Бур’ян – Андрій Головко

У голосі Давидовім жінці вчулася немов зневага до неї. Аж почервоніла, і груди хвильніше задихали. Чи не вважає він, бува, її за якусь… так це каже: “І до вас як заходив”. Мовби і не знати що. Чи думає, що так і до всіх вона, як до нього, хто б не зайшов,— весела, місця собі не знайде в хаті.

— Ех, Давиде! — зітхнула тільки й замовкла. Уже напружено скребла стіну. Потім злізла з кобилиці сама, хоч і хиталась кобилиця. Перетягла її на друге місце й знову сама злізла. Не сказала Давидові, щоб подержав. І спідниці нижче цей край обсмикнула.

Зайшов Яким і з дівчат якась. Якимові лінійки треба, шибку обрізати. Веселий був. Кинув жартома:

— Ой, глядіть, коли б ви не намазали вдвох! А дівчина ота спитала:

— Тітко Маріє, чи сюди кізяка в глину не треба більш? — і показала в жмені кавалок, що принесла на взір. Марія подивилась, пом'яла в пучці.

— Ні, гарна ж глина,— сказала.— Уже шпаруєте?

— Оце починаємо.

Потім услід уже їй гукнула Марія:

— Нехай би сюди яка прийшла,— і почала старанно стругати стіну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестіння сторінок і жадібно ждала чогось.

По довгому напруженому мовчанні Давид озвався перший. Може, він Марію образив, хай не сердиться: він зовсім цього не хотів, як говорив те. Може, і казати не треба було. Бо людині всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижні тільки знаючи хоч і її, Марію. І нехай не думає, що весь час він отак про неї тільки й думав. Ні, не тільки так.

Він підвівся, дістав із шафи іще оберемок книжок і поклав на підлогу. Перебрані поклав у шафу. Тоді знов сів до книжок і, витягши кисет, зібрався закурити. Не було папірця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купі, заготовленій на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима і через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потім, як сів, Марія не втерпіла вже:

— Як же ти ще думав про мене?

Парубок чиркнув сірника, прикурив цигарку і, смачно затягшися, пихнув синім димом. Крізь дим дивився на молодицю; приємно вразило його: коліна вже не видно було з-під спідниці, сама уважна, тільки брови злегенька — в печаль.

— Це було вперше по приїзді зараз. Був ото ввечері у вас,— почав Давид і дивився кудись у куток задуманий,— було багато дядьків, і жінки були. Сиділи на полу молодиці. Ми говорили про життя обухівське, радились, що нам робити з Матюшиною компанією. І ти щось сказала була, либонь, “папушами” чоловіків обухівських узвала. А тобі хтось із мужиків грубо: “Не твоє, бабське, діло це”. Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопіли й слухали та тільки очима лупали. А молодиці всі круг тебе аж на полу не всидять, аж очі їм блищать… З дівчатами ти як дівка: чи пісні завести, чи пожартувати. І з молодицями коли ти заговориш, то всі мовчать.

І змовк Давид, затягшися цигаркою. Марія й не рухнеться на кобилиці. Очей не зводить з парубка.

— От я й думаю собі,— знов Давид, а очі захоплено в нього на молодицю,— яка б з тебе, Маріє, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.

Дивився, поривний, на неї. І таки ж гарна! Знов заговорив:

— У нас і досі чоловіки про жінок так гадають собі: “Волосся довге, а розум короткий”. Дурниця! Скільки їх є і в партії, і на громадській роботі взагалі. Селянці ще трудно, то правда,— хазяйство, біля горшків, над прядкою з ранку до ночі, діти обліпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Маріє, ні дітей нема…— і раптом занепокоєно:— Маріє, чого ти?

Жінка повернулась до нього, і на обличчі в неї біль. Сказала по паузі:

— Хоч не нагадуй, Давиде,— і видавила з мукою,— мені про дітей. От ти кажеш: іншу жінку реп'яхами обліпили, куди вони? Дурні вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скільки, не реп'яхи, а квітоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? І ще б знайшла час на щось інше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от і школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дітей. А як нема… Ми он те літо мазали хату з Тихоном — як радісно було! Тільки що побралися. Та й піч, я пічникам кажу, щоб же тепленька була, і вікна, щоб же — їм ясно! А тепер… Приходю додому — в хаті як на розпутті, як билина. Та й билина росте — насіння з неї впаде, а на другу весну хоч і суха, та навколо ж так і пруть із землі зелененькі… А ти, Давиде, як яку радість: “Дітей у тебе нема”…— В голосі тихий докір і жура.

Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним і наче зів'яла. Було хвильно й жаль було жінки. Тож іще хвилину тому — з очей аж сипалась веселість і сміх — бриніла вся молодістю й сміхом дівоцьким. А це немов одразу зів'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:

— Давиде, ну скажи мені: та чи ж я, трясця його знає, не молодиця?!

Бриніла знов уся, всім тілом пругким, молодим. А до Давида очі аж палять.

— Слухай, Давиде, подерж кобилицю,— раптом згадала Марія, що мазати ж треба.

Давид підвівся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темні. Й затихла, призивна. Мить, потім одірвалась і сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:

— Ех, Давиде!

Тоді ж із коридорчика влетіла Галька — буде мазати з тіткою Марією. Почали мазати.

XVII

Закінчили мазання тільки другого дня надвечір. Обидві кімнати були вже побілені чепурненько. Вгорі на стінах висіли зелені гірлянди з сосни і через хату попід стелею, навхрест з кутка в куток, теж висіли двома пишними разками, і на них ще червоні папірці були почеплені. (Так бачили на цукровому заводі в клубі). На одній стіні в зеленому з сосни вінку висів портрет Шевченка, біленьким рушником обвішений, а на другій стіні, що біля неї стіл, великий портрет Леніна, і теж у вінку зеленому. Був і на ньому червоний квітчастий рушник,— котрась із дівчат принесла.

Мили підлогу вже, та як повна хата молоді, то ніяк і повернутися. Не налюбуються дівчата на білу, затишну, в зелені, хату. У вікна з причілка сонце червоне з заходу кинуло золотаво-червоні снопи проміння, просто через кімнату аж на протилежну стіну, мов золотавим колоссям розсипались. І впало колосся червоно-золоте кому й на голову, у волоссі остюками заплуталось.

Дівчата, що мили підлогу, прогонили вже:

— Та йдіть, бо з вами ніяк і нагнутися!

Навшпиньках через помиту смужку з тії кімнати вийшов Яким.

— Да-да, товариство, хай уже дівчата домивають. Ідіть собі! От у неділю на відкритті до півночі сидітимемо.

Юрба помалу танула. Червоне на стінах гаснути стало. Дівчата помили. Потім ще ганчірки повиполіскували (ще ж пригодяться) й розвішали їх на конов'язі. Повдягались у сінях і розходились.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: