Бур’ян – Андрій Головко

Спитав, чи є бібліотека. Є. Яким повів у темний коридорчик, а потім у розчинені двері, в темну кімнату. Ще з порога чиркнув сірника Яким.

— Оце шафи наші.

Давид підійшов до шафи і крізь розбите скло дивився на полиці, завалені пошарпаними книжками. Взяв одну — в ніс ударив пах старого залежалого паперу, змішаний із пилом. У куточках, понад полицями, навіть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку — Лєскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.

— І тут книжок повно. Це генеральшині. Бібліотека добра, одним словом, тільки що більше все романічеські та вірші, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх і беруть — не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папір, чи не дуже товстий. А тепер і зовсім не видають книжок, бо не вертають, скурюють.

За стіною, за шафою, бренькнула гітара, й тихе сопрано:

Нічка розсипала зорі сріблястії,

Ось вони в річці на дні…

Яким ще чиркнув сірника.

— А стіни! — похитав Давид головою.

Пляміли вони болячками. В кутках із стелі звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкості ізнизу навіть поцвів. Під луткою обвалено було.

— Ремонту треба, та й доброго.

— О, це ми зробимо, це пусте,— сказав Яким, кинувши порожню пачку з-під сірників у куток і повертаючи до дверей,— от із молоддю нам справу владнати. Бо досі хто з мужиків хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачі не затягнеш сюди.

— Та з молоддю якось ми уладнаємо,— сказав Давид. У великій хаті, як вернулися, і досі хлопці в поляпаса грали. І стояли біля вікна гуртом поважніші, курили і, нудьгуючи, спльовували. Туман іще густіший став. А десь у ньому бродили, як місячної ночі, дівчата з співами,— шукали когось. І наче десь далеко-далеко, а не під стіною, стиха співали. Біля самих дверей Гордіїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долоні і одвернувся до Якима. Обличчя стомлене і вже без запалу, а в голосі чулась нудьга.

— Хоч би ти, Якиме, був прийшов із гармонією.

— Не до гармонії мені тепер,— одмахнувся Яким. Спитав потім, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знає? А за плечі тоді рукою хтось схватив його і тягнуть, і регочуть — угадано Костю. Але він тільки вилаявся з нудьгою:

— Іще вам не остобісіло!

Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув із стола і теж не схотів уже більш. Коло розірвалося. Хто одійшов до дівчат. Од вікна підступились хлопці до Давида, і сказав Остап Ївги-удови, усміхнувшись, а невесело:

— Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.

— Бачу, погана!

Яким уже посеред хати стоїть і руку підняв.

— Товариші, увага! Дівчата, киньте, доспіваєте потім! Усі повернулися до нього. Шум затих. Дівчата ще співали, а потім обірвали не разом, не рівно спів. В одному кутку ще захлиналась якась сміхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок і кинув через голови:

— Ану там,— не налоскоталися ще? Замовкни!

— А то що? — підвівся Книшенко і глянув спідлоба.

— Побачиш що!

— Овва!

Од стіни одхилився тоді кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.

— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.

— Не дуже лиш сажай! — озвався з-під стіни Гниденко Филька білобрисий. Яким мовчки зміряв поглядом із ніг до голови його і, одірвавшись потім, гукнув:

— От що, товариші! Завтра всі дівчата, що співають у хорі, і так взагалі, котрі свідоміші, зранку хай сюди збираються, діло є! А саме ж мучениці якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватіть із дому щітки, а може, в кого маслянка є, то й маслянки по грудці. Чи невже ж ми отак цілу осінь та зиму в оцьому бараці тифозному й будемо пропадати?!

Та й взагалі — це вже до всіх — і хлопцям, і дівчатам — що з нього тільки промовець кепський: не висловить так, як то думає ясно, ну та, як уміє,— час уже їм, молоді, в нове життя входити. То колись батькам їхнім замолоду, як життя було не їхнє, а чуже, як була тільки праця в три поти влітку, а взимку безділля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвітки! В поляпасах репались долоні (били не так, як ми!). Од реготу та співів шибки бряжчали!.. Де ж було силу дівати, як ніде? — аж до нових наймів повесні. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхнє перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своєю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекції всякі. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодість. Але ж не так, як оце. Бо хіба хоч раз, нехай признаються по правді, верталися звідціля додому, і щоб на душі було гарно? Він же, Яким, по собі знає: було, йде сюди, бо тягне і хочеться чогось, сам гаразд не знаєш чого. А тільки прийдеш, не те! Аж сум тебе візьме!

— Так от ми й хочемо,— закінчив Яким,— хоч помацки, а щоб “те” нам було. Про це вже Давид подбає. Газету ж виписали, а завтра… та й із хлопців приходьте хто,— там чи кобилицю перенести, ґанок полагодити.

Костя захоплено:

— О, за нами затримки не буде!

І ще хтось:

— Ми будемо!

І гамір, галас знявся в хаті. Дзвінкими голосами дівчата в приступ пішли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожній? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопці ж десь добули.

— Та хай сосни в посадці наламають! — гукнула котрась. Півнівська Галька пальцем колупала вже стіну біля вікна, так цілий шмат глини й одпав. Кричала до дівчат:

— Ой матінко ж моя! Та ви подивіться!

Як гуси на вигоні — клекіт голосів.

Христя стрибнула на стіл і з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил із нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.

— Да,— знову Яким,— у кого портрети є революційних діячів, то приносьте. А в тебе,— до Давида звернувся,— ми портрет Леніна поки що позичимо.

Давид хитнув мовчки головою. А очі захоплено й радісно дивилися на молодь.

XVI

На другий день, ще бовкало на дзвіниці, баби обухівські бачили, йдучи до церкви, як біля хати-читальні метушилася молодь. І нащось стояли дві кобилиці біля ґанку. Стукав молоток і дзвякала сокира на самому ґанку — то хлопці піддашшя та сходи лагодили. На вулиці стояла юрбою дітвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозі заґавилися. З хати на ґанок вибігла дівка в самій сорочці, в підтиканій аж до колін спідниці.

— Косте, принеси он кобилицю!

Костя на землі щось біля сходів возжався. Підняв на Христю голову.

— А сама ти не зводила б зійти? — і сміється, бо східці ж прийнято.

— А ти ж бачиш — ніяк.

— Я зсадю!

— А, бісе! Тобі аби!..

Костя знову сміється, а очі несамохіть так і припали до Христі. Потім одірвався, кинув сокиру й подав дівчині кобилицю на ґанок. Вибігла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в двері.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: