Бур’ян – Андрій Головко

— Чого це?

Марія мовчала поникло. І враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, і заговорила палко, поривне. В словах бринів іще жаль. Хіба це життя їй із ним? У хаті цій — як у труні вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й відколи. І тоді, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й заміж вийшла без любові за Тихона. Що як весела та сміється, то вже й легковажна. То в неї вдача така.

Іще як дівкою була — бідні, без батьків змалечку зосталися. А глянути на неї — немов і не знати, в якому щасті живе: весела, а на вулиці без неї й не співи. Але щоб хто сказав погане за неї — ніхто! До заміжжя й не знала нікого. Хлопці юрбою за нею бігали, а вона однаково сміється на ґулях до всіх. Було й біля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, ніхто не похвастає. До світу блукали місячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хаті — хоч і не спиться їй, ну й не виходила ж…

І було — в он ту весну в сусідів у них на хуторах теслювали з Обухівки, і Тихін з ними — хату будували. Так і побачились. У неділю й він на гулі виходив. І до нього Марія привітна й сміється. А він — мов то не до нього. Потім не сміялась уже. До всіх іще — хоч і не так, як раніше, а до нього вже — ні. І стріне — слова не знайде й не насміє якось. А він тихий, поважний, і балачки в нього не про пусте, як в інших хлопців. І з нею гарно. Ночами стала думати за нього… Якось уже перед літом, як хату вже кінчали, він уранці зайшов до них — на городі полола саме — та й каже:

— Запала ти, Маріє, в душу мені. Як підеш за мене, буду сватати.

Так і побралися. Жив він ще в хаті старій, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те літо мазали. І що тоді думалось…

А тепер — як у труні…

Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов біля ніг у неї позривані, пов'ялі надії лежали, а вона то над ними в задумі та в журі схилилася. Давид теж дивився в землю і мовчав. Перша Марія звела голову і мов з жалем та з болем:

— Що ж ти мені скажеш, Давиде? — спитала й не зводила очей.

— Да,— не скоро, по паузі, сказав Давид,— трудно мені що-небудь казати: чужа душа — темний ліс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли ні, то теж тобі видніше, Маріє. А те скажу тільки, хіба лиш у дітях, у наших власних,— радість наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто ніколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося — всі діти вимерли за одну ніч на всій землі, і за одну ніч усі жінки обезплодніли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собі кулю в голову. І, може, це не тільки б я. Бо життя б загубило тоді для нас своє майбуття. Ми б спинилися над прірвою, що в ню обірвалися всі дороги. Але ж — повен світ дітей.

Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втішити. В неї обличчя мов висічене із каменя — ні рисочка й не рухнулася. Тоді казав іще:

— Та хіба й не було, Маріє, так: немає, немає дітей і рік, і два, і більш, а потім підуть діти.

Навіть хотів усмішкою трохи їй сум розвіяти: у приклад навів пристарілих Акима та Ганну біблейських. Але й пожалів зараз за свій жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думці їй і досі ще немов звучала Давидова мова — “немовби всі жінки обезплодніли”. На “всі” аж притиснув він.

Чи не думає часом, що то вона.

І сказала Марія:

— Вже й до бабів ходила, і в лікарки була,— всі кажуть: усім здорова, а то — чоловік.

Давид помовчав. Потім про Тихона говорити став. Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому. Про серце вже й не говорить Давид. Хіба легко? Два роки жили, любились.

— А! та хіба ж я винна?! — аж у розпачі тихо сплеснула руками.— І Тихін хіба не зрозуміє, що серцю хоч і скажеш,— не послухає. Я ж знаю Тихона: ну, він пожуриться, трохи похмурий буде… Він же сам знає. А хіба ми ворогами б розійшлись? Та я прибіжу до нього вранці та й витоплю, і обперу, поки одужає… Жениться — удову з дітьми візьме.

Давид пильно глянув на неї. Він розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: “Вранці прибіжу та й витоплю йому”. Звідки прибіжить? Десь близько думає бути. Звівся. А за руку Марія схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. І Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тільки посидить хай.

Очі такі в неї благальні й гарячі. Аж Давидові обличчя зайнялося червоно.

— Ну, що тобі? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: відчув, що слабне.

— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марія.— Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Він і не знатиме нічого. І дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нічого мені — тільки тебе! — і линула до нього— саме втілене в жінку благання й хотіння його.

— Пусти, Маріє! — Давид звільнився і хвильний пройшовся по хаті до полу, назад. Марія за ним тиха до полу пройшла. Стрілись, розминулись. Потім спинився раптом, обернувся до молодиці й сказав:

— От що. Якби ми, Маріє, з тобою в табуні бродили, тоді б і не балакали. А то ми живемо в громаді людській. А це — куди складніша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.

Хіба він сховає від неї? Іноді чортзна-що в нього отак шарпонеться до неї. Це не є розпуста. Але… багато тих “але”; і чуття в людини складніші, аніж у табуні. От сказати — що б тоді Тихін? Чи хоче вона, щоб і в вічі один одному не дивилися? І так їх жменя, а й ті щоб перегризлись, як собаки. Та й потім — хіба тільки в цьому життя? Казав же він учора…

— Давиде, ти повіриш мені,— подалась до нього жінка,— от завтра б я почула під серцем у себе, уже завтра ти мене не пізнав би. Ну, коли ж я гляну на оцю хату-пустку, душа в мене пусткою стає.

Тиха Марія й зажурена. Простягла руки, на плечі поклала парубкові. І він не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову міцно схватили, а тілом усім — колінами, грудьми — хвильна до нього притулилась, і з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице,— тоді рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках і з болем одірвав її від себе й незручно пхнув. Марія похитнулась і боком ударилась об піл. Аж застогнала — та не від цього болю.

Давид широкими кроками підійшов до лави, згріб шапку і, не надіваючи її, не оглядаючись, вийшов із хати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: