Слухали уважні, навіть про насіння поволі самі якось забували, що воно є в кишені. І, хоч тьмяні, виникали образи: Англії, що ворожа до них, Америки. І все ж робилось аж спокійніш: не в ладу, значить, і вони, буржуї, живуть! А то ж зовсім було про війну балакали. Бадьоріш ставало: якщо те правда, що каже,— справи добрі! І можна вірити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсім нема — пригадувалось. Очі чимдалі довірливіш дивились на Давида і вуха уважніше слухали. Думали: “А що ж, і дуже просто, може, й правда, що матерія скоро подешевшає, що переселенський фонд якийсь є, що кредит одкрили для бідноти”.
Як закінчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цікавість у селян про життя, не лише їхнє, обухівське, а й про життя цілої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерія така дорога? Як живуть робітники — може, бачив, як був по містах? І інші, багато інших.
Давид на всі відповідав уважно. І, як уже було останнє, відчув трохи втому й випив води. Потім спустив очі па газету, що на столі лежала, і ще казав так:
— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цілої країни, й побачили, як зростає вона та розвивається в нове щасливе життя, давайте згадаємо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухівка, одна з мільйонів отих часток, що з них складається республіка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше—її.
Це перед ним на столі стінна газета самими ними — хлопцями — й написана. У ній намагались показати життя, яким воно є: гарне, погане. В ній пробують і думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хаті всі притихли. Чути було ззаду голоси:
— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дітвора біля стола — аж роти пороззявляли, зацікавлені. І навіть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид “Як нам із землею бути?”. Це коротенька спроба розв'язати найболючіше питання обухівське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до діла писане було — і земля правильно показана по клинах, і план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б і краще, та… Тільки махали рукою: хіба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтів треба кому? Чи… Он уже Тихін добивався ж землі, як-як не видно — піде вже навіки на свою норму… Це все поміж себе стиха, не заважаючи читати Давидові. Далі було про ліси, про кооперацію…
Гнида, як тільки зачув слово “кооператив”, аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалі за якийсь, що стоїть на майдані, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедці вонючі писалось далі.
У хаті сміх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
— Це що таке за насмішка?! — і підступився до стола. Чумак підвівся.
— Яка ж це насмішка? Як у нашому кооперативі ніколи не було вонючих оселедців, то чого ж і гарячитися? Це, може, десь було. Де правління, може, з крамарем — родичі або покумалися.
По хаті ще дужчий сміх — знати, куди Гордій стріляє: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумів. Хотів Яків порвати газету, але Гордій заслонив і одвів його руку. Подався Тягнирядно. Тоді ж з ослона встав і підійшов ближче Кожушний Тихін, хмурний і рішучий, і Півненко біля стіни став, і ще дехто напоготові. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:
— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тільки вонючі оселедці. А я ось найду тобі ще краще щось та прочитаю з “Голосу праці”. Дай ось тільки стінну газету дочитаємо.
Ці слова на Якова — як холодний душ на голову: він притих одразу й одійшов до вікна.
— Ану, читай,— уже там опанував себе й таки вищирився, хоч і невесело. Потім, як уже Давид читав далі про якихось дівчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собі та крадуть полотно в матерів — їй носять,— ще це прослухав Яків, а тоді підкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз і поліз у натовпі до дверей, а ззаду тоді голос хриплуватий, як буває після кашлю, жіночий:
— Це безобразіяЇ Я буду жалітися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.
— А що, неправда? — хтось.
— На тебе жалітися треба! Чортяка тебе з “Пальмири” притаскав сюди!
Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще віршик один був, була й байка — це хтось підслухав, як уночі через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: “Чого ти і ледача, і з тебе користі людям ніякої, а пофарбована, а я дітей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка”. Не знати потім — чи автор не зміг за церкву відповісти, чи сама церква закопилила губу й не схотіла з обшарпаною сусідкою балакати, а тільки тим і закінчилось: вийшов сторож дід Софрон і бовкнув годину. Церква позіхнула й. стала дрімати. А школа ще довго з сумом дивилась на темні стріхи й думала: “Де ж правда в світі?”
І врешті заклик: “Пишіть усі в стінну газету”. На цьому газета й скінчилася. По хаті загомоніли — ділилися враженнями, дітлахи аж на стіл лізли: якийсь малюнок побачили цікавий. Петрик аж головою крутив — ой, мовляв, і намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потім поволі стихати стало в хаті й стихло. Бо знов витяг Давид з кишені аркуш. Яків насторожився, а Давид знов, перше ніж читати, коротенько сказав:
— Це ми своє життя бачили, обухівське: темне, глухе і до безкраю погане. Але не скрізь же таке.— Він прочитає ось, не вибираючи з газети, про життя інших сіл, та й хай подивляться. І це не за горами ж. От у селі Ковалівці, це як на город їхати, сорок верст звідси, провадиться землеустрій і переходять на многопілля. В якійсь Гарбузівці школу одремонтували. В місті Сорочинцях комуна “Маяк” пустила всі три млини водяні на Пслі, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, і на їхню Обу-хівку схоже, п'яний голова сільради зайшов на делегатські збори селянок і став матюкати усіх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.
— А ось і про нас,— сказав Давид,— пишуть у газеті, щоб не ми тільки знали, а всі, хто читає, вся Україна. Він почав читати:
— “Глухе село Обухівка, Щербанівського району…” — але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув із сіней, колихнувся від дверей натовп і в хату влетів Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось-ось, здавалося, репне на ній шкура. Всі з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Біля першого ослона став і, побачивши, що в руках Давида не “контрреволюція”, а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч і грізно та спідлоба. Вся постать говорила без слів: “Ану-ну, чим ви тут займаєтесь?” Яків прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всі, і знов почав:
— “Глухе село Обухівка, Щербанівського району. До залізниці двадцять п'ять верстов, до повітового міста — сімдесят. Колись і в Обухівці шуміла революція: одібрали землі панські та в куркулів, усієї до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхліборобиш на ній, та ще біднякові з шкапиною. Де ближче, ту куркулі захопили собі. Ще з весни на землеустрій зібрались були обухівці, і приговора частина села склала. Та десь приговора того й вісті немає. Є в Обухівці артіль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в оренді був, собі захопили: це — голова сільради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть із селян фунти дорогого мірчука (шість фунтів), тільки стогнуть ті, а вони наживаються, А влада спить в Обухівці. Ба ні, то спить сільрада з замкненими дверима з ранку до ночі. А голова її з ранку до ночі п'є, не вихмеляється, з компанією. Б'є пики селянам, як колись урядник, а його підручним — на все .права й воля. Доки ж це буде?”
— Оце й усе,—сказав Давид і поклав газету. У хаті й досі тиша, і навіть дихання затаїли. Матюха, мов остовпів, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Ні, він не спить. А то Давид щось говорить… І враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, і він рвучко подався до стола й крикнув хрипло: