Бур’ян – Андрій Головко

— Чого ти?

— Та… нехай сам узнаєш.

Тихін пильно глянув на нього й занепокоївся.

— Та що там-бо, Андрію?!

Тому ніяково було. Він м'явся і то дивився на Тихона, то одводив очі вбік. Врешті наважився, одвів очі з товаришевого обличчя і, впершись ними в руду стіну повіт-чини, оббиту дощами, видавив із себе:

—Та по селу балакають: нібито сю ніч застали його в тебе з Марією.

Тихін аж кинувся. Обличчя важко звів з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очі. І остовпів. Потім — у руках ще куріла цигарка — підніс до вусів, затягся жадібно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тоді кинув — зашкварчала вона на мерзлій землі. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго із хрипом. Потім вихаркався з кров'ю і мовчки пішов.

Гукнув Півненко вже вслід йому:

— Сокиру забув!

Виніс за ворота й віддав йому сокиру. А Тихін не взяв її під пахву й на плече не скинув. Ніс у руці за топорище. Повз Мотузчин двір як проходив — і не глянув.

А на його подвір'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечірніх сутінях дивилась невелика хата темними вікнами — ще не світилося. В хліві кувікало порося, а в розчинені двері конюшні чути було Маріїн гнівно-ласкавий голос до коня. Видно, мішку мішала, а він ліз.

— Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! — чути було, як поляскала по шиї.

Тихін похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислі обличчя з подушки дружинине, й очі з тихим соромом і з коханням до нього. “Ой який ти!..” — а сама горнеться і обличчя ховає йому в груди. Щось обірвалось усередині в Тихона й наче в безодню впало, і обличчя з очима ласкавими, і немов за ними й він обірвався і посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвір'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов і не він це.

Потім кинув сокиру під лаву і ще стояв у кожушку і в шапці посеред хати. Пройшовся важкими кроками, мов розміряючи долівку ними, до полу. Упав на подушки погляд,— одвернувся. Пройшовся до стола і довго стояв біля нього пониклий. Потім сів на лаві й голову важку, що як не розвалиться од думок та од болю, обхватив руками, як обручами.

Як довго так сидить — чи він знає? Пролетіло в уяві за оцей час життя. Як парубком іще теслював на хуторах і вперше зустрів. Як мазали хату, свою вже. Як зустрівся з Давидом радісно! І давні-давні спогади вставали про ще юнацькі дні: у економії за погоничів, у лісі в партизанах… Марили про який світ хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав і з Давидом та з іншими обухівцями в Ганівську економію, в колгосп. Згадалося, тоді хтось з обухівців крякав: “їв колгоспі — хто буде потом обливатися, а другий за начальника, жир нагуляє та тільки молодиць псуватиме”. Чи думалось отоді… Згадав про лист у кишені й про газету. З якою радістю ніс додому й дорогою все мацав: чи не випало. А тепер — мов то шмат цигаркового паперу. Згадав, що Марія благала колись його, щоб курити покинув: у грудях у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Ніяк не задушить! І він закашлявся довго і з болем. Тоді підвів голову.

У хаті зовсім уже поночі стало. Під вікном протупали швидко ноги чиїсь по мерзлій землі. Грюкнули двері сінешні, потім хатні рипнули. Увійшла Марія. Зараз біля помийниці на лаві взяла кухоль і обхлюпнула руки, а тоді крутнулась, біля кочерг на гвіздочку ганчірку зняла й терла мовчки руки. Тихона не бачила, видно. І, як ганчірку вішала, зітхнула вголос чогось важко. Потім обернулась.

— Ой! Хто-бо це? — аж злякалась і хвильне ступила крок, вдивилась у сутіні на постать.— Чи це ти, Тихоне?

І чув Тихін, як важко вона задихала. Стояла все. Раптом крутнулась, згадала, що світло засвітити треба. Шарила сірників на карнизі, а ніяк не знайде,— де вона заділа їх? Так і не знайшла. Хоч і чув Тихін, як шерхнула була пачка під її руками на карнизі. Ну хай, ще видно, вона ось поросяті тільки винесе, тоді засвітить.

Поночі біля помийниці наготувала поросяті в цеберку й понесла. У Тихона у вухах лунав іще її голос стримано-хвильний. Угадував, яке в неї було зараз обличчя: мабуть, розгублене й зчервоніле, бо побоялася й світло засвітити. Знову схилився головою. І чи довго, чи скоро вдруге рипнули двері, і на цеберці дужка брязнула біля помийниці.

Тепер Марія зараз підійшла до печі й узяла сірники з карниза. Потім узяла лампу на переднічному вікні й підійшла з нею до стола. Тихін спитав, пильно на неї дивлячись:

— Тобі сірники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?

— У зарічку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. І саме сірника чиркнула — обличчя як вирізьблене. Тихін тоді з болем скривив губи з огидою в презирливу усмішку й підвівся з лави. Скинув кожушок, кинув на лаві й шапку. Сів біля лави на стільці. І вже потім ні питав у неї ні про що, ні озивався.

Марія помітила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скільки часу він у хаті, а вона не говорила ще. Хіба отак — мов тільки оце здумала! Ні, чує, що обірветься, що скаже не так, як хоче. І не знала — чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! і чого вона отоді зараз, як поросяті мішала, та не наважилась, і поночі ж у хаті було. А може, то так він,— наморився? Чи в хуторах що недобре почув?

Мовчання гнітило, і вона так, аби що сказати:

— Кінчили повітку Химці?

Тихін хмуро такнув по паузі. А перше ніж сказав це, подумав із злістю: “Понаравилось! Ще б рада з дому чоловіка геть здихатися”. Закурив і затягся жадібно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, і харкав, з болем і злістю, на долівку. Вечеряти він не хоче. І мити голову теж. Марія подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогодні? Штучно-здивовано знизала плечима.

— Ще ніколи такий не був!

— Да, не був,— кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: — Постели мені, ляжу я!

Марія метнулася від печі, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зраділа: мо, й справді не знає нічого? Може, так, занедужав? Тихін, не роздягаючись, ліг на постіль у чоботях на полу скраю. Одну руку під голову заклав, а другою долонею закрив очі й затих.

Ще довго Марія по хаті вешталась. Підбивала тісто в макітрі, поралась біля печі. Але й вона ні вечеряти не сіла, ні чавуна з окропом з печі не витягала,— не мила в той вечір і вона голови.

Була тривожна ще, а десь на самім дні в грудях уже пружилась радість. Весь день сьогодні, як тільки Давид пішов, був він у мислі в неї, з мислі не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. І в очах у нього — хіба ж не бачила Марія, що в нього в очах? Як отоді, біля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, і весь тремтів, і весь линув до неї. А! вона знає, чого він стримався тоді. Лунають у вухах і досі його речі в ту ніч:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: