Бур’ян – Андрій Головко

І от — плакуча верба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов журить когось: “А-є!..” І шуміли верби хором жіночим, тужливим.

По греблі пройшов Давид повз водяний млин. З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, червоніли цегляні будівлі. Обіч під садом біліла хата, челядня, жовтів невеличкий ожеред соломи. Ближче,— з кузні вилітав сизий димок, а раптом не стало, і тоді з кузні загупало молотом по ковадлу: гуп-дзень.

Хтось живе в економії.

З греблі Давид просто й звернув до кузні. Побрів рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обійшов ярок, порослий ожиною, молодняком, і підійшов до кузні-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопів міх і гомін тихий.

Давид спустився сходами в землянку. Біля горна — коваль.

Так і зарум'янилось лице Давидове радістю:

— Здрастуйте, дядьку Петре!

— Здрастуй… товаришу! — мовив од горна сивий із закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармійця. Видно було, що не пізнав.

А Давид — той одразу впізнав дядька Петра. А то незнайомі два: хлопчисько дув міх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидів під стіною в солдатській ватянці і в кудлатій сибірській шапці. Він, видно, помагав ковалеві кувати, а це лише сів і крутив здоровенну цигарку. Як слинити, підніс її до рота, тоді скоса пильно глянув на червоноармійця біля дверей. І всі мовчки дивились.

Давид аж усміхнувся:

— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!

— Ну от, скажи ти! — здивовано й радісно аж руки розвів коваль.— Не признався б — ніяк не пізнав би. Правда ж, і часу минуло. Це ж парубійком іще, за денікінців, як у кузні за ковальчука працював. Ох, і одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибіряка.— Від партизанів був приставлений. А це, мабуть, із служби?

— Да, прямо з станції. Іду — дивлюсь: димок у кузні. Ви, значить, так і зосталися тут?

Сопів ковальський міх, тріскотіло вугілля, а коваль старий ще віхтиком покропив його водою і заговорив:

— Вік в оцій кузні,— з дванадцяти років. Усю силу в ній на цьому ковадлі по шматочку виклав і молотом розплющив, у чересла, в лемеші панські перекував. Тут і помиратиму. Спасибі, таки відчужили хоч хату та кузню, мене наділили. Кую тепер. А вмру — о, є кому замістити коваля старого! — І він усміхнувся до хлопця біля горна, хитнув з батьківською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз із горна вихватив червоний шмат заліза на ковадло,— дзень, дзень… Рудий чоловік тоді взяв молот—гуп!..

Аж іскри по кузні, аж іржаве шмаття заліза по полицях ожило — задзвеніло.

Давид дивився, як молоток та молот місили червоний шмат заліза. Вже буряковий він, темнішає. Тоді коваль знов у горно його, засопів міх.

А тепер і він закурить. І, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: “От ще б Степан із служби повернувся: вже 1902 рік забрали, а все нема чогось. Та строку Зінька ще добула б — тоді всі дома б. Давид, мабуть, і не пам'ятає її?” — “О, чого б же не пам'ятає!” — “Тоді ще підлітком була, а тепер дівка вже”. Давид почервонів і щось хотів спитати, та дядько Петро заговорив:

— Повесні ж дожилися,— хліба не стало, та й мусив дитину віддати за п'ять пудів жита та чоботята там, хоч старі. Цур їм із такими заробітками!

Тоді бородатий чоловік:

— Е, шкода. За зиму хліб поїмо, та й знов повесні — куди б хоч за харч дітей розіпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так іменно, як трясовина, злидні засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше — по груди, по горло.

З Сибіру ж і вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме під голод,— поїли худобу. Лишилися голі-голісінькі по чужих хатах. Сім родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухівські та з Щербанівки дві. Ну, дали-таки землі, та що з нею голіруч зробиш, та ще як за десять верстов?

— Тоді ж казав: згуртуймось у колектив та на всіх хоч пару коней залишімо. Та домагаймось, щоб на хутір, сюди, виселитись, до землі ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її під руками, на очах мали. Та куди тобі — комунія! А воно, бач, наші ж таки сибіряки… Оце якось бачився в городі — комуною живуть. “Маяк” під Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…

Давид аж захвилювався радісно від сибірякових слів: це ж його мрія — колектив отут, у дворі. Сказав весело:

— А тепер що ж, дядьку, пізно хіба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.

Лише рукою махнув сибіряк. І коваль безнадійно:

— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихін Кожупіний і досі кров'ю харкає. Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п'яниці.

Тоді Давид:

— Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузні. Лише сопів міх та тріскотіло вугілля. Ніхто ні слова. І вже по тому мовчали більше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкенті, що там по газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.

Давид знав, чого це: “Матюха” — страшне було слово для них. І не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…

Він підвівся, кинув цигарку і, міцно тиснучи руки ковалеві й тому сибірякові, сказав весело:

— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотіли, а що біля власті тут у нас сучі сини та п'яниці — ніяка сила!

Очі з-під кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так і розлучилися.

Після курної кузні морозне осіннє повітря залило лице Давидові рум'янцем. Пах бур'яну сухого війнув із давнини, із спогадів, якісь забуті сни. Перед очима просто ліворуч — став за вербами, а обіч ставу — зелена озимина. Отут і виселок, від ставу, нижче саду економічеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очі, дивиться, і в напруженій уяві — на тому зеленому майдані: халупки, молоденькі деревця понасаджувано. Якихось кротів наче селище. З усіх боків до майдану хлюпають чорні ріллі, як повідь весняна. Це тільки-тільки оселилися. Ще мружить очі Давид і сам не впізнає: чи їхній виселок?.. Великий сад з отих дерев уже виріс. У саду білі будинки великі. А де гребля прорвана, де водяний млин,— електростанція. І стовпи потягли дроти по висілку, понад будинками, у двір, до загонів, до ферми, до сельбуду… І по шляхах — на Щербанівку, на Обухівку… На всі боки.

За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Ільків? Брів бур'яном у двір, де будівлі цегляні. Чіплялись реп'яхи до шинелі. Пахло жовтавим листом кленовим і бур'янами. І на дворі бур'яни буйні поросли. Навіть у покоях, нежилих тепер, у дірки вікон видно було пасма бур'яну. Та стіни добрі. О, вік ще стоятимуть! Тільки покрівлю на сараї, на конюшні дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати. Загони, конюшні…

Давид ходив по двору, оглядав стіни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — інженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.

— Да, будівлі ще добрі,— аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: