Бур’ян – Андрій Головко

Як двері грюкнули, Марія ще кинулась очима. Об зачинені двері очі вдарились і впали додолу. Зів'яла вся одразу якось. Груди її важко здіймались і тисла тісна кофточка. Вона стягла її з себе, розірвавши під рукавом, і кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жінка спустила немічно руки низько межи колін і головою аж до колін похилилась.

Кинулась, як удруге рипнули двері. Глянула вже втомна, і враз на обличчі вже несподівана радість виступила червоно. З полу не встала, а так і ждала, сидячи на постелі, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку і, не підходячи близько, сказав спокійний, але хмурний:

— Нас хтось, Маріє, защепнув.

Нічого не сказала. Обличчя — як висічене — ні рисочка на ньому не рухнулась. А тільки відразу вся зблідла. Опустила голову на коліна. Давид мовчав. Потім міркував уголос:

— Ну що ж? Вікна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти.— В кишені полапав — не було нічого, викинув дома все з кишені. Чи спати моститися?

Він скинув шинель і помостив її на лаві до покутя. Тоді встала з полу Марія. Підійшла мовчки до нього, шинель прийняла й повісила на стовпі під сволоком. Взяла потім з полу Тихонів кожух і помостила в боки на лаві і подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. І так же мовчки пройшла до полу й сіла знов на постелі.

На сволоці Давид тим часом якусь книжку побачив. Дістав — аж воно його ж, Давидів, “Земельний кодекс”, що Тихін узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але він узяв-таки. Тоді ліг. Ні, підвівся ще й скинув чоботи, присунув лампу собі на край стола й тоді вже ліг, не роздягаючись. Ще підвівся на лікоть.

Лягай уже й ти, Маріє,— сказав, як тільки міг, ласкаво,— пізно вже.

Голос його Марію зогрів — тільки зітхнула. Потім устала, під комином у макітрі помішала опару і, сівши знову на піл, опустила руки на скриню, що біля полу стояла, а на руки поклала голову.

Так довго сиділа. І думала вона в цю одиноку ніч про щастя своє, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. І думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв він перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потім харкав із кров'ю і дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогодні в Марії не було жалю. І вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха,— жінка аж кинулась і одхилилась од неї.

Тихо в хаті. Не шарудів сторінками Давид.

Марія підійшла до нього — спить він. Прийняла з грудей книжку, поклала на стіл. Дивилась довго на його мужнє, вродливе й сумне вві сні обличчя. Потім прикрутила лампу й підійшла до полу, до незім'ятої постелі, такою біленькою на сьогодні рядниною застеленої, і лягла тиха на неї ниць.

…Прокинувся вранці Давид од голосів у хаті. Вже розвиднялось. Біля ночов на лаві сіяла борошно Марія. А жіночий голос — із-за столу не видно Давидові чий — схвильовано говорив:

— Та хоч буди його вже! Поки раніш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.

— Хай плещуть люди,— сказала Марія,— мені байдуже. Може, і ти, Килино, думаєш, що в нас що було з ним. Аж нічогісінько!

Видно Давидові тепер — жінка та одійшла трохи од столу й за спиною Марії неймовірно хитнула головою, а усмішка така в неї, мовляв, “найди дурнішу!”. А сказала:

— І таке! Чого б я думала! —і зразу ж заспішила: — Ой ніколи ж! Давай сито та побіжу вже.

Марія дістала на гвіздочку під полицею сито й дала їй. Та крутнулась і вибігла з хати.

Давид підвівся.

— Значить, радіо включено?— сказав з усміхом. І Марія з тихим усміхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. І вся була бліда й змарніла за ніч: не знати, чи хоч на часинку очі за цю ніч змежила.

XIX

Того ж дня й облетіла, як радіохвилями, всю Обухівку сенсація: “Давида сю ніч із Марією застали на місці”. Говорили жінки про це, біля колодязів зібравшися, вибігши з хати горщик з тину зняти та через тин сусідку побачивши…

Факт, переходячи із уст у вухо, обростав, набирав соку із жіночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловіки. Ці не смакували подробиць, як жінки, а розглядали факт у самій його істотності. Немало мудрих мужичих сентенцій з приводу цього вилилось і з-під вусів, і з голих ротів, що на них іще й “молоко материне не обсохло”.

…Надвечір біля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважні справи, поки не вгледів хтось Тихона: виткнувся із-за школи і йшов по вулиці з сокирою на руці. (З хуторів, знати, з роботи).

Як порівнявся з чоловіками, поздоровкався. Хтось відповів йому, хтось — ні. А Гнида вищирився з глумливим сміхом і кинув у спину йому:

— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Сміх. Молодий Книшенко додав іще:

— Мабуть, і досі в хаті смалятиною смердить.

Сміх.

Тихін оглянувся — так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п'яні? Тільки щелепами ворухнув із ненавистю Тихін і пішов. Тоді хтось у юрбі зацікавився раптом:

— А як воно Тихін на це подивиться? Гнида немов цього тільки й ждав.

— Не знаєте Тихона хіба? —сказав повагом і певно.— Він тільки збоку дивитись — тихий собі та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болоті, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаєте мене, скажете,— брехав Яків,— якщо між ними не прозойде яка драма! Ото он пішов із сокирою, що, думаєте, не підстереже колись та не провалить голови суперникові?! Ревнощі — це, брат, така штука, що з чоловіка може звіра зробити! І ще хтось:

— А дуже просто! Хіба ж у Щербанівці не зарубав один сокирою обох — застав на місці!

— Отже ж! Побачите тоді!

…Як проходив біля Півненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:

— Це з хуторів?

— З хуторів.

— Ну, що ж там хуторяни?

Півненко поклав пилку і, дивлячись на Тихона, витяг кисет і став закурювати. Тихін підійшов до нього. Встромив сокиру в дривітню й закурив із його кисета. Тоді розповідав. Що ж хуторяни? Не всі й хуторяни однієї думки: куркулі — то вже звісно, за них і мови немає. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. Є й з незаможників ті, що земля близько,— і не нагадуй їм краще. А є згодні. Він оце аж два вечори з ними гомонів. Заспокоїв їх — вони думали, що обухівці аж під самі хутори гадають землі собі. Є такі, що й на виселок згодні вийти.

— Е, буде тяганина! Це — нічого й казати! — мовив Півненко понуро.—Що ти хотів, Тихоне, як сила отака проти!

— Сила їх, якщо як, то ось де!— ляпнув Кожушний по кишені завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима.— Думаєш, як вдасть, так на них і управи немає? Ні, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна!— Спитав, чи Давида не бачив він, тож то дома.

Півненко мукнув якось, потім сказав, що дома, бачив. А Тихонові дивно відразу стало — на нього той глянув і немов зніяковів, потім одвів погляд.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: