Давид пильно глянув на неї. Він розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: “Вранці прибіжу та й витоплю йому”. Звідки прибіжить? Десь близько думає бути. Звівся. А за руку Марія схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. І Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тільки посидить хай.
Очі такі в неї благальні й гарячі. Аж Давидові обличчя зайнялося червоно.
— Ну, що тобі? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: відчув, що слабне.
— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марія.— Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Він і не знатиме нічого. І дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нічого мені — тільки тебе! — і линула до нього— саме втілене в жінку благання й хотіння його.
— Пусти, Маріє! — Давид звільнився і хвильний пройшовся по хаті до полу, назад. Марія за ним тиха до полу пройшла. Стрілись, розминулись. Потім спинився раптом, обернувся до молодиці й сказав:
— От що. Якби ми, Маріє, з тобою в табуні бродили, тоді б і не балакали. А то ми живемо в громаді людській. А це — куди складніша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хіба він сховає від неї? Іноді чортзна-що в нього отак шарпонеться до неї. Це не є розпуста. Але… багато тих “але”; і чуття в людини складніші, аніж у табуні. От сказати — що б тоді Тихін? Чи хоче вона, щоб і в вічі один одному не дивилися? І так їх жменя, а й ті щоб перегризлись, як собаки. Та й потім — хіба тільки в цьому життя? Казав же він учора…
— Давиде, ти повіриш мені,— подалась до нього жінка,— от завтра б я почула під серцем у себе, уже завтра ти мене не пізнав би. Ну, коли ж я гляну на оцю хату-пустку, душа в мене пусткою стає.
Тиха Марія й зажурена. Простягла руки, на плечі поклала парубкові. І він не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову міцно схватили, а тілом усім — колінами, грудьми — хвильна до нього притулилась, і з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице,— тоді рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках і з болем одірвав її від себе й незручно пхнув. Марія похитнулась і боком ударилась об піл. Аж застогнала — та не від цього болю.
Давид широкими кроками підійшов до лави, згріб шапку і, не надіваючи її, не оглядаючись, вийшов із хати.
Як двері грюкнули, Марія ще кинулась очима. Об зачинені двері очі вдарились і впали додолу. Зів'яла вся одразу якось. Груди її важко здіймались і тисла тісна кофточка. Вона стягла її з себе, розірвавши під рукавом, і кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жінка спустила немічно руки низько межи колін і головою аж до колін похилилась.
Кинулась, як удруге рипнули двері. Глянула вже втомна, і враз на обличчі вже несподівана радість виступила червоно. З полу не встала, а так і ждала, сидячи на постелі, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку і, не підходячи близько, сказав спокійний, але хмурний:
— Нас хтось, Маріє, защепнув.
Нічого не сказала. Обличчя — як висічене — ні рисочка на ньому не рухнулась. А тільки відразу вся зблідла. Опустила голову на коліна. Давид мовчав. Потім міркував уголос:
— Ну що ж? Вікна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти.— В кишені полапав — не було нічого, викинув дома все з кишені. Чи спати моститися?
Він скинув шинель і помостив її на лаві до покутя. Тоді встала з полу Марія. Підійшла мовчки до нього, шинель прийняла й повісила на стовпі під сволоком. Взяла потім з полу Тихонів кожух і помостила в боки на лаві і подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. І так же мовчки пройшла до полу й сіла знов на постелі.
На сволоці Давид тим часом якусь книжку побачив. Дістав — аж воно його ж, Давидів, “Земельний кодекс”, що Тихін узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але він узяв-таки. Тоді ліг. Ні, підвівся ще й скинув чоботи, присунув лампу собі на край стола й тоді вже ліг, не роздягаючись. Ще підвівся на лікоть.
— Лягай уже й ти, Маріє,— сказав, як тільки міг, ласкаво,— пізно вже.
Голос його Марію зогрів — тільки зітхнула. Потім устала, під комином у макітрі помішала опару і, сівши знову на піл, опустила руки на скриню, що біля полу стояла, а на руки поклала голову.
Так довго сиділа. І думала вона в цю одиноку ніч про щастя своє, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. І думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв він перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потім харкав із кров'ю і дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогодні в Марії не було жалю. І вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха,— жінка аж кинулась і одхилилась од неї.
Тихо в хаті. Не шарудів сторінками Давид.
Марія підійшла до нього — спить він. Прийняла з грудей книжку, поклала на стіл. Дивилась довго на його мужнє, вродливе й сумне вві сні обличчя. Потім прикрутила лампу й підійшла до полу, до незім'ятої постелі, такою біленькою на сьогодні рядниною застеленої, і лягла тиха на неї ниць.
…Прокинувся вранці Давид од голосів у хаті. Вже розвиднялось. Біля ночов на лаві сіяла борошно Марія. А жіночий голос — із-за столу не видно Давидові чий — схвильовано говорив:
— Та хоч буди його вже! Поки раніш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.
— Хай плещуть люди,— сказала Марія,— мені байдуже. Може, і ти, Килино, думаєш, що в нас що було з ним. Аж нічогісінько!
Видно Давидові тепер — жінка та одійшла трохи од столу й за спиною Марії неймовірно хитнула головою, а усмішка така в неї, мовляв, “найди дурнішу!”. А сказала:
— І таке! Чого б я думала! —і зразу ж заспішила: — Ой ніколи ж! Давай сито та побіжу вже.
Марія дістала на гвіздочку під полицею сито й дала їй. Та крутнулась і вибігла з хати.
Давид підвівся.
— Значить, радіо включено?— сказав з усміхом. І Марія з тихим усміхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. І вся була бліда й змарніла за ніч: не знати, чи хоч на часинку очі за цю ніч змежила.
XIX
Того ж дня й облетіла, як радіохвилями, всю Обухівку сенсація: “Давида сю ніч із Марією застали на місці”. Говорили жінки про це, біля колодязів зібравшися, вибігши з хати горщик з тину зняти та через тин сусідку побачивши…
Факт, переходячи із уст у вухо, обростав, набирав соку із жіночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловіки. Ці не смакували подробиць, як жінки, а розглядали факт у самій його істотності. Немало мудрих мужичих сентенцій з приводу цього вилилось і з-під вусів, і з голих ротів, що на них іще й “молоко материне не обсохло”.
…Надвечір біля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважні справи, поки не вгледів хтось Тихона: виткнувся із-за школи і йшов по вулиці з сокирою на руці. (З хуторів, знати, з роботи).
Як порівнявся з чоловіками, поздоровкався. Хтось відповів йому, хтось — ні. А Гнида вищирився з глумливим сміхом і кинув у спину йому:
— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Сміх. Молодий Книшенко додав іще:
— Мабуть, і досі в хаті смалятиною смердить.
Сміх.
Тихін оглянувся — так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п'яні? Тільки щелепами ворухнув із ненавистю Тихін і пішов. Тоді хтось у юрбі зацікавився раптом:
— А як воно Тихін на це подивиться? Гнида немов цього тільки й ждав.
— Не знаєте Тихона хіба? —сказав повагом і певно.— Він тільки збоку дивитись — тихий собі та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болоті, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаєте мене, скажете,— брехав Яків,— якщо між ними не прозойде яка драма! Ото он пішов із сокирою, що, думаєте, не підстереже колись та не провалить голови суперникові?! Ревнощі — це, брат, така штука, що з чоловіка може звіра зробити! І ще хтось:
— А дуже просто! Хіба ж у Щербанівці не зарубав один сокирою обох — застав на місці!