У хаті — гармидер, як це завжди буває під час мазання: стіни голі. Посеред хати, на столі,— купа юпок, теплих хусток навалена. Дівчата обстругували стіни,— які з долу, які з кобилиць угорі. Одна місила посеред хати, просто на підлозі, глину з кізяком на шпарування. Біля одного вікна Яким замазку замішував.
Марія весело, як зайшла:
— Добридень вам, дівчатка!— а тоді крутнулась на каблуці, як дівка, і очима по хаті. Свитка їй на однім плечі вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потім витягла з кишені щітку, поклала на лутці й до Якима з жартом, а все немов замислена:
— А ти сам один, сердешний, тут із дівчатами. Як візьмуть тебе в роботу!
— Гукатиму товариша, нехай рятує,— в тон відповів Яким і справді погукав:— Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж із тієї кімнати глухо. В Марії якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стіл її, на купу дівчачої одежі. Спідницю підтикала, рукава по лікті засукала й хустку квітчасту — по зеленому полю червоні квіти — назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хаті, на стіни роздивляючись.
— Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цілий шмат сухої глини.
— Мазати — так мазати! Це ж ми не найнялися, а собі мажемо.
Марія все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрізь мазати, і в тих кімнатах?
— Там Давид саме з книжками заходився,— сказала котрась із дівчат.
— Так хіба ж не можна, щоб і стругати заразом? Вона крутнулась і вийшла в коридорчик, а на порозі в ту кімнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на підлозі нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звів. Тоді очима обдала і, поздоровкавшись привітно, підійшла й присіла біля нього.
— Усе ти з книжками, Давиде! — і мов задумалась. А потім діловито: от що — вона думає отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тільки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звів голову й глянув на молодицю. Стрілись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свій одвів. А Марія зітхнула і, спершись об його плече рукою, важко підвелася. Давид ще вслід їй:
— Тихін пішов на Огирівку?
— Пішов,— сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. І все стояла. Потім на очі, як очерет од вітру, схилились чорні вії. Ще глянула примружено. І враз в обличчя (вже не сховає молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навіть крок ступила до Давида з порога.
— То що, Давиде?
— Та… нічого.
Марія ворухнула коромислами брів і повернулась, потім вийшла, пругко вигнувшись у стані,— знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, які годящі, які оправляти, які на горище, а думав: і як він що забув сказати Тихонові (пішов на Огирівку, у сестри покрівля на повітчині впала, а вдова — сини ще малі — ну й пішов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збігати: в Ілька, в наймита, начебто щось за лист цікавий є,— казала Зінька. Ще думав: ну, а то знає Тихін і сам, що з хуторянами-незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агітацію ведуть. А вже ж на сході, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.
Внесла Марія з Галькою кобилицю в кімнату. Поставили під стіною од вікна, і Марія, скинувши чоботи, полізла на неї. Галька пішла собі — сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стіні, заспівала тихо, без слів, якусь веселеньку мелодію. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хіба він не бачить її наскрізь! І оту хустку квітчасту, і сорочку з веселими дівоцькими уставками хіба не задля нього наділа? Не мазати йшла!
По спині грудочка глини, з горошинку завбільшки — хруп! Звів голову — не дивиться, струже. То так, видно, з-під ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з-під руки — зирк, лукаво й з усміхом. І, чортова молодиця! Підтикалась — аж одне коліно видно. І чоботи навмисне ото скинула. Давид похмурився і пильно став роздивлятися на заголовок книжки. І дивно — не прочитає заголовка: літери якось переплутались, і кров залила обличчя. От встав би він, тільки глянув би на неї та покликав: “Маріє!” — як простягла б руки з кобилиці і з одкритими очима, затуманеними, впала б йому на груди. А, чортовиння! А очі знизу вже широко одкриті, як колись в оту ніч проти місяця.
