Бур’ян – Андрій Головко

Яким вийшов із Давидом і ще з одним парубчаком — Савкою, “видатним малярем” обухівським. Замкнув хату-читальню, а ключ собі в кишеню поклав.

— Хватить уже анархії! — сказав із приємністю, спускаючись полатаними сходами.

Так і пішли втрьох до нього. До неділі лишився один день, а стінгазета ще й не почата набіло.

В хаті світилося вже в Карпенків. Біля печі молодиці з вечерею порались. За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала. Хлопці ж зараз і засіли за стіл. Дістав Яким із-за сволока чернетки дописів і маленьку Тетянину палітру двадцятикопійчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власні, але були й ще чиїсь. Писані чорнилом і олівцем, усі карячкуватими, незграбними літерами. І про що тут не було тільки — про землеустрій і про ліси, про хату-читальню, про Матюху. Були й вірші,— свої Сосюри та Тичини теж були в Обухівці. Навіть фейлетон свого доморослого Остапа Вишні був. Розповідалося в ньому про якісь дуже темні махінації в кооперативі, внаслідок чого перенеслась ціла діжка вонючих оселедців із Губаренкової крамниці в кооператив. Давид фейлетон похвалив.

— Треба й малюнок сюди дати,— сказав Савці. Той і собі уважно прочитав фейлетон і захоплено відповів:

— Небезпремінно намалюю! І кооперацію, і Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедці? — аж задумався.

— Хай люди носи позатикають. От і розумій — значить, воняє з діжки,— сказав Яким.

— Ай правда! — зрадів Савка. Знадвору ввійшов старий Карпенко, батько Якимів. Роздягся, а тоді підсів до хлопців, до стола.

— Що це ви, хлопці, записарювали всі?

— А це ж, тату, стінну газету пишемо,— Тетяна діловито відмовила, не підводячи голови, над аркушем схиленої. І писала далі, слідом за ручкою виводячи й губами слова.

Похитав головою:

— Ой хлопці, глядіть, щоб ви не написали чого на свою голову!

— Чого це “на свою голову”, дядьку Левонтію?

— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там і про кооперацію. Хтось здорово пробирає. Цього ж вони не подарують. І так вовками дивляться.

— Пусте! — сказав Давид.— Вовків бояться — в ліс не ходити. Скрізь газети стінні є, в яку казарму не зайди, в який робітничий клуб не заглянь, а на селі — в сельбуд. Це в нас тільки щось за республіка така особлива.

— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хаті місця не буде за це? — сказав батько.

— Буде, не журіться, тату!

Батько по тому витяг витушку з-під полу й почав мовчки мотати півмітка. Хлопці робили своє. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтія: скільки воно десятин у Рокитному всієї землі — і Книшевої, і Губаренкової, і інших — огулом. Старий перестав мотати.

— Хіба ви там і про землю пишете?

— Аякже! Земельна справа — це в нас зараз найголовніше. Проведемо землеустрій — на ноги станемо, а ні — так і не виліземо із злиднів. Це мені в статтю треба — скільки землі. Про нарізку тут мова йде на поля, так от по скільки воно в якому куску?

Дядько Левонтій пильно думав, вираховуючи в голові. Сказав потім:

— Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.

Давид записав триста. І ще потім питав дядька Левонтія про те, про інше. Карпенко завжди спиняв витушку й відповідав поважно. А потім і мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв і своє слово в розмову до молодих.

Пішов Давид пізно від Якима.

Дома пряла сама мати на лаві, бо Христя до Гальки півнівської на попряхи пішла. Батько чобіт Петрикові латав біля лави. Діти вже спали обоє.

Подаючи вечерю синові, мати згадала:

— Була Марія Тихонова. Казала, щоб небезпремінно до них прийшов. Аж двічі прибігала: зараз звечора й оце тільки-но.

— Не казала чого?

— Ні, не казала. А тільки небезпремінно щоб прийшов, наказувала. І якась аж наче стривожена.

“Мабуть, Тихін вернувся з хуторів. Може, новина яка є, а може, листа приніс”,— догадався Давид. Швиденько повечеряв і вийшов із хати.

XVIII

Біля Книшевих воріт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловіків. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звідкіля та й стали. Було поночі, але пізнав Давида Яків, бо змовк і ждав, поки той перелізе через перелаз у Тихонів двір, а тоді знов забалакав. Чув Давид тільки уривки: “…ласий на чужі ковбаси… хай, сволоч”.

У хаті світилося. Хоч вікна були позатуляні матками, та не щільно пристали до вікон, і видно було згори вузенькі смужечки світла. Двері сінешні були не засунені. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марія до дверей йому назустріч і спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухівською модою, туго обтягла її повні груди.і в дві коси волосся заплетене обвивало голову красуні двома гадюками. Очі чорні німо дивились на Давида і винувато, і радісно. Враз ворухнувся в них острах.

Давид ступив з порога і, оглянувши хату, спинився на молодиці довгим поглядом. Мовчали обоє. Тільки очі чорні кликали до себе. Парубок мовчки надів скинуту шапку. А погляду ніяк не одірве. Марія кинулась крок ще до нього. Очі вже близько, і чує Давид з розтулених уст гаряче дихання. І одне лише слово палко й з благанням:

— Давиде!

Той напружився і вирвав погляд свій з її очей. Був одхилився. І раптом ступив крок і сів важко на лаву, одкинувшись головою до стіни. Ще довго мовчали. Давид перший провів долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:

— Чого тобі, Маріє, треба від мене? Марія підійшла, тиха й сторожка, до нього й сіла поруч на лаві.

— Тільки не сердься, Давиде! — глянула з благанням.

— Ну, що таке?

Марія мовчала хвилину. Зітхнула з хлипом, глибоко втягаючи повітря в себе, як діти, буває, після плачу, і говорила тихо, сумно дивлячись у куток і не бачачи нічого.

Хотіла побалакати з ним, порадитись. Нікого ж у неї з рідні, крім сестри, немає. Хай тільки не сердиться, хоч часинку. Вона знає, що він подумав, як узнав, що прибігла за ним,— думав, що Тихін прийшов. Ні, Тихін, може, ще прийде. Ще ж не як пізно…

— А, що я мелю? Тихін тільки завтра прийде.

Голос у неї чужий якийсь Давидові — бриніли в ньому такі сумні ноти, так незвичайно було чути його від жінки — завжди ж як втілений сміх. Вона збивалась — то говорила не те, що хотіла, то пропускала таке ж важливе, що неодмінно треба було сказати, то обривалась і довго мовчала.

— Я слухаю,— казав тоді Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме,— і говорила ще:

— Ти, Давиде, мене тільки зрозумій. Не подумай погано за мене,— хвилювалась,— я думала…— Вона замислилась, а потім з болем видавила: — Я покину Тихона.

Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як і рисочка здвигнеться. Давидові брови зійшлися — зморшка глибша стала між ними. Він вії підняв і спитав пильно:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: