— Як же ти ще думав про мене?
Парубок чиркнув сірника, прикурив цигарку і, смачно затягшися, пихнув синім димом. Крізь дим дивився на молодицю; приємно вразило його: коліна вже не видно було з-під спідниці, сама уважна, тільки брови злегенька — в печаль.
— Це було вперше по приїзді зараз. Був ото ввечері у вас,— почав Давид і дивився кудись у куток задуманий,— було багато дядьків, і жінки були. Сиділи на полу молодиці. Ми говорили про життя обухівське, радились, що нам робити з Матюшиною компанією. І ти щось сказала була, либонь, “папушами” чоловіків обухівських узвала. А тобі хтось із мужиків грубо: “Не твоє, бабське, діло це”. Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопіли й слухали та тільки очима лупали. А молодиці всі круг тебе аж на полу не всидять, аж очі їм блищать… З дівчатами ти як дівка: чи пісні завести, чи пожартувати. І з молодицями коли ти заговориш, то всі мовчать.
І змовк Давид, затягшися цигаркою. Марія й не рухнеться на кобилиці. Очей не зводить з парубка.
— От я й думаю собі,— знов Давид, а очі захоплено в нього на молодицю,— яка б з тебе, Маріє, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
Дивився, поривний, на неї. І таки ж гарна! Знов заговорив:
— У нас і досі чоловіки про жінок так гадають собі: “Волосся довге, а розум короткий”. Дурниця! Скільки їх є і в партії, і на громадській роботі взагалі. Селянці ще трудно, то правда,— хазяйство, біля горшків, над прядкою з ранку до ночі, діти обліпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Маріє, ні дітей нема…— і раптом занепокоєно:— Маріє, чого ти?
Жінка повернулась до нього, і на обличчі в неї біль. Сказала по паузі:
— Хоч не нагадуй, Давиде,— і видавила з мукою,— мені про дітей. От ти кажеш: іншу жінку реп'яхами обліпили, куди вони? Дурні вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скільки, не реп'яхи, а квітоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? І ще б знайшла час на щось інше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от і школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дітей. А як нема… Ми он те літо мазали хату з Тихоном — як радісно було! Тільки що побралися. Та й піч, я пічникам кажу, щоб же тепленька була, і вікна, щоб же — їм ясно! А тепер… Приходю додому — в хаті як на розпутті, як билина. Та й билина росте — насіння з неї впаде, а на другу весну хоч і суха, та навколо ж так і пруть із землі зелененькі… А ти, Давиде, як яку радість: “Дітей у тебе нема”…— В голосі тихий докір і жура.
Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним і наче зів'яла. Було хвильно й жаль було жінки. Тож іще хвилину тому — з очей аж сипалась веселість і сміх — бриніла вся молодістю й сміхом дівоцьким. А це немов одразу зів'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:
— Давиде, ну скажи мені: та чи ж я, трясця його знає, не молодиця?!
Бриніла знов уся, всім тілом пругким, молодим. А до Давида очі аж палять.
— Слухай, Давиде, подерж кобилицю,— раптом згадала Марія, що мазати ж треба.
Давид підвівся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темні. Й затихла, призивна. Мить, потім одірвалась і сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:
— Ех, Давиде!
Тоді ж із коридорчика влетіла Галька — буде мазати з тіткою Марією. Почали мазати.
XVII
Закінчили мазання тільки другого дня надвечір. Обидві кімнати були вже побілені чепурненько. Вгорі на стінах висіли зелені гірлянди з сосни і через хату попід стелею, навхрест з кутка в куток, теж висіли двома пишними разками, і на них ще червоні папірці були почеплені. (Так бачили на цукровому заводі в клубі). На одній стіні в зеленому з сосни вінку висів портрет Шевченка, біленьким рушником обвішений, а на другій стіні, що біля неї стіл, великий портрет Леніна, і теж у вінку зеленому. Був і на ньому червоний квітчастий рушник,— котрась із дівчат принесла.
Мили підлогу вже, та як повна хата молоді, то ніяк і повернутися. Не налюбуються дівчата на білу, затишну, в зелені, хату. У вікна з причілка сонце червоне з заходу кинуло золотаво-червоні снопи проміння, просто через кімнату аж на протилежну стіну, мов золотавим колоссям розсипались. І впало колосся червоно-золоте кому й на голову, у волоссі остюками заплуталось.
Дівчата, що мили підлогу, прогонили вже:
— Та йдіть, бо з вами ніяк і нагнутися!
Навшпиньках через помиту смужку з тії кімнати вийшов Яким.
— Да-да, товариство, хай уже дівчата домивають. Ідіть собі! От у неділю на відкритті до півночі сидітимемо.
Юрба помалу танула. Червоне на стінах гаснути стало. Дівчата помили. Потім ще ганчірки повиполіскували (ще ж пригодяться) й розвішали їх на конов'язі. Повдягались у сінях і розходились.
Яким вийшов із Давидом і ще з одним парубчаком — Савкою, “видатним малярем” обухівським. Замкнув хату-читальню, а ключ собі в кишеню поклав.
— Хватить уже анархії! — сказав із приємністю, спускаючись полатаними сходами.
Так і пішли втрьох до нього. До неділі лишився один день, а стінгазета ще й не почата набіло.
В хаті світилося вже в Карпенків. Біля печі молодиці з вечерею порались. За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала. Хлопці ж зараз і засіли за стіл. Дістав Яким із-за сволока чернетки дописів і маленьку Тетянину палітру двадцятикопійчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власні, але були й ще чиїсь. Писані чорнилом і олівцем, усі карячкуватими, незграбними літерами. І про що тут не було тільки — про землеустрій і про ліси, про хату-читальню, про Матюху. Були й вірші,— свої Сосюри та Тичини теж були в Обухівці. Навіть фейлетон свого доморослого Остапа Вишні був. Розповідалося в ньому про якісь дуже темні махінації в кооперативі, внаслідок чого перенеслась ціла діжка вонючих оселедців із Губаренкової крамниці в кооператив. Давид фейлетон похвалив.
— Треба й малюнок сюди дати,— сказав Савці. Той і собі уважно прочитав фейлетон і захоплено відповів:
— Небезпремінно намалюю! І кооперацію, і Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедці? — аж задумався.
— Хай люди носи позатикають. От і розумій — значить, воняє з діжки,— сказав Яким.
— Ай правда! — зрадів Савка. Знадвору ввійшов старий Карпенко, батько Якимів. Роздягся, а тоді підсів до хлопців, до стола.
— Що це ви, хлопці, записарювали всі?
— А це ж, тату, стінну газету пишемо,— Тетяна діловито відмовила, не підводячи голови, над аркушем схиленої. І писала далі, слідом за ручкою виводячи й губами слова.
Похитав головою:
— Ой хлопці, глядіть, щоб ви не написали чого на свою голову!
— Чого це “на свою голову”, дядьку Левонтію?
— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там і про кооперацію. Хтось здорово пробирає. Цього ж вони не подарують. І так вовками дивляться.
— Пусте! — сказав Давид.— Вовків бояться — в ліс не ходити. Скрізь газети стінні є, в яку казарму не зайди, в який робітничий клуб не заглянь, а на селі — в сельбуд. Це в нас тільки щось за республіка така особлива.
— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хаті місця не буде за це? — сказав батько.
— Буде, не журіться, тату!
Батько по тому витяг витушку з-під полу й почав мовчки мотати півмітка. Хлопці робили своє. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтія: скільки воно десятин у Рокитному всієї землі — і Книшевої, і Губаренкової, і інших — огулом. Старий перестав мотати.