Згадав Давид щось із тої ночі, тоді біля двору, хотів спитати, та стримавсь. Марія спитала. Сперш обірвала спів, а потім мовчала хвилинку і врешті вся повернулась до парубка із журою:
— Чого ти, Давиде, як тільки ми вдвох зостанемось, не знайдеш і слова для мене? Чи думаєш: “А, що там із жінкою говорити?” І мовби сердишся на мене?
Обличчя в неї було розгублено-сумне, як у дітей буває. Давид глянув на неї і знизав плечима. Чого б він мав на неї сердитись? Ну, так-таки подумала б, чого?
— А я не знаю! — сказала жінка задумано.
Дурниця. Що дивує вона його деколи своєю поведінкою, то це є, цього він не сховає. І що аж боляче йому стане іноді за неї, це теж є. От хоча б перше взяти, як із млина ото колись їхали з нею та біля воріт уже стояли. Щось балакали про Тихона, що лікуватись йому треба. Вона ще журилась, мовляв, хліба жаліє лікарям. “Ну, та полотно ж є в мене”,— казала. А потім од'їхала й сказала щось.
Пауза.
Марія пильно дивилась на парубка й немов дихання затаїла. За стіною співали стиха дівчата.
Давид задумався на хвилину — нащо він це? А потім звів раптом голову й доказав:
— …Я не розчув тоді та й гукнув: “Що ти кажеш?” — а ти, Маріє… засміялась і кинула: “Було б слухати!” Це й усе. Дрібниця наче. Але й того вечора, і потім іноді, коли згадував, думав багацько, що то мені було б слухати? І, знаєш, Маріє, іноді погано про тебе думав. Бо якось диким здавалося і не вірилось просто, що так могло бути: журилась, а через хвилину — сміх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу…
Пауза.
— Що ж ти погане думав, Давиде?
— Думав, що од наших воріт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харкає, десять сажнів ти од'їхала та й сміялася. А потім, як і до вас заходив. Думаєш, чого ото Тихін такий смутний став?
У голосі Давидовім жінці вчулася немов зневага до неї. Аж почервоніла, і груди хвильніше задихали. Чи не вважає він, бува, її за якусь… так це каже: “І до вас як заходив”. Мовби і не знати що. Чи думає, що так і до всіх вона, як до нього, хто б не зайшов,— весела, місця собі не знайде в хаті.
— Ех, Давиде! — зітхнула тільки й замовкла. Уже напружено скребла стіну. Потім злізла з кобилиці сама, хоч і хиталась кобилиця. Перетягла її на друге місце й знову сама злізла. Не сказала Давидові, щоб подержав. І спідниці нижче цей край обсмикнула.
Зайшов Яким і з дівчат якась. Якимові лінійки треба, шибку обрізати. Веселий був. Кинув жартома:
— Ой, глядіть, коли б ви не намазали вдвох! А дівчина ота спитала:
— Тітко Маріє, чи сюди кізяка в глину не треба більш? — і показала в жмені кавалок, що принесла на взір. Марія подивилась, пом'яла в пучці.
— Ні, гарна ж глина,— сказала.— Уже шпаруєте?
— Оце починаємо.
Потім услід уже їй гукнула Марія:
— Нехай би сюди яка прийшла,— і почала старанно стругати стіну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестіння сторінок і жадібно ждала чогось.
По довгому напруженому мовчанні Давид озвався перший. Може, він Марію образив, хай не сердиться: він зовсім цього не хотів, як говорив те. Може, і казати не треба було. Бо людині всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижні тільки знаючи хоч і її, Марію. І нехай не думає, що весь час він отак про неї тільки й думав. Ні, не тільки так.
Він підвівся, дістав із шафи іще оберемок книжок і поклав на підлогу. Перебрані поклав у шафу. Тоді знов сів до книжок і, витягши кисет, зібрався закурити. Не було папірця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купі, заготовленій на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима і через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потім, як сів, Марія не втерпіла вже: