ех, і трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж і народ у них в Обухівці. Вже чув, балакають: “Знов пишуть на землеустрій, знов фунти збиратимуть. Одні піджились, а це ще Давидові на коня треба”.

Давидові кров прилила до обличчя.

— І хай би це куркулі крякали. А то ж самі незаможники деякі. З несвідомих.

Він витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, і подав Давидові. Це тих, що списували в земельні громади: на виселок уже двадцять три душі записалося, у колектив теж на виселок в економію сім душ, більше сибіряки. Приходив ще Клим-сибіряк, що в хуторі в коваля живе, хотів дуже Давида бачити, аж до вечора сидів. Якась, мовляв, справа є, і теж згоден у колектив, і коваль, Зінь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хіба яких дворів з півсотні, що напроти йдуть. Давид радий.

— Бач, а ми голови похнюпили. На цю неділю обов'язково треба буде… да, на цю неділю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту неділю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб наші воротії не зірвали. Та вже тоді приговора самі пропихатимемо, назирці йтимемо за ним, щоб знов не провалився крізь землю.

Тихін сидів, похнюпившись, потім підвів голову, а очі ще на долівці, немов такі важкі, що ніяк не підніме. Кашляв довго, далі зітхнув і глянув на товариша.

— Трудно, Давиде! — потім пошепки: — І бачу я так, що без крові не обійдеться. В кооперативі вчора дядьки були завелися. Гнидині сини обидва як хмара, а нічого — мовчать; тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цілий день учора з Тягнирядном по слободі тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативі як завівся з нашими: “Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидів тільки два — та й на волі. Ще два посидю. А землею своєю не один живіт наб'ю, як колись продко-місарам за розверстку зерном набивали”.

Гуркотіли в тиші прядки. Христя тихенько, без слів, співала над гребенем. Давид поклав на плече Тихонові руку й сказав зворушено, а твердо:

— Да, трудно, Тихоне. Я думав і вчора, як ішов із Щербанівки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тільки недарма, аби зробили своє,— люди житимуть.

Тихін мовчав. Потім підвівся, худий і незграбний, як дихав у тиші, хрипіло в грудях, і сказав лише: “Воно то так…” Потім нагадав Давидові, що сьогодні ж у нього зберуться. Щоб і Давид же прийшов. Тепер увечері по хатах біля припічка на соломі цілі мітинги.

Із тим пішов Тихін.

Як зсутеніло, що ткати не видно вже, Давид виліз із-за верстата і, взявши на полиці зошит, сів до вікна близько й почав щось у ньому писати: якісь цифри, вираховував щось. Прядки обидві стихли, й мати вже сіяла борошно на лаві на галушки, а Христя поросяті готувала.

Прийшов із школи Петрик, і за ним Зінька зайшла в хату. Петрик повісив торбинку на ключці й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидові, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олівцем легенько з усміхом по лобі. Хлопцеві обличчя так і розпливлось в усмішці: як хрупнув — значить, можна до нього. Підійшла й Зінька і сіла на лаві поруч.

— Чи в тебе вже й так синець ось під оком,— помітив Давид підбите око в братухи.— Де це ти нагуляв собі?

Мати:

— Хіба вони вчитися в школу ходять? Ні уроків же їм тепер ніяких не задають. Гарцюють та синці один одному набивають.

— А, ви розумієте! Це урок малювання в нас був.

— Ах ти, шибенику,— мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всміхнутись,— так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розуміє нічого! А ви молоді та розумні! Що ж тобі — хтось синьою фарбою око підмалював?

Докійка сміється. Петрик тільки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповідати.

То, значить, так було: малює він, коли підходить Ганна Іванівна, у зошит дивиться. Підійшла до нього: “Що це ти малюєш?” А він їй: “Коліктив”.— “Який коліктив?” І прискіпалась до нього: “Де бачив таке?” — “Ніде, кажу, не бачив, а ми організовуємо, ми — селяни. Тут і стовпилися школярі. А в мене двір, будівлі всякі намальовані, а за двором орють трактором”.

Валька лавочників: “Не пройдьот номер, земля закріпльона”. А далі палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я-ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Іванівна: “Хіба так можна?”— “А що ж воно… собаче!”

— Так у тебе ж синці!—сміялися в хаті.

— Це вже потім із-за рогу. Це й кожному так можна. На перемінці набіг із своїми та й дав ото… Ну, та й ми із хлопцями їм надавали. Оце після уроків аж за млин гнали кілками. Книшенків Іван і чобота в грязюці загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

— Хіба ж можна отак робити? Що ж із вас буде, як повиростаєте, коли ось дітьми вже воюєте? Гай-гай, діти!

— А що ж він чорнилом замазав? “Земля закріпльона!”

Це твердження Петрикові, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст,— таке ж противне. Та ще їх не бити! Потім хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотілося. Взяв на столі під скатертиною хлібину житню й довго возився біля неї, а таки одломив добру шматуряку і ну її вминати.

Мати:

— Та хоч би ж олією помастив, он у миснику в риночці, ти, гайдамако!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: