— Може, є що?
За Давида Тихін відповів, стояв ближче до Чумака:
— Є, в газеті, в “Голосі праці”, пропечатали за них. Селяни зацікавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитає в хаті. Тоді запихкали дужче цигарками, докурювали й потім повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ґанок у хату.
Яків Гнида вслід їм, струснувши лушпиння з полушубка на поміст, кинув з насмішкою:
— О, культпросвіт пошвендяв!
Але це було зовні. А глибше десь — спершу дивування, далі аж неспокій ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном — разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жінка не помагає? А план же його як тепер буде? Він так у задумі й підвівся і з Книшем, Тягнирядном та з іншими пішов за ними в двері. Чув він, що газету стінну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому: “Може, доведеться й закрити цю лавочку”.
В хаті не як було й повно ще. То дядько Гордій просто недооцінив її місткості. І тут, як і надворі, лузали насіння, курили, аж дим уже коромислом, і балакали шумно. І що приємно вразило Давида — це те, що були в хаті й бородані, й жінки літні. Хоч небагато, хоч з найбідовіших, але ж — це вперше.
Он скраю, на ослоні, з Христею та з Зінькою сидить і півнівська невістка, жінка Андрієва, і Ївга-вдова.
Як зайшли чоловіки, всміхнулась півнівська їм назустріч:
— Чи ви не виганяти нас лізете?
— О, таких молодиць тільки подавай нам! — хтось із чоловіків теж весело. А дядько Гордій поважно до жінок стиха:
— Тільки ж ви глядіть тут, не вухами ляпати прийшли. Голосуватимемо, чи що, глядіть же й ви!
— Та вже ж!
На Зіньку впав Давидів погляд. Він усміхнувся їй з вітанням, а вона ясно обдала очима парубка, потім усміхнулась тихо, немов із журою. Потім очі задумані стали. Давид іще пробіг очима по товпі. І ген на ослоні купка жінок: стара Карпенчиха, ще якісь. А між них, як між колоссям стиглим квітки, дівчата. В барвистих хустках, які в стрічках червоних. Шум у хаті, присне сміх дівочий, і над усім, як і там, надворі, мов коники в траві, насіння тріскотить і лушпиння на поміст білим цвітом сиплеться.
Під стіною на ослоні, поруч із Нюркою, прибраною й нафарбованою — “на повному фасоні”, сиділа… Давид аж очима кліпнув. Ні, вона-таки, Марія. У великій хустці картатій, видно, в сестриній, бо Давид ні разу її в такій не бачив, трохи бліда і з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й жваво говорила з сестрою Лукією та з Нюркою, а очима все на двері. І знати — аж од дверей ніс на собі Давид її погляд, а це тільки вловив. І щось було в ньому, від чого парубок швидко відвів очі.
На вільному ослоні скраю сів, а далі залізли: дядько Гордій, Півненко, ще чоловіки. Тихін біля Давида сів. У проході попід стіною до крайнього вікна, що близько стола, підійшов Гнида й сів на лутці. Закотив полу полушубка і з штанів дістав насіння, став лузати. Книш сів на передньому ослоні, де вже весело гомоніли крамарева Паша, Ганна Іванівна з чоловіком. Тягнирядно стояв із своїм костуром, до стіни прихилившись, неподалеку від Гниди., здоровенне, як не до стелі, одоробло. У двері ще, чути було, валила молодь. .Шумно, весело. Попід руками шниряла малеча, пролазила наперед і розташовувалася на підлозі, аж декого до самих ніжок стола приперли.
Гнида визвірився на них: “К чорту звідси!” Але ззаду голос твердий дядьків Гордіїв:
— Хай і діти! Сидіть, хлопці!
З другої хати виніс Яким на руках, як скатертину білу, великий аркуш розгорнений і поклав на столі. Край один звис — видно на ньому червоне намальоване щось і написано. “Газета”,— пролопотіло по натовпу. А серед малечі — рух, подались обличчям до стола.
— Що воно таке? — питався якийсь.
— Хіба ти не бачиш? — відповів Петрик Мотузчин.— То ж сонце намальовано, що воно сходить. Це наші хлопці газету зробили.
Яким, урочистий сьогодні, гукнув на хористів. Вибирались із натовпу, з коридорчика повалили хлопці, дівчата й шикувались, сплітались у вінок за столом. У двері знадвору ще валили.
