“Коли б ми з тобою в табуні ходили, ми б і не балакали про це”. Думала, ждала — здушить в обіймах. “А ми в громаді!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися…” О, вона знає: усе то Тихін! Все через нього. І вперше в ту ніч думала без жалю про нього — хворого. Навіть хотілось, щоб швидше… А потім і вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стріне. Може, як стане перед очима, тихий і змарнілий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: і жаль було, але якось по-дивному — і жаль, і ні. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась і думала з сумом про Тихона. В конюшні, як коня ляскала ласкаво по шиї: “Хто тобою оратиме, коли Тихін…” І не додумала, зітхнула з сумом. А з-за коневої голови в темряві конюшні мов учулося — “стій!” — голос любий, і з-за коневої голови його любе обличчя: держить за повіддя в руці коня — новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловіка з тривогою. І тоді, в хату як зайшла… А зараз — ні вже. Оце дивиться — лежить він на полу нерухомо, і нічого в неї до нього немає. Хоч би отак і вмер. Десь тільки глибоко — тихий-тихий жаль.
Не скоро вже чув Тихін, як вийшла вона в сіни й засунула двері. Ждав принишклий, з заплющеними очима, і було хвильно. Але ось чує — підійшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на піл, тоді дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стіни, у нього в ногах. У Тихона ще обірвалося щось, і він востаннє подумав: “Так, все правда”. Довго лежав нерухомий у тій самій позі і в думках невеселих.
Марія, може, вже спала. Може, вже й північ, чи вже й до світу близько. Тихін закурив помацки в темряві й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: “Отак і я, як оця цигарка докурена: тлію з одбитими печінками! Нікому не потрібний тепер! Ба — рідний товариш… рідна жінка… Ну і нехай!” А він — недокурок. І стало відразу якось дивно байдуже. І втома, мов теплим важким ліжником, укрила.
“…А Марія в ногах і, мабуть, розкрита ж?”
Він звівся в темряві, вдивляючись у білу постать Маріїну в ногах. Гніву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душі. Мовчав хвилинку, потім стиха:
— Маріє, чого ти там лягла?
Жінка не обізвалася, хоч і знав же він, що вона не спить. А може, спить? Він підліз на колінах до неї і тихо в темряві провів їй по обличчі долонею. Чув — об долоню черкнули, тріпнулись вії. Вона звелась і кинулась неспокійно, з неприхованою огидою:
— Не здумай ще лізти до мене! Геть-бо!
Тихонові кров ударила в лице й розлилась по ньому. Чути, захрипіло дужче в грудях,— нагадало йому… Звідкілясь ізнизу в груди з болем ударило. Він ще помовчав. Враз прихилився до неї близько зі скривленим обличчям і процідив крізь зуби:
— У, ти! Думаєш — лізу?!
Марію одкинуло назад не чутою ще нею від нього такою страшною лайкою. Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. І з темряви їй до очей наближалися великі чорні западини Тихонових.
— Ти думаєш, що я не знаю нічого? Я знаю все! Одхилилася ще Марія, і голос, зриваючись: .
— Що ж ти знаєш?
— Усе! Пауза.
— Ну, і знай! — сказала, наче з викликом. А відхилилася ще — боялась, що вдарить. Аж зовсім лягла горілиць, спираючись на одкинуті назад руки. Тихін близько над нею. Хоч ніч, а бачить кожну риску на її напруженому обличчі. І все воно таке чуже й таке знайоме. В груди хлипнуло, мов прорвало загату, не знане ще ніколи до неї почуття: до своєї жінки в першу ніч по її зраді, в першу ніч, як одіпхнула. Самому гидко, .а не може. Уже схватив за плечі:
— Лягай сюди! Раз ти така…
Марія шарпнулась і вдарила його в лице. Кинулась із полу, та рука — хап її за руку, а друга, розтопірчена, в груди Марію вдарила, аж їй дихання забило, по голові… і як упала з полу — ще й долі…
Хіба він зна, що було долі? От сидить на лаві розхристаний, важко дихаючи, з пониклою головою. За вікном уночі — з піснею молодь повз двір. За повітку зайшли, видно, бо тихше пісня. І стихла. Чути стало, як на долівці біля полу в темряві щось билося біле, розпатлане й тихо стогнало.
XX
Тільки стало на світ благословлятися, ще інші хати сонно пляміли темними вікнами (бо неділя ж і вдосвіта не вставали), а в Мотузок у хаті вже всі були на ногах. Батько, взутий уже, щось за пакуночок, в папір загорнений, бережно поклав у спідню кишеню бокову в піджаці. Христя сказала:
— Та ховайте як слід. Бо тепер на ярмарки такі митці з міста наїздять, що незчуєтесь, як і витягнуть.
— У мене не витягнуть! —сказав батько певно, але ще й поверх піджака помацав рукою гроші. Одяг зверху свиту й підперезався туго паском. На шию башлик старенький. Мати скибку хліба в чистеньку ганчірку загорнула й поклала йому у відлогу башликову. Ще щось хотіла сказати, та чи не насміє? А врешті наважилась:
— Може, гроші зостануться, набери ти Христі хоч абищо на кофтину. Дівка ж таки! А Христя, зчервонівши:
— Та, мамо, хоч би на коняку вистачило! — Хоч і знати було по очах, як же хотілося їй на кофточку ситцю веселенького! Такого, як ото Галька півнівська набрала собі в кооперативі. Батько сказав:
— Нехай уже колись. Як трохи на ноги станемо. Він узяв затим у кочергах батіжок і пішов із хати.
І всі пішли проводити його. Навіть діти побігли, босі й розхристані.
— А, лишенько! Ну, куди ви, голісінькі? — завернула їх мати була строгенько, та згадала щось і подумала:
“Хай, і дітям треба” — і вже ласкаво їм: — Хоч у черевики повступайте, встигнете!
Докійка вернулась, а Петрик тільки матері “такнув” і підскоком босий по білому морозу вже аж біля загону.
У загоні батько налигав телицю і вивів. Біля колодязя зарипів звід, витяг у корито Давид свіженької. Напилась трохи. А мати підійшла до неї й тихо гладила рукою. Два роки жила в них. Два роки доглядала, раділа — корівка, думала, буде…
— Хоч не продавай же, старий, різникам. Продай у двір якому дядькові. Скажеш: з-під корови якономічеської, з-під німки.
Батько:
—Продамо—хто купить. Ну, помагай бо’,— цьвохнув батіжком і повів із двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу, грудкувату, ще не накочену, похитала головою:
— Як вона й дійде до тої Щербанівки. Ніде ж не була ще в далекій дорозі…
Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печі. Почала й стара на борщ лагодити. Давид сидів кінець стола, рився в книжках і виписував якісь цифри, помітки на клаптику паперу (мав же сьогодні в хаті-читальні робити доповідь про міжнародне становище, то й вибирав цифри і складав конспект). До виступу свого він ставився як-найуважніше. Бо — зуміє зацікавити з першого разу, тоді вже — півділа. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. І як розвиднілося вже зовсім та погасили лампу, тільки повернувся й підсів до вікна і знов за своє.
Вже аж коли витопили, мати сказала:
— Ось годі вже тобі, Давиде. Усе з тими книжками. І як воно голова не заболить стільки читати. Може, вже обідати будемо?
— Хоч і обідати.
Всі були дома, бо в церкву від них ніхто не ходив— безбожники. Ще мати хоч у піст таки говіє раз і Докійку зводить. А вже старий та молоді, навіть нащо Петрик, а й той: “Народ затемнюють тільки церквами тими”. Мати похитає головою, пожурить нежурно сина, а сама: “Бог його святий знає!” В кутку, як ще тридцять літ тому, висить “спас” і “матір божа” — благословення. Од часу полиняли, зчорніли вони, і тьмяно виступають їхні сумні обличчя. Скільки — без числа хвилин, як усі злити в одну,— цілий рік із свого піввіку, ні на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорі натруджені руки. І що ж дали вони? Поки вже діти, махнувши рукою на них, та не пішли самі… тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богів, а до тих згаслих у минулому болів, і мук, і надій, що десятками літ пізніми вечорами, ранніми ранками з очей своїх украпляла в зчорнілі дошки. Може, тому й обличчя на них такі рідні й сумні?..