До Тихона Давид прихилився і стиха сказав щось. Той рвучко повернувся, глянув по хаті через голови, знайшов. І довго дивився на неї. Щось саме говорила з молодицями й сміялась. І хоч він бачив, що сміялась вона силувано, але ж сміялась, але ж прийшла… Стрілися поглядами, в очах її блиснула зненависть. Тихін одвів свої від неї і опустив. І вже потім і чув усе, і бачив, як крізь туман, мов то десь далеко,— і шум, і голоси. Лише як гаркнув хор “Інтернаціонал”, а все навкруг рухнулось і завмерло, і Тихін підвівся. Очі на Якова саме впали. “От сволоч же отака: і з лутки не встав, і шапки не скинув!” Потім, як стих уже хор, всі сіли, а щось говорив Яким. І кинувся Тихін лише від вигуку:
— Гнида Яків! — це поспішав Книш чергу захопити кандидатом своїм у президію.
Записав Яким. Але Гнида лише оком обвів збори і вже знав, що провалять, бо ж народу з його табору була тільки купка. Тому й зняв свою кандидатуру, мовляв:
— Не хочу, бо це зібрання якесь підозріле! Яким із виразом великого задоволення закреслив його прізвище. Навіть олівця був послинив — забув, що хімічний.
Назвали ще імення: Чумак Гордій, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось із молодих жіночих голосів:
— Ївга Сіренко!
Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усміхом. На лутці Гнида вищирився, і Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не підводячись і збентежено, Ївга сказала:
— Ну що ж це, не можна й між люди жінці поткнутися! Сміх який! — а в хор комусь, бо не пізнала: — А вам стидно з старої жінки сміятися!
Виткнулась Зінька з-за дівчат і, трошки зчервоніла, тітці Ївзі сказала:
— Та я, от їй-право, без сміху!
— Іди, Ївго, тепер же равноправіє! Уже чоловіки тепер і жінок не мають повного права бити! — щирив Гнида зуби. І хтось із жінок умовляв: “Ну й посидь, яке страшне”. Але Ївга розсердилась:
— Іди, як ти розумна!
— Півненко Химка! — тоді гукнув хтось із чоловіків.— Не доки ж будемо справді возжатися.
Ще когось назвали. Але то вже так, знали всі, що як трьох треба, то й пройдуть всі три перші, вся дійсність обухівська за це свідчила. Ні, на цей раз Чумак і Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотілось Химку багатьом провести, а Христя з Зінькою в хорі справжню агітацію передвиборну провели за неї. Зайняли місця:
Гордій посередині, Химка, соромлячись, рожева, пройшла під реготом Тягнирядна та Гниди й ніяково сіла дуже рівно на стільці, не насмілюючись глянути на людей. Гордій підбадьорив її: “Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Сміливіш треба!” В Химки ще більший рум'янець.
Оголосив голова — Гордій — повістку денну: доповідь Мотузки Давида про міжнародне становище, читання стінної газети, і ще є газета з міста, то прочитають, дещо є цікаве й для них, обухівців.
Далі оглянув пильно збори.
— Давайте покинемо лузати насіння, бо нічого й не буде чути.
Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навіть Гнида Яків струснув із полушубка лушпиння, уважний — як же, мовляв, голови та не слухати, а потім демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягниряднові подав, набрав собі, ще й перевіяв із руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тільки ще пильніше та завзятіше.
Гордій похмурився, а лише те сказав, що — звісно, хто несвідомий, хай лузає. І курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потім до Давида хитнув головою. Той підвівся, обвів очима захоплено обличчя молоді, і в бородах, і біля стола дітвору.
Став говорити.
Спершу трошки про хату-читальню: нащо вона та що в ній робити. Далі зв'язне від цього й до огляду міжнародного, як і внутрішнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко і вплітаючи в мову живі барвисті образи. Чужих слів уникав, а як траплялися які “консерватори”, “бюджет”, кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському житті; на збільшенні продукції — і в промисловості, і в сільському господарстві. Наводив цифри, щоб порівняти з довоєнним рівнем та з двадцять першим роком. Дуже великі числа, як мільйони, задля наочності перетворював на живі образи. От, скажімо: хліба стільки-то мільйонів зібрали, це он скільки вагонів повнісіньких, це, як на душу поділити, он по скільки впаде…